Тут на паперах я побачив двох горобців, що бешкетували біля впалої ягоди. Один горобець тяг ту ягоду до себе, а другий — до себе. Вони так захопилися цим, що не помітили мого наближення, і коли б не пурхнули, я обов'язково схопив би їх: одного за крильце, а другого за хвіст. Але вони пурхнули. Я скинув з паперів не доїдену ними ягоду і сів до роботи, а тоді вже і про Володьку забув, і про сад, і про горобців. Опам'ятався я від тупоту. Спочатку навіть я не зрозумів був, в чому справа, а коли зрозумів, то аж здивувався. По стежці до мене мчав Володька з своїми приятелями. Вони були пітні, аж мокрі, але ж такі веселі і завзяті, що й не сказати. Володька мчав на шелюговій хворостині, а решта дітей на білих, лозових. Навіть дівчатка мчали на конях: воно й зрозуміло — спішне завдання треба було виконати спішно.
— Дозвольте рапортувати, дядю інженер! — крикнув Володька, спиняючись біля мене і прикладаючи руку до лоба.
— Дуже прошу, Володько,— відповів я.— Рапортуй, що там у тебе?
— То оце,— сказав Володька,— ви говорили про хати па Воро-шиловській, так, будь ласка, по праву ,руку їх буде двадцять вісім, по ліву вісімнадцять, а разом сорок шість. Це точнісінько, бо он у Олежки теж сорок шість, а з арифметики в нього — ви ж знаєте — завжди п'ять!
— Володька правду каже. Я перевірив, і в мене теж сорок шість...— сказав Олежка.
— І в мене сорок шість!
— І в мене теж! — закричали всі інші старші діти, а Люсяі Галина сестра, сказала:
— А в мене три і один — сто! Он скільки в мене!
Ми всі засміялися, і Галя та Люся теж, а потім я сказав:
— Ну, спасибі. Тепер спочивайте, сідайте.
— Як це спочивати? Після чого? — здивувався Володька.— Та я ще ніколи не спочивав ні після чого. Та й усі також. Ви не соромтесь, а коли є яке завдання, кажіть. Наша ланка — раз-" два і готово. Може, ще яку вулицю перевірити? Га?
Володька і всі його приятелі були засапані, і я ще раз сказави
— А все ж таки, може, спочили б? Га?
— Ні,— відказав Володька,— коли ви вже дозволяєте пере* сапнути, то ми краще помчимося на річку.
— Це правда,— сказала Галя. Вона була рожева від того, що так багато рахувала, і крапочка ластовиння на її носику тези стала рожева.
— І я за річку,— сказав Олежка,— хоч Володька і побивав мене набокс, але плавати за мене ніхто краще не вміє. Я вмію і навимашки, і по-собачому, і стилем кроль, і щукою.
— Ти, правда, не дуже задавайся,— сказав Василь,— я плаваю не гірше за тебе. А хочеш, то й пережену.
— Ти? — сказав Олежка.— Ти? Та цьому не бувати ніколи в світі! Ось хоч давай поб'ємося на заклад.
— Почали,— сказав Василь Бублик.
— Цікаво подивитися, що буде далі,— докинув Василь Кублиіс,
— А я думаю так,— сказав я,— нема чого про це сперечати-" ся,— на річці побачите.
— Авжеж,— зауважила Галя,— не треба сперечатися.
— А ти,— відповів Олежка,— ніколи не сперечаєшся?
— Ба ні.
— Як спиш,— відповів Олежка.— Як спиш, то не спереча* єшся.
— Ось що, Олежко,— сказала Галя,— я тебе перша не_ чіпала, а коли ти зачепив, то скажу: ану признайсь, хто тоді грушу зірвав? Ага, мовчиш, почервонів? Червоний, як рак? А яка умова буліа, скажи? Забувся?
ж не збирався зривати, я ж тільки так, простиг трохи руйу... Простяг і зразу одсмйкнув. Ніхто й не бачив. Я сам тільки бачив. Хотів погладити пальцем, а вона і впала.
— А я скажу так,— озвався Володька,— такої умови в нас не було, щоб простягати руки. Так що, Олежко, тобі вже раз сказали "не виправдуйся", то й не виправдуйся, а коли винен, то мовчи.
— Ну я й мовчу. Коли винен, то й мов^у. .
А хто ж це придумав із вас,— спитав я,— щоб не простягати рук до фруктів?
— Це ми самі,— відповів Володька.— Нам тільки Ольга Терен-" тіївна,— ніонервожата, сказала: лХто хоче бути ^відомим колгоспником, той і буде в садівницькому гуртку. Тільки дивіться, щоб гурток був над усіма гуртками, щоб кращого не було і в світі", І голова колгоспу, Устим Григорович, теж: "Доглядайте нашого саду, і ми доглядатимемо. А як вродить, покличу вас у гості, поставимо в саду стіл, напечемо пирогів і будемо гуляти, веселитися цілісінький вечір. От як буде!" І у нас є договір з хлопцями і дівчатами з третьої ланки: вони доглядають сад з свого боку, а ми з свого. Тільки у нас, я гадаю, краще буде. У нас Олежка тільки зірвав грушу, а не з'їв, а в них Петро Савчин відкусив з гілки половину яблука. Так і висить, і зуби ридно. Такий скандал! А Дмитро Панченко з Набережної вулиці,— чуєте? — цілий картуз впшень нарвав. Виключили його хлопці з гуртка, тепер ходить сам, плаче та проситься...
