Солдати товпились і ґерґотіли, як гуси. Кухар набрав гущі в ополоник і сипнув свині, що порпалась тут же і хрумкала лушпиння. Це надало Миколі сміливости,-—який він добрий. Підійшов Микола і оддалік:
— Дадю...
Німець не почув, потім зиркнув і оскалив зуби: — Вас?!
— Дядю дайте й мені,— ступив ближче і показав на свиню. Дядя зареготав:
— Болшевік? Я? — і підходить, здоровенний такий. Гість йому, очевидно, подобався. А хлопцеві аж у п'яти кольнуло,— безпомічно злякано озирнувсь і чкурнув щосили. "Знають, і тут знають... будь ви неладні"...
Солдати брались за животи зо сміху.
— Гальт! Гальт!
Де там, зник, як дим.
* * *
Тої ж ночі Колька зустрів свою матір, випадково. Стягнувши мотузкою живіт у вузлик, брів через церковну огорожу, шукав місце, де б спочити, щоб зручно і щоб ніхто не прогнав.
Коло замкненої важкої церковної брами сидить у сутінках жінка — темна стара, одинока. Тричі підходив Колька і тричі вертався і все тягнуло назад.
Коли пригнувся низенько, серце забилось:
— Мамо... — тихо так. Жінка кліпнула, мов незрячими очима, ворухнула губами.
— Сину?.. Іди ж сюди, дитино моя, іди сюди... Микола бачив материну радість, тож і вона шукала його, аж зраділа, як угляділа.
— Деж це ти... як ти? сиротя моє... — Понуро сів рядом. Слова, що так хотів сказати любій матері, застряли клубком, лише вткнувся безсило головою в її лахміття і заплакав. Мовчки гладила мати зсохлою рукою нечісану голову, потім, мацаючи, дістала з торбини кусень хліба і дала синові.
Який дорогий гостинець,— Колька кинувся жадібно, відкусював з усієї мочі тугі шматки, вмить розчавлював і ковтав, густо змочені слиною.
А мати дивилась кудись убік і хитала болісно та привітно головою...
...кудись убік... болісно і привітно.
І ось тепер тільки Колька помітив, що мати сліпа. Як же це?.. І не бачить вона його, і не побачить вже більше ніколи. Не побачить вже більше ніколи...
Недоїдений хліб випав і з глухим стуком покотився на чавунні плити.
Лише опівночі Микола заспокоївсь і марив уві сні. Мати зігнулась низько над сином і думала глуху безкраю думу. Не до сну їй, хіба б заснути на віки...
Неспокійно метався син, співав і кликав когось уві сні. В розпаленій хворій голові:—дзвони... — солдати... бойскаути...
Ось він з матір'ю дома,— ждуть батька. Там він десь у германців, на якійсь "пазіції",— не пам'ятає батька Микола. Зрідка приходили листи:
"... жив, здоров чого і вам желаю..." друковані листи і з малюнками. Потім перестали приходити. Мати була солдаткою і ходила "получать пособіє" і вже рік верталась ні з чим.
Сиділи вони в темній, холодній халупі і плакали, як гримнула "революція". Незрозуміле слово, а приємне.
Ходили до тюрми випускати в'язнів... демонстрації... маніфестації, з трубами, з "хлаками", з співами незнаними... Мітинги з "ораторами". Цілі дні пропадав десь Микола.
...Ось він в "бойскаутах", втесався якось...
...Отречемся от старого мі-і-ра.
.…………………………………………………………………………………………………………
Коли Льонька-попович перекривив пісню і навмисне з "міра" з'їхав на "мило", він — Микола — вибив йому "бубну" і дуже,— за це турнули із скаутів.
Далі довжелезні хвости за хлібом, голодуха. Єдиною розвагою були набої, набереш, накидаєш у вогонь разом в картоплею — ех! Потім їх вигнали з квартири. Мати безсила і хвора пішла жебрачити, а він, злий на всіх, втік з міста і повернувся лише взимку в Голубом, при штабі.
Веселе почалося життя: товариші, зброя, "діла"... та все потонуло в хаосі німецьких касок і багнетів.
Кольку розбудив прощальний зойк паротягу. Схопився. Але то почулось. Рукавом розвіз холодний піт на чолі, глянув на матір і остовпів...
Мати спала згорбившись, сидячи... торкнув за руки — спала... а руки, як крига. Мертва!..
Як він боїться мерців... Положив хапливо свій кашкет для чогось їй на коліна, підняв недоїдений кавалок хліба і хутко зник.
Весняний ранок радісно позолотив гіллясті голі липи, бризнув сріблом на шиби церковні. Бадьора пташка привіталася з ним, пурхнула з цікавістю на плити і поплигала під важку браму.
* * *
Сонце схилялось надвечір. Над шанцем за містом купи комарів танцювали ліричний танок. Колька сидів на шанцеві і замислено спускав паличкою весінній бурхливий струмочок.
Сьогодні він бачив цікаву і жахливу історію — з в'язниці тікало двоє засуджених на страту. Обоє — хлопці з "самоохорони". Завзяті були і... дурні.
Своєю малою головою силкувався Микола розібратись в оцій події, дурні, чого вони залишились? Реквізували, брали, ділили, важили ворогів, а потім покидали гвинтівки в річку і лишились. Боягузи!.. А от же не боягузи — з-під варти вирвались біля самої комендатури. Він якраз був там за п’ять кроків, вела їх на допит ціла валка синіх солдатів.
Білявий підстрелений біг доти, доки розривною кулею не влучило в голову... а другий, Антін, відняв у німця гвинтівку і, коли б... він би їм дав.
Та на його очах і другому стяли голову, а потім старанно і живо склали разом на обозну повозку і повезли. В нестямі Колька опинився аж тут.
