До ста пудів! А скільки в землю вкинемо? Не більш, як з вісім. Скільки ж це, виходить, ми одержимо з пуда?
— Більше як дванадцять! — вихопилася я.
— Вірно! — каже вчителька. — Та тільки чи одержимо ми до ста пудів?
— Коли агроном каже, що одержимо, — одказую я, — то, очевидно, одержимо.
— В тім-то й справа, — говорить вчителька, — що іноді, щоб одержати сто пудів з га, треба не стільки за агрономом стежити, скільки за своїми батьками. Вірно, на нашій землі пуд може дати більше як 10. Але в землю нашу можна вкинути не вісім, а три, скажім, пуди. А так наші батьки іноді й роблять: в землю три, а до хати п'ять, себто п'ять приховують, викрадають. Скільки ж тоді ми одержимо з га? Три рази хоч би й по 12? Тридцять шість пудів — так? Де ж ділись 64? Хто ж тоді буде недоїдати? Держава? Буде недоїдати держава, але й буде недоїдати й колгоспник, себто й ви, діти.
Я захвилювалась. І не тому я захвилювалась, що мені прийдеться недоїдати, а мені раптом здалося, що наша родина зробила величезний злочин перед революцією. І як тільки я прибігла додому, то й кажу матусі:
— Слухайте, мамо! Ото татко принесли пшеницю, так чи не перевіряли ви, відкіля вони її взяли? Чи не вкрали вони її з посівматеріалу?
Дивлюсь — матуська моя аж зблідли. Самі кажуть, що не може цього бути, а самі, мабуть, і собі не вірять. Потім одійшли трохи та й звертаються до мене:
— Поки що мовчи, Ганко, — кажуть, — я цю справу перевірю, і коли це дійсно так, то вже тепер не жити нашому батькові з нами, бо вижену я його з нашої хати навіки.
І матуська перевірили, вийшло так, як я казала… І як мені боляче говорити про це, мої любі подружки й товариші, так ви й не уявляєте! Хоч зерно ми й повернули, хоч батька нашого забрали до в'язниці (на цьому, між іншим, настояли наші матуська, бо татка погубили не лихі думки, а горілка), хоч я й організувала піонерів і мій загін виявив чимало таких шкідників, як мій татко, та серденько моє й досі стискається. Стискається тому, що мені не судилося мати такого батька, якого б мені хотілося.
Я зараз до кінця схвильована, але я не могла вам не розповісти цієї ганебної історії, мої любі подружки й товариші. Це обов'язок кожного піонера, а особливо такого, який хоче бути піонером зразковим.
І от зараз піду я додому. Мене зустріне моя матуська (ой, як я люблю свою матуську! Я їх так люблю, що аж серденько мені розірветься!). Можливо, мене зустріне Петрик, можливо, попеляста кішка. Я підійду до колиски, й з колиски до мене потягнеться Сачко, я візьму його ніжні ноженята й почну їх цілувати. І мені вже легше стало, мені легше стало тому, що я виконала свій обов'язок, розповівши вам цю ганебну історію. А завтра вранці, коли схід спалахне пожаром світанку й коли наш жовтогарячий півник закукурікає десь на кілочку, що на них ми вішаємо наші горщики, а Манька підведеться на білі ноги й забринить ніжно губами, себто замукає, — тоді я вийду на свіже повітря, стану під голубим небом і, звертаючись до якоїсь курочки, заспіваю:
Іду, курочко, прощай —
На війну велику,
Кудкуда, кудкуда!
Воювать індиків.
Бо індики — куркулі
Півника убили.
Кудкуда, кудкуда! —
Кури голосили.
Цієї співати я буду саме тому, що й мого нехорошого татка звели на лихий шлях саме ті, що їх у пісні звуть індиками.