— Між иншим, ви, здається, знаєте... Ви з моєю сестрою знайомі... З Олею, панчішницею...
— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла....
Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.
— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.
Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.
— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.
— Ні, я не можу... До побачення!
І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.
—До-о-бре... Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте... Сідайте, товаришко Да-а-ро...
Дара одійшла трохи від столу.
— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.
— Я слу-у-хаю...
3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.
Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.
— Я слухаю, Да-аро.
Вона повернулася до Мирона.
— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:
— Так я от що хочу сказати...
— Вибачте, будь ласка... — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?... Гомін там, на вулиці... Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує... Чи це вам потрібно для повітря?
— Ні, прошу...
— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.
— Спасибі... — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба... Але я не можу... Більш усього гомін... Це мене завжди дуже турбує...
— Нерви?
— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це .... нерви... Я от і ніяковію все так тому, що нерви... Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?
Мирон засміявся:
— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?
Тарас не зміг одразу відповісти.
— Я?... звичайно, я б хотів, триматись не так, алe... Я гадаю, що вам це здається дурним, а тому і я також...
— Ну, то це не важно. Сідайте й думайте, що нам це здається дуже розу-умним. Як самі думатимєте, так і бу-уде... Я вас слу-ухаю, Даро.
Тарас деякий час так само ніяково посміхався, потім одразу, неначе проковтнувши посмішку, похмарнів і похнюпився.
Дара одвела від Тараса очі.
— Я хочу сказати... Вам нічого Віра не розповідала про Колю?
— Ні, розповідала.
— І те, що він хворий?
— І те-е...
— Значить, ви знаєте, що всі хотять вимагати від вас пояснень?
Мирон мовчки, з веселим здивованням підняв брови.
Жорстке, безладно сторчаче волосся, здавалося, також здивувалось і безладність його чомусь зробилась ще більше помітною.
— Значить, не знаєте.
— Це ціка-аво! скрикнув Мирон.
— Але з приводу чого ж пояснення? Невже з приводу Ко-о-лі?
Дара строгим, слідкуючим поглядом дивилась на його.
— Взагалі, з приводу всього... всіх ваших ідей, пропаганди...
Тарас підняв голову й звернувся до Мирона:
— Так, це ви... вірно!... Це може бути... Це один з родів автосугестії... Хм!... Це ви почасти вірно...
І Мирон, і Дара подивилися на його з здивованням.
— Ви це про що? — спитав Мирон.
— Про те, що ви сказали... Але це не завжди удається... не завжди. О, коли б то можна було внушити собі все, що схочеш!...
Раптом, помітивши здивовані, пильні погляди їх, засоромився, винувато забурмотів щось і почав шукати кашкета, якого весь час сам люто мняв руками. Помітивши й це, підвівся й почав прощатись.
Тоді Дара спокійно, неначе мала на це право, взяла його за руку вище ліктя, посадила знову на канапу й сказала:
— Сідайте й сидіть. Вам погано сьогодня. Зараз разом підемо.
Він покірливо сів, втер чоло й з сумом згодився:
— Так, сьогодня погано... Хмари ці... Коли от так хмари, важкі мені страшенно не добре... Важко, душно і от тут — показав він на нижню частину грудей — душить... Але це нічого... Ви балакайте, — вже проходить...
Дара ще трохи мовчки подивилася на його й повернулася до Мирона.
— Так... З приводу всього...
Одвернувся й Мирон, що пильно розглядав Тараса. Посміхнувся та обома руками підняв вуса до гори.
— Це ціка-а-во... Але чому ж тепер? Вони ж і раніще зна-ли ці іде-еї.
Він надув щоки й уважно скоса зиркнув на Дару.
— Вони кажуть, що тепер це тому, що ваші ідеї..., що ви починаєте розповсюджувати ваші ідеї серед робітників та молоді... І з'являються результати. От і з Кольою та... инші... Взагалі, хотять вияснити це питання про організацію простітуток, вільне хождіння в публичні доми та инше... Коли б це торкалося самого вас тільки тоді б їм не було ніякого діла, але ви агітуєте й серед робітників...
— Я це підтверджую! — голосно скрикнув Тарас.
Мирон подивився на його, нічого не сказав і звернувся до Дари.
— Це цікаво... А цей Ко-о-ля... Він як, — просто пішов в публичний дім, чи з пропагандою?
— Каже, що з пропагандою...
Мирон весело засміявся.
— Це до..обре... Я задово-o— лений.
— І тим, що він заразився, також задоволені? — не піднімаючи голови, знову несподівано буркнув Тарас.
Мирон ще раз уважно подивився на його.
— Ну, це непре-ємно... Але не так важно... Таким чи-ном, бу-у-де суд... Я задово-олений. Це занятно.
Дара не зводила з його допитливих, суворих очей.
Мирон, здавалось, був щиро вдоволений. Посміхався всім обличчям і в очах йому миготіло щось веселе, смішливе. І коли він так посміхався, лице ставало якимось иншим, мяким, простим, притягуючим до себе з дивною силою.
