Риби — хоч возами нагрібай. Та ніхто їй не рад. Протухла, загнилася, засмерділа нам всю Слобідку. Задихнутися можна було.
І рушили ми битими шляхами на схід. Корови ревуть, гублять молоко просто на шлях, не встигаємо здоювати. Ворожі літаки шуліками шугають над головою. На переправах завізно, тіснота, колотнеча...
Опинилися ми аж за Волгою. Російські колгоспники зустріли нас привітно, по-братньому. Потіснилися з своєю худобою, дали місце для нашої ферми і сіна виділили. Засукали ми рукава, взялися разом з ними кувати перемогу для фронту. Працювали щиро, від усього серця, перехідний прапор обкому та облвиконкому тримали. Ферма наша постачала сусідній госпіталь молоком та маслом. Ми вже так її плекали, так берегли!..
А як повернулися в сорок третьому до своєї Слобідки, то ще здалека чуємо: шумлять осоружні пороги. Шкіряться з води своїми кам'яними зубами.
"Будьте ви,— кажу,— прокляті!"
Незабаром приїхали до нас представники Дніпро-буду. Листа привезли мені від Василька. Скликали мітинг біля сільради, звернулися до людей. Сколихнулася наша Слобідка: партія кличе на відбудову! Значить — Дніпрогес буде!
Надя моя прийшла увечері з комсомольських зборів радісна така, весела. Я одразу догадалася, в чім річ. "їдь,— кажу,— доню, їдь, помагай братові... На таке діло всією душею тебе благословляю. Потопіть їх, осоружних, дайте людям ясне оте світло, що було до війни".
"Ще ясніше дамо",— відповіла вона мені. А наступного дня — лопату на плечі і гайда з дівчатами на станцію. Може, і ви чули про мою дочку? За неї часто передавали: Надя Білозер, знатна бетонярка... Вона в мене бідова...
Тепер ми знову з електрикою. І молотимо, і воду качаємо, і силос ріжемо нею. Знову переживаємо за Дніпрогес, як тільки блимне контрольна лампочка на стовпі. Коли напруга тимчасово знизилась, так уже й знайте: на "Запоріжсталі" плавку дають, ми з ними на одній лінії. Поріднилися і з Дніпрогесом, і з "Запоріж-сталлю" назавжди. Кожну хвилину серцем чуємо одне одного.
Прийду оце, буває, увечері додому, ввімкну світло, і стане так мені легко, наче рідні діти залетіли в хату, виповнили її сонцем. А вийду на озеро Леніна — пливи, лоцманко, куди хоч, не під кам'яними замками живеш... Хто не бачив їх, наших порогів, тому — ось як вам — просто, мабуть, не віриться: невже були? Згрізна ревіли, шуміли тут людям ціле життя...
Уже не шумлять.
Жінка вмовкла. Дівчата сиділи мов заворожені, дивлячись у задумі на широкий, залитий сонцем Дніпро. За бортом пароплава сонце стовпами стояло у воді, просвічувало її гострими радіусами вглиб. Повновода, аж ніби трохи опукла ріка рясно мигтіла, сяяла в далечінь.
1950