Ця згадка його підбадьорила. Незрозуміле запитання набрало якоїсь незвичайної прозорості.
"Он воно що, — думав Кравчук. — І до чого я недотепний і дурний! Хіба вона може любити цього старого лисого зануду?"
І він проклинав свою соромливість і дуже шкодував, що досі не відкрився їй. Проте, уявивши, кінець кінцем, що вона його кохає, він вирішив: справу не загублено! Що можна зробити, щоб не розлучатися з Оленою Олександрівною, — він не знав, але він уже знав, що вона, можливо, до нього теж не байдужа. Свідомість цього не лише підбадьорила його, але й дозволила йому навіть будувати уявні палаци майбутнього особистого щастя.
Ці думки не тільки заспокоїли його, але й поліпшили йому той гарний настрій, що з ним він прокинувся вранці. Одним словом, Кравчук вирішив за всяку ціну й якомога скоріше (коли можна, то навіть сьогодні) одверто поговорити з Оленою Олександрівною.
III
Конференція розпочалася о сьомій годині. Вона викликала тим більший інтерес до себе, що після неї мусили роздавати премії, а роздача премій завершувалася демонстрацією нового фільму. У виселковий театр набилося чимало народу: були тут шахтарі, відкатчиці, дружини шахтарів тощо і місцеве шахтне керівництво: завшахти, секретар осередку, голова шахткому й т. д. Конференцію одкрив голова шахткому й дав слово завшахти. Поки завшахти говорив про прориви на окремих участках і темпераментно закликав ці прориви ліквідувати, шахтарі мовчали. Але коли він перейшов до соцзмагання й, з метою перевірити настрій, висловив думку, що з цього соцзмагання шахта може вийти переможеною, звідусіль посипались репліки:
— Брось, Стьопа, наливать!
Завшахти, сам недавній шахтар, не тільки не ображався, а і поспішив скористатися з цієї самовпевненості. Він тут же запропонував скласти новий виклик на соцзмагання шахті третій: мовляв, одне соцзмагання кінчається, треба вступити в друге. Пропозицію було прийнято, й розпочалися дебати по доповіді.
Кравчук був у перших рядах і уважно слухав шахтарів промовців. Те, що його так сильно хвилювало кілька годин тому, зараз лежало на серці тихим приємним лоскотом. Що ж до думок, то всі вони належали соцзмаганню. Він знав, що незабаром почнеться останній вирішальний день, і, значить, тут, на цьому зібранні, про нього можна думати та говорити.
— Бачив Остапенка? — шепотом спитав його Коробка, що поруч сидів з ним.
— Ні, — сказав Кравчук, — затримали в осередку, так я й не поговорив.
— Шкода! — зітхнув вибійник і махнув рукою: — Вже п'є горілку з Шрубом.
Ця новина не могла не обурити Кравчука: ну куди це годиться! Іде останній день, треба напружити всі сили, а Шруб не тільки сам не виходить на роботу, а ще й інших на прогули спокушає. Він навіть вирішив був у своєму виступі (він мусив за кілька хвилин виступати) знову поставити питання про Шруба, але згадка про сьогоднішню розмову з "самомобілізованим фронтовиком" стримала його від цього кроку й він про Шруба так нічого й не сказав: мовляв, сьогодні ж будуть роздавати премії і, значить, такий виступ дехто може оцінити, як бажання вислужитися перед начальством.
Вищою премією було демісезонне пальто. Цю вищу премію дістав не тільки Кравчук, але й Коробка. Коли вони йшли з новенькими пальтами на плечі в супроводі бадьорого маршу, що його грав місцевий духовий оркестр, на них дивилися сотні дві очей: дехто з заздрістю, дехто з цікавістю, дехто ще якось. Проходячи повз останні стільці, Кравчук почув неприємний голос Шруба:
— Пальтишко підходяще! Що значить бути ударником!.. Гм!..
Кравчук подивився в той бік, відкіля зірвався вигук, і знову зустрівся з очима "самомобілізованого": в п'яних віях останнього він побачив стільки ненависті, що навіть не витримав цього погляду й одвернувся.
— На конференцію прителіпався, — сказав Коробка, вибившись нарешті з натовпу й опинившись на вільному повітрі.
— Ти про Шруба?
— Та про кого ж, як не про нього! — Коробка подивився кудись убік і додав: — Не розумію, чого ми з ним так панькаємось. Як на мене, так я б його й близько не підпустив до шахти… Заводський! Подумаєш, чим пишається! Наче на шахті легше робити, як на заводі.
Кравчук хотів був щось сказати на ці слова Коробчині, але в цей момент побачив самотню фігуру, що маячила крізь темряву літньої синьої ночі, й одразу ж впізнав у ній Олену Олександрівну.
— От що, браток! — поспішно сказав він, звертаючись до Коробки. — Чи не потрудишся ти для мене?.. Візьми, голубе, і моє пальто.
— А ти куди?
— Та я тут маю одну справу, — і Кравчук передав свою премію товаришеві. — Поки що заховай його, будь ласка, з своїм, а то знаєш літунів: як пронюхають, так тільки й бачили!
Коробка не звернув уваги на самотню фігуру в темряві й тому, не розпитуючи й не цікавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитку.