І раптом він підняв вуса до гори й наче проспівав:
— До-б-бре... Значить ви прийшли попереди-и-ти мене?
Дара злегка почервоніла.
— Так, коли хочете... Мені здавалося, що недобре нападати на непідготовленого. Для самого себе недобре, наче крадеш... А вони хотять зненацька... Тому, здається, і Віра не казала. Я з тим не згоджувалася заявила, що беру на себе передати вам запрошення, а разом з тим розповісти про цілі його... От і все... Зібрання завтра. У нас.
— Д-о-бре... А Ко-ля як себе почуває? Я ж уже тижнів зо два як нікого з вас не бачив.
— Коля нічого... Задирокуватий і нічого не боїться.
— Ви, здається, цього не похваля-аєте?
Дара неначе не чула, — повернулася до Тараса й сказала:
— Ходім?
Мирон посміхнувся, а Тарас зашамотався, знайшов у себе в руках кашкета й підвівся.
Але вийти їм не вдалося.
— Почувся грюкіт виходних дверей чиїсь кроки в коридорчику, й двері до Мирона без стукоту розчинилися. На порозі з'явилася Маруся, сестра Миронова. Дара бачила її разів зо два здалека. Тарас же зовсім не бачив, але кожен зараз же, не знаючи навіть, що це сестра Миронова, вгадав би це по подібности їхніх обличь. Така сама вугластість, тільки змягчена у Марусі, тіж широкі тверді губи, та ж сама смуглявість та очі, — у Марусі гарніші та одкритіщі.
Вона спинилася на порозі, озирнула усіх чудним, швидким поглядом, раптом безжурним рухом, одкинула капелюха назад і ступила в кімнату. Одягнена вона була чепурно, навіть з смаком. Гарна, міцно збудована, злегка плескувата постать її похитувалась, очі занадто блестіли, під вилицями горів румьянець.
Дара, що одійшла вже від столу, знову підійшла до його й вперлася, як раніще, неначе готувалася дивитись на щось.
Промінь на стіні давно погас, присмерки повзли з кутків.
Тарас також одійшов до канапи.
— А! Мару-усе! — весело сказав Мирон. — А я чекаю на тебе ще з учорашнього ве-е-чора... А двері треба зачини-и-ти...
Маруся покірно зачинила двері й попрямувала до Дари. Спинившися недалеко від неї, вона посміхнулась, хитнула на Мирона головою й заговорила:
— Чекає... І нікакіх сібє. Драстуйте. А це ваш дружок? — показала вона на Тараса, хитнувши головою. —Ну, драстуйте й вам.. Чого конфузитесь? Загуляла я, Ронька... І додому ночувать не прийшла...
— Ба-а-чу...— посміхнувся Мирон.
І Дара, і Тарас з того моменту, як увійшла Маруся уважно слідкували за ним.
— Бачиш? А коли бачиш, радій... Чого ж гості твої не сідають? Пошли за полбутилкою та закусочки... Випьєте? — звернулася вона до Дари.
— Ні, я не пью, — спокійно посміхнулась Дара.
— Правда, з благородних не пьють, — зневажливо згодилась Маруся й умостиласьна канапі, витягнувши ноги в черевиках з лякованими носками.
— Зморилася я здорово... Та сідайте, чого стоїте ? — потягла вона за рукав Тараса й примусила його сісти поруч з собою. Той з ніяковостю посміхався.
— Знаєш, з ким гуляла? — недбало раптом звернулась до Мирона.
— Ні, не зна-а-ю...
Маруся на мент спинила на йому очі, чудно посміхнулась і казала далі:
— 3 твоїм приятелем... рмолкиним. На двадцять два карбованця нагуляла у Петрушенка. Та каталися ще... А потім спати до його. Десять карбованчиків від його всеж-таки заробила ...
Мирон швидко пробіг очима по Дарі та Тарасові. Тарас зніяковів, а Дара дивилася просто на Мирона.
— Не віриш, може? Хочеш, покажу?
— Ні, ві-і-рю...
— Віриш? Хм!.. Ну, добре... рмолкина знаєте? — раптом повернулася до Дари. Та подивилась на неї й тихо сказала:
— Ні, не знаю.
— Як? рмолкина не знаєте?! Та з ваших же! Сіціліст!
Мирон з усміхом дивився на сестру. Вона вміла правильно вимовляти це слово, і взагалі чисто, балакала й по українськи, і по-руськи, колиж вживала жаргон, то тільки жартом. Але тепер вона не посміхалась і, очевидно, хотіла, щоб слова її було принято яко мога серйозніще.
— Не чула... — потупилася Дара.
Маруся навіть образилась.
— Ну, от, не чули! Він же, кажуть, з головних у вас. Муженька вашого знає. Сміявся з його страх... Називав його якось так... Не згадаю. Елейний, чи що... Чому він його так називав? Га, Мироне?
— Не зна-а-ю...
— Не знаєш? Хм! Ти не знаєш... Він у мене все знає, — раптом обернулася вона до Дари; та підняла голову й дивилась на неї.