Скажемо тільки, що було боляче, було сумно, було й соромно. Довелося до Олександра Петровича, до фельдшера, йти, — мати повела.
Страмив він уже, страмив Олексу, та ще й додав:
— А ще й мисливців син! Та й ще доброго мисливця! Ну, куди воно годиться!
Отакого було, доки на справжнього мисливця Олекса Іванович вийшов…
А полювалося добре! Було й птиці постреляно, було й звіра впольовано…
Та хіба ж жарти: 60 з гаком літ, як полює Олекса Іванович…
Були за цей час і гончаки, були й лягаві… А тепер уже не те! Літа не ті! Та, проте, рушниці не кидає! То ні! Аж до останнього подиху!
* * *
Якось одного чудесного серпневого дня заманулося мені відвідати старенького Олексу Івановича, давно вже я його не бачив.
Від невеличкої степової залізничної станції до Олекси Івановича п'ять кілометрів пройшов я пішки, межами. Копи навкруги, копи та ще копи. А денеде вже й скирти стоять, колгоспні скирти.
Прийшов я до Олекси Івановича. Зустрічає Семенівна.
— Здрастуйте! А де Олекса Іванович? — питаю.
— Поплентався з рушницею та з Піркою по перепілки! Нічого я з ним подіяти не можу! Хворів це останній тиждень, кашляв, і гарячка була. Фельдшера кликала — банки ставив. А це трохи полегшало, сьогодні встав, поснідав — і за рушницю: "Піду, каже, до просища, може, перепілку яку підстрелю! А хворобу з мене сонце випече та вітерець видме… А на печі — де та хвороба дінеться, так у мене й сидітиме. Піду!" — і пішов.
— А де просище у вас?
— Недалеко за селом, понад шляхом на Мандриківку. Проса ще не косили, а пшеницю понад просом комбайном викошено, і там, кажуть, сила перепелів.
— Ну, піду, — кажу, — пошукаю Івановича. Та, може, й сам перепілками побалуюсь.
Побачив я Олексу Івановича ще здалека. "Дай, — думаю собі,— подивлюсь, як старий перепілки полює".
Підійшов, став за копицею, спостерігаю. Старий мене не бачить.
І смішна, і зворушлива картина постала перед моїми очима…
Сидить Олекса Іванович на снопі (понад просищем ще снопи не були складені в копи), а недалечко перед ним бігає, та, правду казавши, не бігає, а ходить Пірка. Ходить "човником", як і слід справжньому мисливському псові. Ішов, йшов Пірка, раптом став. Став, повернув голову до Олекси Івановича і дивиться. Олекса Іванович, бачу, підніс руку. Пірка ліг. Потихеньку встає Олекса Іванович і йде до Пірки. Підійшов, взяв рушницю напоготів, ступнув кроків три — зірвався перепел. Олекса Іванович вистрілив, перепел упав. Олекса Іванович сів на снопа. Пірка підвівся, пішов, не побіг, а пішов, знайшов забитого перепела, приніс і поклав перед Олексою Івановичем. Постояв трохи, поки Олекса Іванович махнув рукою: "Вперед!" Пірка пішов знову "човником"… Став… потім ліг… Підводиться знову Олекса Іванович… Так і полюють: доки знайде перепела Пірка, відпочиває Олекса Іванович, доки дійде до нього Олекса Іванович, відпочиває Пірка.
Довго я стояв, милувався з роботи двох стареньких друзів.
Коли Олекса Іванович "мазав", Пірка підводив голову і довго на нього дивився.
Олекса Іванович, закладаючи в централку патрони, говорив:
— Ну, не гнівайся, Пірка! Буває! Підійшов я до Олекси Івановича, привітався.
— Як здоров'я?
— Вибрикуємо! Вдвох із Піркою вибрикуємо. Бачите, вже півдесятка з Піркою уходакали! — показуючи на торбинку, посміхнувся Олекса Іванович.
Все життя з рушницею! До останнього подиху! Благородна пристрасть благородної людини.