Очі були підведені, збільшені, брови різко чорніли, волосся цілою хмарою стояло над низьким лобом. Я сказала, що портрет зовсім не прикрашений, і панночка була тим дуже втішена.
– Правда, се добре – здійматись в білому? – почала вона знов своє щебетання. – Я завжди буваю на балі в білому, rien que du blanc! Мої товаришки сердяться, що матері їх так убирають, а я люблю. Я тоді така біла, томна. Скажіть, правда ж, я гарна? Моя сестра каже, що се дурне питання, – вона у нас prude, а я нічого такого не бачу. Можу ж я спитати, чи до лиця мені сукня? Чом же не спитати, чи до лиця мені лице? – Вона засміялась, втішена своїм дотепом.
Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати. В голові мені туманіло. Щоб не підтримувати розмови, я почала приміряти свою недошиту блузку. Моя бесідниця тим часом набрала повен рот шпильок і налагодилась помагати мені в примірці, а разом з тим все говорила мені компліменти крізь шпильки, зовсім по-дитячому, не тямлячись від фасону і матерії.
– Мені б якраз бути модисткою, ремісницею, – заговорила вона, зашпилюючи мені блузу на плечах, – ось дивіться, як я вам до ладу поправила. Воно б, може, й добре було…
Вона говорила се, усміхаючись, але очі її були при тому вже не циганські, а тихі й глибокі.
– Що добре? – спитала я. – Так, як ви поправили?
– Ні, я не про те, а от – ремісницею бути, бо що тепер з мене? "Как с козла – ни шерсти, ни молока". Чому ж ви не морщитесь? Адже тривіальна приказка – правда? "Эх-ма! поди прочь!" – вигукнула вона знов, і тихий вираз пропав з її очей. – Настасія Іллінічна! Настасія Іллінічна!
Бабуся з'явилась на дверях, але вже не питала словами, тільки поглядом: "Ну, що там знову?"
– Де моя сіра шовкова спідниця? Де вона в чорта запропастилась? – звернулась панна до старої.
– І нащо ви, панночко, все оте чорне ймення споминаєте? – спитала бабуся тихим докірливим голосом.
– Де моя сіра спідниця?! – повторила панна, не звертаючи уваги на докір старої.
– Та в гардеробі, де ж їй бути? Я ж ото вчора, як ви прийшли, ще вночі її витріпала, а сьогодні раненько попідшивала та й повісила; вже ж у мене все в порядку буде.
– Тонкий натяк, – шепнула мені панночка.
Бабуся тим часом дістала з шафи сіру шовкову спідницю, обережно поклала її на стілець, оглянувши поділ ще раз.
– А яку блузку надінете? – спитала у панночки.
Панночка на хвилину замислилась, поклавши палець на уста.
– Ще не знаю, сама виберу, – зважила врешті.
– Так що ж, хіба всі виймати?
– Усі. Чого ж ви дивуєтесь? На якого біса їх шити, коли не носити?
Бабуся з видом мучениці почала здіймати з шафи блузки.
– Ось подивіться! – гукнула панночка до мене. – Ви вже там скінчили? Ну, то йдіть сюди на пораду. От оця біленька: матерія гарна, а пошита – мішок мішком. Проклята швачка, щоб їй пусто! Ось, погляньте, я надіну. Правда ж, мішок?
Я сказала, що справді трохи незграбно пошито.
– Ну, і к дияволу її, коли так! – рішила панночка, зірвавши з себе і кинувши додолу блузку. Бабуся зараз же здійняла її, струснула і повісила в шафу. Панночка почала приміряти і показувати мені одно убрання за другим, гостро критикуючи їх та вкупі з тим пильно придивляючись, яке враження робить на мене її великий гардероб. Приміряючи, вона, запевне, не мовчала.
– Оця, червона, нічого собі, але не для дня, – для вечора. Оця, блакитна, мені часом до лиця, але не сьогодні. Ви, певне, думаєте, що мені блакитне ніколи не до лиця? Помиляєтесь: я з тих чорнявих, що мають право і на блакитне… Ну, скажіть же, що мені надіти? Може, оцю, шотландську? Вам мусить подобатись: просто і строго.
– Ну, не дуже-то строго, – усміхнулась я, глянувши на шовкову блузку з шотландської картатої, синє з червоним, матерії, з дорогими прошвами і стрічками.
– Вам ще й се не строго? – здивувалась панночка. – Ну, то ви квакерша, коли так. А я все-таки се надіну, се буде simple et distingué. А щоб вам догодити, надіну не сіру шовкову спідницю, а чорну вовняну. Няня, давайте чорну спідницю!
– Тепер уже чорну? вона ж не вичищена, ви ж сього ранку її так вдостоїли…
– То чистіть зараз, та скорш! Стійте, стійте, дайте перше спідню червону шовкову спідницю, бо я не знайду, тут сам чорт ногу зломить, шукаючи…
Бабуся хутенько знайшла потрібне убрання і вийшла в садок чистити чорну спідницю. Панночка, одягаючись, так зашелестіла і зарипіла шовками, що нерви мої не витримали сього прикрого для мене шелесту, і я вийшла й собі слідом за бабусею.
