Не втримався — пішов… Не ображайся, так мусило статись, бо все одно іспиту не складу — поріжусь… А ти не підеш туди, Галю, — ти за дитинства в ляльки грала та цукерки їла, що їх тобі мама з міста привозила додому! Прощай, Галю!"
ЗА ОДВІЧНОЮ ПРАВДОЮ
Отакими кроками (аршинів чи 1½ чи два) без утоми й без відпочинку ходив Прокуда по селах.
У довгій полотняній сорочці, у штанях, таких звичайних і таких не то далеких, не то близьких, чи в картузі, чи опростоволосений, з двома очима і з ясним, чудним, посмішкувато-сумним одним обличчям.
Серед люду він мав незвичайну цікавість. Коли підходив він до села, виходили старі, молоді, жінки, чоловіки, діти, немовлята в колисках, коні, корови, вівці, свині, кури, собаки. Горобці зліталися до сільради і, скупчені в велику юрбу, споглядали з притаєним подихом.
А він зіходив на ґанок, брав у жменю зір свій і кидав поперед себе, і говорив, говорив, говорив. Слова йому вилітали з рота, а здавалося, що летять вони прямо без пересадки з грудей, від самісінького серця, що лежить між п'ятим і шостим ребром, у грудях ліворуч.
— Брати мої! — говорив він. — Дорогі брати мої! Надійшов час довго бажаний і давно очікуваний. Час, коли можна вже одвічну правду шукати! Не спіть, брати мої! Вставайте, беріть Мечі, обувайтесь, надівайте штани, підперізуйтесь, бо смолоскипи якраз на шляху горять. Та не баріться, брати мої, бо з паливом скрутно, можуть смолоскипи погаснуть!
Скінчивши в однім селі, йшов Прокуда до іншого і говорив, говорив, говорив… Такий близький і разом з тим недосяжний, такий зрозумілий і разом з тим незрозумілий, такий владний… все говорив, говорив, говорив.
ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ!
Хвилюваться люд почав. Незадоволення скрізь пішло…
— Не знають, що творять, — говорив Прокуда…
І злазив на ґанок. І говорив, говорив, говорив…
— Та замовч, Прокудо, бо битимем!
— Не знають, що творять, — шепотів Прокуда…
… І говорив, говорив, говорив…
— Бий його! — вискочило з юрби. — Бий, бо не замовкне по-хорошому.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І розбіглась юрба, залишивши перед ґанком кров та волосся.
В ЧАСИ СТРАЖДАННЯ
Хто, не битий, зрозуміє біль у побитого?
Лежав Прокуда на хуторі з повитою головою, з ногами, з руками і зо всім іншим…
Лежав і скорботно думав, як його "там", на майдані, одлатали.
"Любив я народ усім серцем. Голодний ходив од села до села, щоб поговорити… І ось тобі — вибатожили… Галю, голубко моя! Краще б я іспит був складав. Не зрозумів наш народ рівності, братерства!.. Галю далека! Чи чуєш ти скорботи душі моєї?"
Лежав Прокуда в хаті і вже сам з собою говорив.
Приходить незаможник Середа.
— Ну, як, — питає,— одійшли?
— Та вже трохи!
— Ходім у народ. Там уже трохи заспокоїлись.
— А не битимуть? — спитав Прокуда, згадавши скорботу душі своєї.
— Ні, не битимуть. Повеселішав уже люд трудящий.
— Ну, ходім!
І пішов Прокуда од села до села. І всі йому казали:
— Що, вже одужали? Добридень!
Навіть дідова Петрова кобила привітно майнула хвостом.
Здрастуйте, мовляв, вам, пожалуста, як багато не говоритимете.
А земля хихикала. З свого рідного сина хихикала.
__________________
Григорій Косинка. ОДНОКУТНИЙ БІЙ
Смеркало.
Смеркло.
Ніч…
'
Благословлялося на світ.
Розвиднялося.
Розвиднилось.
'
Ранок…
День.
Обіди.
