Чорний чуб його, рівно підстрижений на лобі, тоді кудовчився; широке, засмажене сонцем і негодою лице наливалось кров'ю, ніби він підіймав якусь велику вагу; трохи лупасті очі ховались у зморшках, а з широких грудей, на яких теліпався засмальцьований піджак, голосно, як з величезної порожньої діжки, вилітало: "гу-гу-гу-гу-гу!.. го-го-го-го!" Біля його стояв Кіндрат у свойому чудернацькому жупані, якого він купив у старого Хаїма за 20 коп. і який приходився йому станом якраз нижче сутулих плечей; стояв, заклавши руки за спину під полами свого жупана, і, виставляючи до світла зелену плисову жилетку з перламутровими ¦удзиками, всміхався своєю тихою, добродушною усмішкою. Правда, він завше так всміхався, кого б і що б не слухав; хіба вже бачив сльози або велику лайку, то робився серйозним: тоді його тонкі губи складались тісно, а довгобразе, прищувате обличчя з довгим гострим носом і маленькими сіренькими очима дивилось пильно, напружено й збентежено. Слухаючи Гриця, він водив очима з Трохима на діда, з діда на Гриця, з того знов на Трохима — хто в той час говорив — і добродушно посміхався. Трохим слухав, не дивлячись ні на кого, з своєю звичайною, скривленою, похмурою усмішкою, тарабанячи чорними від бруду й праці пальцями по столі; дід Юхим поблискував своїми молодими, в міхурчиках, очима і, погладжуючи бороду, іноді перепиняв оповідача. Килина й Маринка порались біля лежанки, а Андрій все так же лежав на полу і похитував своїм блискучим чоботом.
— Та, брат, як не учепиться до його, а той як не крутне нею, як не заколотиться у хаті!.. Я до їх...
— Та брешеш! Отже й брешеш! — раптом перепинила Гриця Софійка, що з якимсь напруженим стурбованням слухала і зараз же, звертаючись то до Трохима, то до діда, хутко заговорила: — Зовсім не так... Бо він став уперед чіпляться до мене...
— Та я ж кажу...
— Кажеш, та не так! Він усе хотів, щоб я сама сіла коло його, а мені що? Пхи!.. Удівітельно!..
Гриць, що стояв і, кумедно застигши, дивився на Софійку, як вона говорила, на сьому слові наче прокинувся — спершу зареготався, одкинувшись назад, потім від задоволення кинувся на неї й жартовливо почав душити її, не звертаючи уваги ні на Софійчин веселий крик, ні на увіщання Юхимові, ні навіть на поважне шарпання Кіндрата, що ще ширше усміхався.
— Тю, скажений! — засапавшись, вирвалась, нарешті, Софійка. Кров ударила їй в лице, ніздрі маленького носа ходили ходором, груди хвилювались під синьою з червоними ¦удзиками кохтиною; вся вона — невеличка, повна — пашіла здоров'ям і життям.
— Та говоріть же хтось! — нетерпляче крикнула від печі Килина. — Почали та й...
— Та коли ж цей... дурмануватий... Ну, та й той... Ну й почав він чіпляться до мене...
— Хто? — зачулося з полу від розбурханої парочки, що знов укрилась свитами й тільки визирала притуленими одна до одної головами.
— "Хто"! — хутко озирнувшись до них і знов повертаючись до всіх, скрикнула Софійка. — Та той же... Цибатий! Задається так, прямо хоч куди. Я, мовляв...
— Іван чи Хведір?..
— Та вже ж Хведір!.. Іван, той нічого... Той плохий собі. А той несеться, як жидівський гиндик... Пфа! Я, мовляв, багач, а ви що? Голодрабці!..
— Так і казав? — встромивши на мент в Софію свої дві голки-очі, бовкнув Трохим, знов нахиляючи своє мідяне, подзюбане лице до столу.
— Атож! "Я, — каже, — хазяїн!" — весело скрикнув Гриць.
— "А ви гольтіпаки, голодрабці! — підхопила Софія. — Чого, — каже, — сюди ходите? Забирайтесь на свою окономію!.."
— А ви ж їм що... кісткою в горлі стали? — прогунявив Юхим, знов виймаючи люльку з своїх латаних і перелатаних "бруків", як він називав свої штани з того часу, як сам пан власноручно виніс і віддав йому їх у вічну власність.
— А я знаю? Каже: "У вас є свої дівчата", а сам до нас чіпляється... Тільки ми прийшли, він став лізти до мене... А мені що? Удівітельно! Мені що багач, що голодрабець — все одно. Правда? Пхи! Гулять все одно з ким!..
— Та чого ж ви завелися? — роблено позіхаючи, спитав Андрій, сідаючи на полу і пацаючи ногами. — Того, що він багач?
— Ба ні! А того, що він — дурень!
— Тобто хазяйський син та дурень? — муркнув Трохим, дивлячись у стіл і єхидно всміхаючись.
— Го-го-го! — зареготався Гриць.
— Ану, ще на копійку, — зневажливо й холодно всміхаючись, промовив Андрій.
— Тю! Трясця б вам у живіт! — скипіла Килина, нервово встаючи й кидаючи злісно картоплю в макітру. — Ніколи не дадуть договорити! Прямо чорти, і більше нічого!
— Гу-гу-гу! — ще голосніше загув Гриць і навіть з великої втіхи насів на Кіндрата, що добродушно всміхався собі, й почав душити його.
— Грицько! Покинь! — бовкнув Трохим, — Дай хай говорить...
Гриць зараз же покинув і, навіть обнявши Кіндрата, сів лагідно разом з ним на лаву й промовив до Софійки:
— Ну, говори, удівітельна. А то я буду говорити.
— Та сиди краще там! — почулось з полу. — Говори, Софійко!
— Та що говорить? Я йому втерла носа, щоб не задавався, а він... почав битись.
— Е?
— Ій-богу. Як дала йому одкоша, так він зараз же почав щось одному, другому "ши-ши-ши" на ухо. А ті, звісно, кому гроші його милі, почали зачіпати нас... А я на злість... Начхать на самого Хведора й на його гроші. Узяла та й обняла Хомченкового Сидірка. А він, наче скажена собака вкусила його, як схопиться... "Забирайтесь, — каже, — голодрабці!" А я йому: "Хоч голодрабці, та не грабили нікого; а хазяйські сини — й не голодрабці, так граблять до голого тіла". Він до мене... А мені що? Пхи! Начхать я хотіла! Узяла та й пхнула на всю руку... А він тоді і вдарив. Ну, наші хотіли вступиться, та не дали...
— Насилу, брат, втекли! — скрикнув Гриць. — Прямо... як чорти лізуть...
— А вдарив катюга дуже, — весело додала Софійка, сміючись, — аж досі болить!
— Хм... Воно раз у раз болить, як б'ють, — іронічно вставив Юхим, набираючи люлькою тютюн із долоні.
— Та-а-к... — потягуючись, встав Андрій з полу і, позіхаючи, підійшов до столу.
— А може, не так? — з веселим задором кинула йому Софійка.
— Не чіпай його, він теж хазяйський син! — муркнув Трохим.
— То що? — здержуючись, зневажливо спитав Андрій. На молодому, вкритому ще ніжним пухом лиці його почав розливатись з-за шиї рум'янець.
— То нічого, — всміхнувся Трохим.
— Битиме? — крутнулась до Андрія Софійка.
— А то пожаліє, думаєш? — зареготався Гриць. — Ого! Хазяйські сини, брат, голодрабців не люблять...
— А ти таки справедливий голодрабець! — зачувся з полу жіночий голос.
— О! Хазяйська дочка обізвалась!
— Хто? Санька — хазяйська дочка? — підняв брови Кіндрат.
— А чим би вона не хазяйська дочка? — встаючи, промовив Юхим. — Півтори кози на припоні, у запічку квочка на трьох бовтунах, сама взута, аж п'ятами світить... Ще тобі не хазяйка?
— Ой діду, хто б казав ще! — крикнула Санька. — Бодай вже з такими хазяїнами, як і ви!
— От так! — усміхнувся дід. — А хіба ж я не хазяїн? Хе-хе-хе! За пазухою такого худоби, що й пана Гаврильчука переможу!..