В садку, на садовій канапці вже була розіп'ята чорна спідниця, і бабуся то била по ній прутом, то чистила щіткою, все щось мимрячи сама до себе. Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським:
– Чисте горе мені з баришнею [панночкою], з Аллою Михайлівною, значить. Отак, як бачите, день у день, одно чисть, одно витріпуй, та ще й так: робиш, стараєшся, от, думаєш, догоджу! а воно, дивись, уже й непотрібне, подавай інше. Се ще б і нічого, – дело господское [діло панське, панам так і слід] та тільки ж у них усе так, прости господи, без толку. І в кого вона така вдалась? Здається ж, родителі – хорошие господа [порядні пани]; папаша – генерал, мамаша – професорська дочка, сестриці старші в інституті вчились, за хороших людей заміж повиходили. Охо-хо, все то балощі! Найменша, мизиночка, та ще от господь послав іспитаніє – на здоров'я занепала. Хоч би помогла цариця небесна тут поправитись. Уже що тим дохторам плачено, уже що тих грошей по всіх усюдах розсіяно – і-і-і, не злічити!
З одчиненого вікна чутно було голос Алли Михайлівни, що виводив з притиском на ферматах:
До самой зари, до рассвета
Он жарко меня целовал…
Панночка сиділа коло вікна за столиком перед дзеркалом, на столику горіла спиртова лампочка і грілися щипці для завивання волосся. Від часу до часу панночка відділяла пасмо свого чудового чорного волосся, навивала його на щипці і тоді воно тріщало.
Няня понесла в хату вичищену спідницю, і за якийсь – досить довгий – час Алла Михайлівна вийшла з хати убрана, в червоному капелюшику і з червоною парасолькою в руках.
– Ходімо трохи пройдемось, – сказала вона мені, беручи мене за руку.
– Гаразд, – відповіла я, – до речі, мені вже й додому пора, як бачите, я вже й забарилась.
– Ну, додому ще поспієте! Ми от підемо через сад отеля "Россия", а потім зайдемо в міський сад на музику – вже хутко шоста година, – тут вона глянула на маленький годинник, пришпилений брошкою-кокардою до станика, – еге ж, послухаємо музику, подивимось на людей, там, певне, зустрінемо Анатоля, я вам його представлю.
– Ні, вже пощадіть мене від такої знайомості, принаймні хоч сьогодні, – сказала я, сміючись.
– Ага, просите пощади, боїтесь за свій спокій! – дражнила мене Алла Михайлівна.
– Справді, боюсь, – відповіла я. – Сьогодні море, он дивіться, яке гарне, отож я боюсь, коли б пан Анатоль не зіпсував мені враження своєю особою і розмовою.
– Чого ви так гостро до нього відноситесь, хіба ви його знаєте?
– Його не знаю, але таких, як він, бачила доволі, "серцеїд" – се далеко не новий і не оригінальний тип.
Розмовляючи так, ми йшли кипарисовою стежкою вниз до вулиці, тією самою стежкою, що, здавалось, кінчалася морем, але в дійсності вона кінчалася сходами, доволі крутими, і замикалася зеленою хвірткою; та зелена хвіртка була немов границею зеленої країни, з якої ми, власне, виходили. На вулиці було страшенно гаряче; тонкий, пухкий, білий порох вставав над дорогою, мов дим, навіть від найменшого доторкання, а тут ще над вулицею будувались дві великі кам'яниці і раз у раз проїздили з навісним брязкотом вози, навантажені будівничим матеріалом, через те цілі стовпища куряви застилали світ і сивим шаром укривали придорожні кипариси, туї та інші дерева, що оточували, немов високим муром, панські вілли, яких було багато на сій вулиці, далекій від центру і базарів.
Алла Михайлівна на вулиці прискорила ходу і старалася якмога закритись від куряви парасолькою; з одного боку вона досить високо підняла чорну спідницю, так що спідня, червона, миготіла як жар; з другого боку сукня черкала по землі і вже була сива од куряви, але панночка того не завважала.
– Фу! – промовила вона, скопиливши носика. – Як бридко стало на сій вулиці, відколи сі доми стали будуватись, і що за дурна фантазія – розвозитись будувати, коли починається сезон, – будували б собі зимою, коли нікого нема.
– Як то, нікого нема? – сказала я. – В Ялті цілий рік живуть люди.
– Ах, я про тих не думаю! Але ж зимою тут нема нікого de la société. Подумайте, в якому виді я прийду на музику!
– Справді, шкода вашого убрання, – завважила я, думаючи про Настасію Іллінічну, що так старанно чистила ту спідницю.
– Убрання то не шкода, я тут у сій противній Ялті одягаюсь, мов куховарка, – нізащо не пішла б так по Москві! Але мене шкода: при таких злиденних костюмах треба, щоб хоч натуральна врода виручала!
Мені здавалось, що вона напрошується на компліменти, але тон у неї був щирий.
– Справді, тут неможливо гарно убратись. Ну, от, наприклад, мій капелюшик: вчора я збігала всю Ялту і знайшла оце дрантя за десять рублів. А швачки тут, а магазини? – і дорого, і бридко!.. Страх, як тут усе дорого!
Мене здивував сей незвичайний у неї приступ економності.
– Мені здавалось, – промовила я, – що вас не дуже лякає дорожнеча.
– Так-то так, а все-таки… Мені татко дав тисячу рублів на сезон, я доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! – вона весело і дзвінко засміялась.
В сю хвилину назустріч нам ішов молодий робітник з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба і лишала на білому закуреному тротуарі зелену доріжку, неначе висипану дрібним листям. Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець якраз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся якраз врівні з червоним капелюшиком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Алла Михайлівна відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві:
– Посторонись, любезный, посторонись! От мужлан! – додала трохи тихше.
Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково.