I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
— Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
— Бий тебе сила божа! — пiдскочив Гордiй Iванович. — Звiдки вiн тут?
— Здох би вiн йому! — вилаявся дiд Круча. — То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
— Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... — Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, — почав дiд Круча, — у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуімося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi і. Там така і ковбаня — сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска — у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була — мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд — поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, — i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питаі:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, — кажу, — корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне — так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят..."
А воно мене як смикне — я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, — верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...
— Та що ж водить? — не витримав Гордiй Iванович.
— Та ти слухай, — одмахнувся дiд. — Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикаі, та так смикаі, та так смикаі, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикаіться з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, — чи змерз, чи щось iнше, — та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, — кричу, — може ж воно уходиться?"
"Та пускай, — дiд кричить, — бо воно нас обох потопить!"
I таке — хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливаі:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" — ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикаі...
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, — вивернулося воно на водi. Дивимося — щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!
— А звiдки видно, що вона Сiркова? — запитав Гордiй Iванович.
— Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.
— Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
— А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко — це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
..."Великi, — сам собi я подумав, — щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаіте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою. Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук i і! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслуі Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович — дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни — тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще і один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляітеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихаі, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкаі. Ви її пiдсакою — рраз! — в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука і, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадаі на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так — щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, — такi траплялись! Брехати не буду!
1956