Сидів, гаряче говорив сам із собою і копирсав паличкою в струмочку. Здригнув:
— А що як і його так? — безглузда думка лізла в голову. — А що?.. — і тут же: — ну й що ж, і нехай... А в шлунку, як і вчора, як і позавчора, ссе і болить. Та доки ж це?! Миттю виніс рішучу постанову.
— Красти.
Логіка проста — всі вороги, всі злі, кожен собі. Скільки ходив... добре, коли так проженуть, а другі й ловлять — "воришка", "комуніст"...
— Добре, воришка. Добре — комусь пригрозив. Хай упіймають, ну й нехай...
Постанову ухвалено, Колька гнівно записував її паличкою на дні струмка. Потім схопився і рішуче пішов.
Сутінь наспіх накрила дірявою пеленою бунтівне місто.
Дрімали біля цейхгауза патрулі, дрімали півголі осокорі, скорботно похитуючи маківками на сірі стріхи і лише десь там, в центрі чи над центром, коливались стовпи світла від дугових ліхтарів.
Вулиці натомлені тисячами підвод (все везуть і везуть— хліб, м'ясо, коноплі, худобу по цих вибитих коліях на вокзал, а там — у безвість) вулиці, натомлені галасом і спекою, збиті сотнями німецьких копит, дрімали сірі, порожні й німі.
Мале хлоп'я без шапки і босе никало по вулицях. Йшло повз двори, спинялось, де розчинені ворота, заглядало і йшло далі. Де розчинені ворота, там кухня, а де кухня, там і їжа такі двори особливо цікаві. В них недбало все порозкидано, так просто — пішов і взяв, адже ж свині дають...
Микола проти одних таких воріт рішуче зупинився.
Біля ґанку звалені сідла, недбало почеплена на палісаднику зброя... Вартовий сидить спиною сюди і позіхає в захмарене небо. О, яка в нього груба шия, в збрижах. Чомусь пригадав батькову картку, обсижену мухами: сухий, мов тараня, з кокардою... Вмить Кольчин зір прикувала одна дрібниця — всього лише блискучий "маузер" на кухні біля котла... із шнурком і з кобуром... Думки поскакали в іншому напрямкові. Непереможне бажання оволодіти цією цяцькою опанувало всього. Коли б вона йому,— о! він би...
Що "він би", про те гаразд не знав, а душа була вже там, у тому кобурі.
Довго стояв за ворітьми і стежив у щілину. Ось вартовий встав, зітхнув на всі німецькі груди, полагодив ліхтаря, поставив його зверху і пішов сам до хати. — Ну тепер... і не наважиться — що то буде.
Зрештою, замираючи, просунувсь у ворота і ліг ниць. Серце колотиться, ноги потерпли. Посунувся трохи. За хвилю ще трохи.
Кілька часу лежав тихо, ловив вухом найменший рух,— аж дзвенить там від напруження. Десь прокричали перші півні. До болю стиснув зуби, щоб не цокотіли. Ліз у тіні— через грязюку, через кізяки. Ще трохи... ось уже біля коліс...
Ось...
— Гальт... — і цокіт зброї. Колька влип у землю, потім рвонувсь як заєць, і побіг.
— Гальт!!! — і в слід один, другий постріл. Зразу впав, далі переметнувся через недопалений паркан і залопотів з вітром у темінь. Позаду шум. Вогке повітря спирає груди. Зразу думав капут, але оглядівся — аж наче цілий. Тільки щемить щось...
Біг довго, все далі і далі. Вже за містом. Біля застави хотіли спинить, та Микола не чув і біг, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, окрім терпкого холоду за спиною,— йому постріляли в слід, у простір і стихли.
Куля влучила в груди.
Вже непритомний дерся через якісь левади, через канави, довго; потім втеряв свідомість, але й упавши, ще плазував по грузькій ріллі.
* * *
Коли кліпнув віями, сонце кружляло, мов сокіл, і сипало золотим порохом в очі. Ні підвести голову, ні звести рук. Навколо, скільки оком сягнеш, мокра рілля і нікого, тільки вітер гойдає торішній пирій та вгорі заливається жайворонок. Спробував встати, але... оце, мабуть, і смерть та... Глупо як! В голові осою думка — що можна б не так, ліпше...
Опівдні підібрав дядько, їдучи з міста.
— А Боже, хто тебе, дитино моя, скалічив, знівечив? Бодай же йому...
На возі Микола попрохав води. Пахуче сіно лізло з-під рядна в очі, дядько такий білий і добрий, навіть не вірилося. Всю дорогу скаржився, чи до коняки, чи до нього,—
— А, нно, булана, бодай не пішла під німців... ідуть і беруть, і беруть... Телицю третячку — єдина була, як ока беріг, ходив — забрали, дали ордер...
У вухах шумить: ...Бу, бу, бу... сина забрали десь, нема... та вже, мабуть, і не буде...—Якось безнадійно, сидів дідусь і крутив батогом.
Згадалася мати, закрив очі. Трусить і болить у грудях, моторошно.
...Бу, бу, о-о-о...
— Н-н-о!..
Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорбно хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією надією— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидька. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.
Микола зразу було помаленьку виходив запашними вечорами і чутко, до болю чутко вслухався в далекий-далекий чи то грім, чи то стогін. Небо таке чисте, чисте, червонясте там над борами. Ворушилась тривога і росла надія. Приходив і сідав біля нього дідусь, запалював саморобну люльку і теж дивився кудись у затягнені димком далі. Єдина думка, єдине бажання росло і заповнювало все.
— Діду, а чи скоро вони прийдуть... наші?..
— Коли б я вже знав, дитино моя...
Але Микола знав, що хлопці прийдуть і скоро прийдуть.