Те, що сказав директор, здавалось йому майже неймовірним. Перед його очима виникла чомусь постать старої матері — вдови, що завжди позичає грошей перед зарплатою в сусідки Тоні. Володька сердито витер кулаком непрошені сльози.
— Можеш іти, — сказав останнє слово директор.
І тут раптом відкрились двері, і в канцелярію вбігла Оля. За нею увійшла Олена Григорівна.
— Хто дозволяв входити? — гримнув на Олю Максим Іванович.
Оля сміливо підійшла до столу і стала поруч з Володею.
— Це я винна. Це мені на день народження хотів Володя принести квіти.
На хвилину стало дуже тихо. Тільки Олена Григорівна стримано посміхалася, а в її очах світилася глибока материнська ніжність.
Оля важко дихала від хвилювання, поклавши долоню на груди.
Володя розгублено дивився на присутніх і врешті зупинив свій погляд на розчервонілому обличчі Олі. Максим Іванович хотів було щось говорити, коли враз зауважив, що перед ним стоять не діти. І це відкриття дуже його збентежило.
…Буває часом, що якась мелодія пригадує давно забуте, тепле, хороше. Буває, що усміхнене обличчя чужої людини розігріває зачерствіле серце. Трапляється, що дві тіні серед густого листя бузку будять далекі спогади, припорошені пилом часу.
А Максим Іванович теж був колись молодим. Перед ним стояли хлопець і дівчина, які тільки що ступили на поріг юності. Позаздривши цій щасливій і такій короткій, єдиній хвилині в житті, суворий директор несподівано для самого себе полагіднішав:
— Гаразд. Можете йти. — І він почав набирати номер відділку міліції.