'
Сонце, сонце, сонце, сонце… На небі хмариночки Такі білі, білі. Сніжинки — хмаринки…
— Цвірінь-цвірінь! — горобець пролетів і полетів… Тихо-побожно гудуть червоні дзвони, по церквах, шумить дріт на телеграфнім стовпі, Ванько їде бруком, і з-під копит Ванькової кобили долітає до вуха:
— Зз-уй! Бах! бах! бах!
Улиця припала пилом.
Холка на кобилі припала пилом.
Ванькове обличчя припало пилом.
* * *
Уже на дванадцяти сторінках малої вісімки ревуть гармати!
Горить село, як свічка.
А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий…*
То б'ється селянська доля.
Старе, мале й немовлята вийшли на бій, боронити свої оселі від непроханого ворога…
Ось на баскій телиці летить Сенька-кулеметник і строчить…
Чуб йому, як хвіст у буланого коня, трубою. В очах залізо й криця, з рота в його піна.
Піна його пилом припала…
— Дивись, Параско, які наші!
А бій! А бій!
Ось уже її немовлята з колисок повискакували — пішли з ріжками в руках на золотого бога…
Пішли вже й з сокирами, з вилами, з ополониками.
А бій реве! А бій реве!
Ось уже й баба Горпина з макітрою, а Катерина з ночвами — подались.
Останній резерв.
Затремтіла гречка й упала, здригаючись…
Впало навколішки жито й припало жовтим колоссям до потом политої зелені…
— Тра-та-та!.. — залопотала Горпина макітрою смерті.
— Ур-р-ра! Слава! — крикнув з рову кулемет.
— Діти! Бий ногами, стріляй сосками!
А ворог муром налягає на селянські лави…
— З батареї б'ють!
— Катерино! Бий з ночов!
Сіру куряву пронизали ночви…
— Ай!
Полум'я! Жовта змія пронизала дим!
— Цю-ву-уй! Цювуй! — кулі співають.
Юшковці одходять… Куль немає!
— Хлопці! За волю, за долю, за кров — уперед!
Щось невідоме ревнуло в грудях селянських, на обніжках помста промайнула… І пішли… і пішли… і пішли…
Сонце здивовано стало, постояло і пішло далі.
Ворог хитнувсь…
— Слава! Слава! — покотилося ярками та долинами.
* * *
Баба Горпина йшла полем і співала:
І сьогодні горох,
І учора горох.
І здавалося, що десь за долиною хтось невідомий з кулемета тільки:
— Торох! Торох!
Повіяв вітер, далі притих. Далі знов повіяв. І знову притих. Послухав Горпинину пісню, махнув рукою і знову повіяв…
Смеркало…
Смеркло…
Ніч…
______________________
Володимир Коряк. ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА. ПОМЕРЛА. ШІСТЬ І ШІСТЬ…
І. ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА
Така вже воно споконвічна поведенція, що видавництво тільки те й робить, що видає книжки. Робить це саме й Державне видавництво.
Нещодавно вийшла з друку накладом Державного видавництва книжка "Дзелень-бом" — книга для дітей наймолодшого віку. На одній сторінці тої книжки чорним по білому надруковано:
Пішла киця по водицю*
Та й упала у криницю.
Біжить котик рятувати,
Бідну кицю витягати…
Поверхово глянути, так тутечки ніби нічого й нема…
"Пішла киця"… "Впала у криницю"… "Котик рятує"… Звичайно, як же ж. Навіть навпаки… Все гаразд. Так і повинно бути… Гуманізм. А глибше ви те все копирсніть, то й не тим тамечки засмердить…
Справді-бо… Тепер, 1923 року, на шостім році Жовтневої революції, коли ми маємо буйні парості пролетарської літератури, пролетарського мистецтва, Державне видавництво в переказі "Дзелень-бому" ширить хатянські мрії про "криницю", з тихою водицею. Уявляється Катерина в плахті біля криниці, зоряна ніч, сояшники і мелодійне:
Місяченьку блідолиций,*
За хмару краще б ти сховавсь…
І це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифікацію, взагалі про машинізацію…*
Певна річ, декому ще люба й "криниця"… Ще б пак.