— Ой господи! — зітхнула Килина. — Як вже мені в печінках сидить ваша лайка, так і ну його к чорту!
— Нічого, дівко! — присідаючи знов до грубки, заспокоїв її Юхим. — Полаємось та й поб'ємось.
— А вас би першого!
— Мене?
— Та вже не мене.
— Ні! Мені ось що дивно, — озираючи всіх гострим, насмішкуватим поглядом, промовив Трохим. — Чого се так — хазяйські сини та по наймах тиняються? У голодрабців хліб одбивають...
— Тобто, синку: навздогад буряків, щоб дали капусти? — озирнувся, сидячи, Юхим. — Чи не голодрабці й ми собі, благослови нас господи? Хе-хе-хе!..
— Та вже до вас не пішов би позичать, — кинув Андрій.
— У самого багато?
— А багато!
— Диви, — хитнув головою Трохим.
— Може б, і нам ще позичив?
— На вічне оддання?
— Так ти ж — хазяїн!
Андрій повернувся, щоб щось сказати йому, але махнув тільки рукою й підійшов до полу, де порпалась Софійка. Дехто засміявся.
— Ні, він нас і так почастує, — весело, насмішкувато промовила Софійка, складаючи свою кинуту свиту. — Правда, Андрію?
Андрій нічого не промовив. Рум'янець все більше розливався йому по лиці і вже виразно смужкою доходив до носа і червонив лоба. Тонкі, золотисті брови його все більше хмурились, а верхня, задерта трохи вгору губа почала здригатись. Чисте, молоде, хлопчаче ще обличчя його з ямкою на підборідді і з золотими кінчиками кучерявого ясно-русого чуба було напружене й збентежене.
— Почастуєш? А? — засміялась Софійка.
— Од Хведора мало дістала, дак ще й від Андрія хочеш? — байдуже промовила Килина від лежанки.
Андрій хутко, пильно подивився на неї, потім звернувся до Софійки й промовив:
— А хочеш, дам зараз на горілку?
— Хочу!
— Та бреше! Не дасть! Задається! — зареготався Гриць.
— Брешу?? Так от же... На!.. — палко, гордо крикнув Андрій і, рішуче кинувшись до кишені, витяг гаманець, поколупав у йому і, витягши декільки монет, подав їх Грицеві. Той здивовано подивився на його, але гроші взяв і зараз же почав рахувати.
— А багато? — зазираючи через плече йому, спитав, підійшовши, Юхим.
— 55 копійок.
— 55? Хм... Що ж за їх можна вистругати? — замислився дід. — Тільки, значить, понюхати та облизатися?
Андрій знов мовчки розстібнув гаманця і став колупати в йому, але вже не з тим поспіхом і запалом, що раніше.
— Скільки там? — похмуро кинув він до Гриця.
— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим. — Ховайте скоріше ті, що дав, бо одбере.
Андрій спалахнув і зненависне подивився в той бік, де сидів Трохим.
— Та плюнь на його! — миролюбиво взяв Андрія за лікоть Юхим. — Він тільки так собі... дражниться... з тебе... От сядьмо собі тут... О!.. Ти хочеш нас частувати?
Хм... Нас... один, два, три, чотири... Одинадцять чи дванадцять чоловіка... півкварти на всіх? Чи по чарці хоч буде? Стій, стій... хіба я кажу, щоб ми всі понапивались, як свинюки? От тобі й маєш. Чарку, другу... от і харашо! Да-а... А коли нема й по чарці, то чи стоїть гроші кидать по-дурному? Так уже карбованця кинь їм межи зуби та й ще прикажи до сього: "Нате, мовляв, та знайте мою ласку!.." О... Оце я понімаю. А як, виходить, що тільки, значить, подражнити, дак і заходу жаль.
Дід Юхим пильно скоса подивився на Андрія, що знов, хапаючись, колупав у гаманці. Винявши звідти ще скількись монет, він гордо подав їх Грицеві й додав:
— На всі.
Гриць подивився на Андрія, на Юхима і знов на Андрія, що держав гроші.