Звідки таке безстрашшя? Чи інстинкт продовження роду виявляється сильніший за тривогу, за страх?
Тим часом у повітрі закружляло ще одне пташеня, віражі його неспокійні, рвучкі. Спостерігаючи за його тривожним кружлянням, жіноцтво збуджено захвилювалось:
— Це, напевне, пара його!
— Відступімось, хай сяде.
І люди разом сахнулись урізнобіч від куща, виявляючи рідкісну одностайність. І дітям, і дорослим, видно, приємно зараз, що вони хоч тут зуміли поєднатись у спільному вболіванні за брата свого меншого: розуміють одне одного з напівслова, з готовністю розступаються, нишкнуть — тільки б не відлякнути це солов’їне подружжя, що, як живий знак злагоди, чомусь так гостро торкає серце сучасної людини.
Того ж дня надвечір повертаємось з Тарасової гори. Дуби густо-зелені, аж темні, нависають над нами, доки спускаємося вниз. Дорога на цей час уже просохла, після дощу уже зовсім розгодинилось, на заході ясніє блакить чистого неба. І хоч сонце за день випило росу з придорожніх трав, можна б ходити й не забродитись, і хоч метелики з’явились яскраві, ніби тропічні, можна б за ними погнатись, проте коли ми на якомусь там кілометрі зробили зупинку, вибравши для цього мальовниче узлісся, дівча наше не гайнуло за метеликами по врунистих травах — стало й стоїть під кущем черемхи в задумі.
— Чого ти?
— Знати б, чи не злякає солов’їв отой сніг на екваторі? Чи на той рік вони знов прилетять?
Задумались і ми.