Що ж до Кравчука, то він упевненим кроком рушив до Олени Олександрівни. Думки й припущення, що він жив ними кілька годин тому, знову заметушились йому в голові.
"Сьогодні буду хоробрим, — подумав він. — Обов'язково буду хоробрим. Скажу їй усе. Признаюсь і нічого не програю: коли й вона мене кохає — моя відвертість може стати початком нашого нового життя, не кохає — хай хоч від'їжджаючи знає, що я її кохаю".
Кравчук не помилився: підійшовши до самотньої постаті, він упізнав у ній Олену Олександрівну.
— Доброго вечора! — сказав Кравчук, знімаючи кашкета.
— Драстуйте! — відповіла Олена Олександрівна й раптом подала йому руку: до цього часу, як і він, вона ніколи руки не подавала.
Кравчук стиснув жіночу долоню й відчув, як йому ще швидше забилося серце: він у перший раз приторкнувся до цього любого йому тіла.
— Куди це ви йдете? — спитав він. — Чи не в кіношку?
— Ні, в кіношку я не збираюсь, — сказала Олена Олександрівна й, усміхнувшись, блиснула своїми білими зубами.
— А я думав, у кіношку! — він остаточно розгубився, хоч і обіцяв собі бути хоробрим. Несміливість, що завжди його тримала на певному віддаленні від дружини техрука, знову брала його в свої неприємні обійми.
"Що я їй буду говорити далі"? — думав він і уже почував, що далі він їй нічого не скаже і, як і завжди, раптом відійде від неї незадоволений і розгніваний на свою несміливість. Навіть згадка про те, що вона днями може навіки покинути виселок, навіть ця згадка не підбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пішов ні з чим від Олени Олександрівни, коли б жінка на цей раз не виявила несподіваної відваги: на цей раз їй, мабуть, нічого було губити.
— Нікуди я не збираюся, — помовчавши, сказала Олена Олександрівна і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: — ходімте далі… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпаціруєте.
"Тепер я їй усе розкажу, — подумав Кравчук. — Все. Рішуче все. Нічого не сховаю… І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук…" Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього.
І все-таки він увесь час озирався по сторонах ї уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боячись (саме боячись!) зустріти знайомого.
— Чого ви так нервуєтесь? — спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. — Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік?.. Не турбуйтесь: його зараз у виселкові нема.
— А де ж він? — мимоволі вирвалось Кравчукові.
Жінка засміялась.
— Ій-богу, не думала, що ви такий чудний! — сказала вона. — Я думала, що я тільки така дивачка, а виходить, що ви комічніший за мене. Шкода, що я цього не знала раніш.
Потім вона стала йому розповідати, якими вона собі уявляла шахтарів, коли їхала зі своїм чоловіком у цей виселок. На її тодішній погляд, усі вони мусили бути страшенними п'яницями, жахливими крикунами і мало не звірюками (так вона принаймні чула про них від тих, хто знав їх за часів імперії). Отже, нічого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вміє не гірше за інших мислити, що від нього ніколи не почуєш брудної лайки, що, знявши прозодяг, надягає навіть краватку й лакерки, — словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будівника соціалізму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досі такою соромливою… Але чого він так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не відповідає.
— Ну й не треба!
Над степами й шахтами йшла літня донецька ніч. Ступала м'яко, ледве чутно по травах, ставках і по далеких хлібах, що колосилися біля оточених відважними териконами сіл. В ніч влітали легенькі вітерці й ніжними зітханнями ласкали обличчя подорожників. В кількох місцях булькали огні сусідніх шахт, і все це вивершувало синє зоряне небо.
— А все-таки куди ж подівся ваш чоловік? — знову запитав Кравчук, прокидаючись від задуми.
— Він поїхав у той район, куди його призначено. Він тільки за три дні буде тут.
— Значить, ви зовсім виїздите з нашого висілка, — з сумом сказав шахтар і зітхнув.
Олена Олександрівна уважно подивилася Кравчукові в очі й промовила:
— Хіба вам і справді неприємно, що я виїздю?
— Дуже неприємно! — вирвалось шяхтареві.
— Ну, як неприємно, то тоді… — Олена Олександрівна зупинилася. — Знаєте що, товаришу Кравчук, я бачу, що нам бракує доброї обстановки для нашої цілковитої одвертості, й тому я вас запрошую до себе. Ви на якій зміні працюєте?
— На нічній, — відповів шахтар і відчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.
— Шкода… А втім, ви до мене зайдете завтра вранці. Добре? Як тільки вилізете з шахти — добре?
І тут же Олена Олександрівна заметушилась: мовляв, йому ж за годину йти до загодовні, я вона його затримує. Словом, до побачення. До скорого побачення… у неї! Він може вранці сміливо заходити, бо чоловік повернеться (вона ще раз повторює) тільки за три дні… А втім, це не має ніякого значення, бо вона вже щось вирішила. Він розуміє її — в о н а щ о с ь в и р і ш и л а! і ніщо вже тепер її не стримає. Словом, завтра вирішальний день.
— У вас теж завтра вирішальний день? — спитала Олена Олександрівна, потискуючи руку шахтареві.
— Так. Завтра кінчається соцзмагання з сусідньою шахтою. Завтра останній день.
— Не говоріть так, — з тремтінням у голосі сказала жінка. — День вирішальний, але не о с т а н н і й. Я хочу, щоб це був перший день.