Ще ніколи не бачив таке, щоб дух напав на нього у людському тілі. Завжди це був вітер або щось невидиме, із чим він боровся по-своєму – зіллям, заклинаннями. Ножа брав із собою лише для оборони… А ось тепер нечистий дух піднявся на нього у живому тілі. О, диво, що він лишився у живих!.. Упирі… Упир!.. А взяв собі подобу сліпого жебрака, який не знає, коли ніч і день, і, як натрапить десь на міст, то, боячись упасти у воду, переповзає на руках і ногах.
"Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…"
І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, – попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?
Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…
Іван рушає додому, думаючи собі: "Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!" Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: "Най діти любляться… Спокійно…" Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…
Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!
Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…
Івана за вбивство, зв'язане з забобонами, засудили на п'ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…