А запитати хоч би й той-таки Держвидав, чи не могла б тая киця впасти у водопровод. Чи не міг би той-таки котик витягти її з каналізації…
Та простісінько навпростець — міг би…
Так де вам… Тутечки не "киця", тутечки, братця, "криниця"… Осьдечки заковика…
Тут котик біжить до "криниці"…
Такечки сказати б — у народ.
Месіянизм котячий.
Але цікаво тутечки довідатися про саму ідею месіянізму. Це дуже давня ідея… Ще з біблії вона пішла, потім широко розвинулася в польської шляхти під час занепаду польсько-шляхетської державності. Уже на польський народ "богом покладено ідею" бути визволителем, месією цілого людства… Звідти вона перейшла вже до котів.
Уже котик, бачимо, біжить визволяти кицю, що її чорти в криницю втаскали…
Головними речниками польського месіянізму були: Інський, Кінський, Пинський, Тринський, Луцький, Круцький, Торохтинський, Хруцький, Моцький, Тоцький, Коцький, Соцький, Лоцький, Хоцький, Боцький, Гоцький, Зоцький, Жоцький, Фоцький, Роцький і Міцкевич*…
На Україні ми маємо Залеського і "Дзелень-бом"…
У Росії теперечки про це саме пише Андрій Бєлий*.
Пригадайте — "Мессия грядущего дня"…*
Це він такечки про російський народ. Тамечки ж таки у Росії ми маємо ще одну характерну пісню:
Соловей, соловей*
Тьох, тьох, тьох.
Канареєчка
Жалобно пойоть.
Але характерно, що Шевченко ніде не писав про канарейку.
І як нікчемно виглядають всі оці "любителі Шевченка", всі оті "презавзяті патріоти", що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамички по шинках* про "московську окупацію"…
Не тамечки їм сидіти, а тутечки служити робітничо-селянській державі.
І служити іменно тутечки і якраз теперечки…
ІІ. ПОМЕРЛА
(Кінець української літератури)
Ідеологія — це процес, що на "ідео" починається, а на "логію" кінчається.
(Здається, Остап Вишня).
Біжу ото раз по Катеринославській… Гульк у вікно — а там висить старовинна пістоля, шаблюка й панський черевик сап'яновий з золотенькою підківкою…
Прибіг додому й сів. Сів та й розгортаю книжку відомого українського поета Максима Рильського…*
Гортаєш, гортаєш, а думка мимоволі лине туди, на Катеринославську вулицю, до старовинного пістоля, до шаблюки в бурштинах, до сап'янового черевика з золотенькою підківкою…
Ця шпага пам'ята Єрусалим,*
А цей мушкет не знає слова хиба.
Потім пригадується палац князя Святополк-Мирського…
Потім пригадалася Харківська губерніальна в'язниця, одиночна камера, Гюїсманс, дзвонар з Собору Паризької богоматері, французька кухня, хліб з цибулею…
Так то ж у Франції, а тут Рильський пише:
В країні галушок і варенух*
(на жаль, містична).
І той-таки Рильський 1922 року пише, мов сидить у поміщицькій бібліотеці й перечитує Вальтер-Скотта* та мріє:
Десь є Марсель і з моря дух п'яний*…
Десь є Париж, дух генія й гамена.
І він, лиха личина, знає, що то мрії "фантастичні думи, фантастичні мрії", але що поробиш — наша революційна дійсність не люба поетові, і він утворює собі давноминулий світ блискучого февдалізму:
Хоч ві сні мандрівки дальні…
Хоч ві сні венецькі води…*
І знову про Париж; про поетів, про його кав'ярні… І тільки за єдину мить страшний привид дійсності:
Ти випив самогону з кварти*
І біля діжки в бруді спиш.
Смокче Максим Рильський самогон навхилки, замість бодлерівського абсенту…
І тоскно поетові, і гірко поетові…
І снує, сніє поет хоробливої візії…
І втекти, втекти кудись з рідного краю — в Париж… Бо в Парижу — все…
Цікаво порівняти, що пише про Париж другий автор…
Париж… Столиця Франції.