Стояв відчужено, аж ніби ворожий усім цим людям, ні до кого не підходячи. Навпаки, якби міг — то й відсторонився б. Тримався хоч і рівно, та якось надломано, не так, як усі.
— І чого отут став? — невдоволено мовила Антоніна. — Все затулив своєю спиною. Гей, юначе, відступіться трохи!
А перша Коваленкова дружина навіть тихенько поштурхала парасолькою хлопця в спину. Але той не ворухнувся. Що за дивак?
Огрядні, сиві чоловіки, видно, колишні колеги академіка, вже діловито обговорювали між собою якусь актуальну тему, що ніяк не стосувалася до похоронів. Вони, як і решта, нетерпляче чекали, поки можна буде піти, не порушивши правил пристойності.
Застукали молотки по цвяхах. Хлопчина сіпнувся, одвернувся від труни, і я побачила молоде, чимось дуже схоже на покійного академіка обличчя, залите сльозами. Хлопець одвертався, щоб не побачили його сліз.
— Глянь, — вражено мовила я Антоніні, — глянь на цього хлопця. Він же плаче!
— А й справді плаче, — здивувалась Антоніна, ніби на похоронах годилося не плакати, а танцювати. — Дивно… хоча…
Вона замислилася, видимо про щось здогадуючись, щось підраховуючи. Потім знизила плечима.
— Хто він? Ти не знаєш?
— Ні. Вперше бачу… — чогось Антоніна, здається, не договорювала.
А й справді — хто він, котрий щиро плаче на цьому іменитому похороні?
Могильники все ще сварилися — справді, ніде було повернутися. Нарешті труну опустили. Востаннє з полегкістю заголосила вдова.
Невідомий хлопчина швидко пішов собі геть. Коли проходив повз нас, мені здалося — війнув свіжий вітрець.
Люди роз'їздилися й розходилися, заклопотані своїми житейськими справами. Я глянула вгору на портрет академіка, чомусь гадала, що сміх його не повинен бути зараз такий глумливий. Але портрет уже зняли з дерева й примістили нижче — до могили.
Дуже хотілося наздогнати хлопця, але Антоніна не поспішала. В неї виявилося чимало спільних інтересів з першою дружиною академіка. Тому я залишила їх і пішла сама. Хлопця, звісно, наздогнати не пощастило.
А втім… навряд чи я стала б його про щось питати.