Важко було це слухати, але знала, що батька не переконає.
Зіна замкнулась у собі. Зайшла у відділ кадрів за призначенням. Там дивувались, чому вона міняється зі своєю подругою місцем роботи і вибирає такий віддалений район.
Вдома нічого не пояснювала, не розповідала. Люстри, килими, собаки почали її дратувати. Навіть батьки їй стали чужими. Від Остапа втікала і замикалась у своїй кімнаті.
— Зіно, ти тільки подумай, що робиш? — вирішив нарешті батько поговорити з нею. Ти фанатик, ти взагалі ненормальна. Мати таку можливість залишитися у місті і…
— Татку, — рвучко піднялась з дивана. — Не смійте нагадувати. Як не соромно!
— І це ти говориш? Ти, від якої я слова лихого не чув?
Мовчала. Ковтала сльози.
— Доню, як же з Остапом?!
— Ах, відчепіться від мене з своїм Остапом! Що між нами було? Він до вас приходив, а не до мене.
— Така партія! Боже мій, така партія!
Зіна спаковувала свої речі, мовчки слухаючи зітхання і докори матері.
Не чекала вересня. Швидше звідси. Геть. На свіже повітря.
* * *
Антін ішов стежкою попри вориння, переступив перелаз і подався над ріку. Вперше за два тижні роботи в лісництві вийшов побродити по старих місцях.
Нахилився над водою, вмочив руки і співчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що відбилось у воді:
— Помарніли, постаріли ми останнім часом, Друже.
Зітхнув. Пройшовся понад річкою, перебрався через кладку на другий бік. Колись тут пас він овець. А ось тут уперше побачив Зіну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо має дно. Він відповів їй тоном знавця, що до неба треба тільки три смереки, а до дна ріки більше. Таке плесо! їй було дивно, а йому приємно.
…На зарінку пашів розпечений пісок. З невисокої скелі капали у воду камінчики, як дощ великими краплями. Неподалік від стежки шелестів лапатим листям клен. Той самий клен.
Антін підійшов до дерева, зірвав кілька листочків і склав їх хвостиками докупи.
"Я сплету тобі з них вінок і наряджу, як індіанку". Гуділи тоді бджоли над ромашками, пах чебрець, пахло зім'яте кленове листя, не допліталися віночки. Закривала очі і ховала голову на його колінах. Він розплітав її русяві коси і прибирав їх кленовим листям. Лагідні промені сонця гралися, ховались у золотому волоссі.
А потім… Все рушилось зі свого місця, як русло ріки після повені.
Весною розпочалась організація колгоспу. Батько Антона відмірював землю. Завадович позеленів від злоби.
— Забрали. На петрушку залишили. А я купував, тягнувся. Ччорт!
Настиг Зіну і зігнав на ній злість:
— Якщо тебе ще раз побачу з тим репаним Семенюком, поб'ю!
Тоді вона круто повернулась і, незважаючи на оклики батька, пішла… До клена.
Це було останньою причиною виїзду Завадовича з села.
Наступала рання весна, коли вони прощалися. Несла ріка каламутну воду, лопали бруньки на деревах, текли з гір потоки.
— Не забудеш, Зіночко?
— Ніколи не забуду.
* * *
…Гуділи джмелі, вітаючись з квітами, шелестів клен.
— Забула… Як вона могла все це забути?
Зв'язував листочки, доплітав віночок…
Внизу дзюрчала річка по камінні, за рікою принишк від спеки луг. За лугом — школа. Та сама школа. Якась дівчина в строкатому платті вийшла на веранду, зійшла по сходах, пройшла повільно кілька кроків і враз помчалась до річки, по-дитячому підплигуючи. Над водою зупинилася, закинула руки за голову. Потім простягнула їх вперед, мовби віталася з горами.
Антін придивлявся до стрункої дівочої постаті. Раптом здригнувся і, зірвавшись з місця, побіг до річки.
Дівчина помітила його і опустила руки. Нерішуче, вагаючись, підходила ближче до води. Ступала по кам'янистому дну. Швидка течія зачіпала плаття, сонце сліпило очі. Антін стояв на березі, вірив і не вірив, і окликнути не міг.
На самому краю річки спіткнулась, але міцна рука підхопила її і винесла на берег. Кленовий віночок холодною зеленню діткнувся її гарячого обличчя, гіркуватий присмак зім'ятого листочка розплився і затерп на устах.
Примітки:
[1] Святий Ян йшов через ліс і молився.