Все, що я почув, мені припало до серця. Цих всіх дітей і Во-лодьку я прямо-таїш полюбив. Дуже сподобалося мені, як вони доглядали сад. Дуже сподобалося мені, як вони обережно, по-хазяйському склали своїх "коней" під стінкою сторожки. Спочатку поклав свого "коня" Володька, а вже поверх нього почали складати інші діти. А як закінчили з цим, Володька звернувся до — них:
— Будемо рушати. і І діти пішли на річку.
Як ішли, то Галя, ота, що з крапиночкою на носі, Володьчина сестра, спитала Володьку:
— А ми що далі будемо робити?
— Ямки для стовпів копати,— сказав він.— Бачили — по вулиці розмічають? Я вже попросився в бригадира. Він дозволив нам копати... Хто з вас уміє?
— Я,— сказав Олежка.
— І я,— обізвалися два Івани —великий і малий, а також Юрко, Василь...
— А ми не вміємо,— сказала Галя і дві Наталки.— Ми, коли хлопці стануть копати ямки, будемо носити їм воду. Хто захоче, той і нап'ється.
Далі їхньої розмови я не чув — вони зникли за деревами.
Отак я й здружився з дітьми.* Хороші це діти. Вони ще бігали з різними моїми завданнями і на вулицю Ворошилова, і на вулицю Вербову, і на майдан Сталіна. А ямок викопали хлопці аж п'ять. Може, викопали б і більше, так прийшли діти з Петрового кутка і з Набережної вулиці і кажуть:
— Як же це так, що Володьчині хлопці та електростанцію будують, а ми хіба гірші? Треба, щоб усі доклали рук до діла, бо лампочки ж усім проведуть!
— Це правильно,— сказав Володька.— Хай і вони теж копають. А ми підемо допомагати тим, хто працює на греблі.
— Я теж буду подавати каміння,— сказала Галя.— Це я вмію. Як будували нашу хату і ставили піч, то я всю цеглу з двору попереносила в хату.
Ціле літо я був у колгоспі і увесь час працював з Володькою і його товаришами. Після копання ям Володьчина ланка допомагала колгоспникам на греблі, потім допомагала ставити стовпи, натягати дроти. Любо було дивитися на них. Один подає лопату, другий тягне низку гаків, отих самих, що на них нагвинчують скляні або фарфорові чашки, третій кублиться із шнурами. А Галя і обидві Наталки принесуть води, ходять між людьми і гукають: "Кому холодної водиці з криниці?" А частенько і яблук та груш приносили із колгоспного саду. То голова колгоспу Устим Григорович дозволив.
Володька на роботі аж виріс, загорів, і всі хлопці та дівчата начебто підросли і стали сильнішими.
Незабаром села не можна було пізнати. Скрізь стовпи стояли, на стовпах дроти, а в кімнатах електричні лампочки. Тільки стемніє, в усіх хатах сяє золоте світло.
Отож як збудували електростанцію, став я з усіма прощатися. Винесли в сад великий стіл. Сторожиха тітка Оришка напекла пирогів. Були там пироги з вишнями, з яблуками, було варення, були всякі коржики та вергуни, були яблука, вишні, груші — просто у великих мисках і хто скільки хотів, той стільки і їв. А Галя й обидві Наталки їли мало і все позирали на патефон, так їм танцювати хотілося. Дуже весело було.
Коли вже пили чай з варенням. Устим Григорович подякував піонерам за те, що допомагали будувати електростанцію, а садівник за те, що допомагали доглядати сад. Володька сказав з гордістю:
аки правда побігати довелось. Так недарма ж: дивіться, в ко іі повний сад фруктів і повно електрики. Та й те сказати: до цього часу ми ніколи не бачили, як будують електростанцію, а тепер уже всяк знає, як це робити.
Ну й ще говорили, а потім веселилися і танцювали, аж поки щ зайшло сонце. Тоді я попрощався з дітьми. Подивився на Во-лодьку. Його очі, мов два голубі вогники, світилися приязню і теплом. Сказати вам правду, мені сумно було розлучатися з моїм маленьким другом. Мені дуже захотілося поцілувати його па прощання в пухку дитячу щічку, але я стримав себе. Ми ж бо з
Водбдькою чоловіки, і наша дружба виросла в спільній праці. Ми просто потиснули один одному руки. І приємне тепло його маленької дружньої руки я відчуваю на своїй долоні і тепер, коли розказую вам про все це.