Гладь води мінилася то сіро-попелястою, то темно-зеленою, мов трава. Але раптом ось-ось, звідкись набігла тінь, вода захмурилася, почорніла, все неначе усунулося униз, і під ногами з'явилася безодня. Так було декілька хвилин. Потім звідкись знову хлюпнула сіра хвиля і, ніби з туману, виринув протилежний берег. Річка тихенько зітхала, випускаючи з себе тоненькі смуги туману. Вони поповзли до очеретів, на берег, і закутали і берег, і воду, і дерева потойбіч.
І раптом почули обидва, що недалеко від них, у тумані за очеретом, щось захлюпало. Біла цятка метнулася з очерету.
Пархом і попович уперлися омами в ту цятку. Туман почав сідати. На березі показалася дика качка. Вона милася. Піднявши високо крила, розводячи ними, показувала білину своєї пахви, а потім сунула голову у воду. Вся згинаючись і здригаючись, заплюскалась у воді, оглядаючись на всі боки. Качка милася, мов змиваючи із себе пил ланів, ніби дражнила старого й молодого своїми пахвами, витягала шию, завертала й нахиляла голову в їхній бік, а потім спокійно знову почала митися, бурхливо плескаючись, як дівчина, що вийшла рано купатися на річку.
– Вона… – раптом прошепотів Пархом.
– Хто вона?
– Вона… Матір…
Качка відрухово, ніби налякана, метнула крилами, зірвалась і впала десь в очереті.
– Тсс… сс… – зашепотів старий. Та коли панич підсунувся до нього, витягнув цигарницю і почастував Пархома панською цигаркою, старий розбалакався: – Це вона… їй-бо вона… Вона все може… І в качку теж перевертається.
Потім, по довгій надумі, затягнувшись декілька разів цигаркою, запитав мов сам себе:
– А чому б її вам не показати? Га? Де вона живе? Та цього ніхто не знає. Ніхто й не відає цього, але кому вона потрібна, ну, ніби, як лікар який, то тоді унук її зятя, той, которий нащот політики багато понимається – той знайде. А баба ця… Ге-ге-ге… До неї як на прощу ходять. Вона усього може. Приворожити – приворожить, вилікувати – вилікує, будучину сказати – скаже… Найбільше бідним людям помагає, вчить їх, як стояти за своє, за поліщуцьке, правди вчить… їйбо… Але вона може… всьо може… – нахиляючись до вуха, почав шепотіти: – Вона може зробити, щоб жінка дітей не мала. Покладе під ліжко чи макову голівку, чи бузинових ягід. Чоловіка зробить таким, як шмата. Ані туди, ані сюди. Дасть йому понюхати привороту і ні до чого… І навпаки. Але за це треба гроші платити. Нічого даром не дається, – трохи помовчавши, почав: – Ви думаєте, що вона ті гроші собі бере? Та де? Вона все народу віддає. А тим, а простим поліщукам, которі, значиться, на політиці нічого не розуміються… Бо, як то відомо, нам, свідомим, нічого не треба, а тим то треба. Котрому на хату, котрому на що иньше. Тільки й її, коли вип'є чарку горілки.
Тоді Самійло Сибиковський прийшов несподівано до висновку, що, властиво, нема йому потреби ще й цієї ночі винищувати всі ті качки, глухарів та перепілок, на яких він вибирався. Цікавіше, може, подивитися на одне з тих див, якими переповнені села, і про яке гуде не лише цілий повіт, але й воєвідство.
– А може, ми б, діду, пішли до того зятя? Га?
– А чому б ні? – перепитав задобрений Пархом. – Аби гроші, трохи сала й горілки. Навіть самогону…
Ночували у гнильнянського дяка Софроневича, що любив мисливство й часто з Сибиковським вистоював цілі години на токуванні глухарів.
– Мовчіть… – гукнув той спросоння, коли попович почав оповідати йому про свої наміри. – Лягайте спати ліпше… досить ми вже маємо тої чортячини…
Дяка не слухали.
– Що вже там може знати якийсь дяк?
Старий Пархом, якому посміхалася нагода добре випити, махнув недбало рукою.
– Що вже там із тими попами й дяками розбалакувати, їм би тільки пшеничні пироги та яєчка, а люд простий, поліщуцький, і випити чарчини не може. Не звертайте уваги, паничу…
Рано обидва, не попрощавшися з дяком, опинилися в хаті того "зятя".
Це була звичайна поліщуцька хата. Синіми струмочками парував дим з печі, ліз в очі, неприємно лоскотав у носі. Хліб на столі, під образами посідали мухи, чорні непривітні стіни якось похмуро неначе валилися на середину хати. Через вікно, закрите якоюсь шматою, раннє сонце різало стіну тоненькими тендітними смужками. Біля печі шпорталася якась жінка, щось поправляла рогачем у печі, крутила коцюбою серед жару. Від хуткої праці у неї розчервонілося обличчя, а з-під засмаги на обличчі виступало біле, ніжне підборіддя, чорний з рудим відблиском жмут волосся настирливо спадав на чоло. Коло неї, тримаючись рукою за спідницю, маленька дівчина дразнила прутиком кота. Старий кіт мурзився, вигинався, щетинився, скакав і всіми лапами падав на земляний тік.
– Не зловив, не зловив… А-ааа…
– Тихше… ось пан прийшли… Ви до нас?
– Еге… – пробурмотів Пархом, – а де хазяїн?
Жінка махнула рукою, показала на ліжко за піччю, з якого встав невисокий, худий поліщук. Мовчки підійшов до гостей, привітався за руку і, не зміняючи виразу обличчя, спокійно, повагом почав слухати Пархома. Той запобігливо й, підскакуючи, почав щось казати йому на вухо. Коротке, стрижене під "скобку" волосся господаря відкривало грубу шию, на якій сиділа міцна, непорушна голова. Стрілясті, густі брови кутом нависали над очима, їх погляд суворий, трохи жорстокий, як показалося Самійлові, зупинився на ньому.
– Тааак… та вона вже стара… – мовив знехотя.
– А ти покажи… покажи… ну, що тобі станеться… їй теж нічого… вона ж у нас вічна… – запопадливо, бігаючи очима по обличчі господаря, умовляв Пархом.
– Ну, то якось то буде… розгостіться… – почав припрошувати господар.
Заїдаючи в'юна після чарки самогону, якою їх почастував господар, вільно й статечно говорили про сільські новини, господарство.
– Рік був, порівнюючи з иньшими, добрий. Голоду поки що не відчуваємо, але березову кору на всякий випадок, якщо до чого, то село збирає: потім висушиться й до хліба домішка буде. Все муки менше. Риба? – з рибою непогано. Прип'ять дасть трохи, але й на господарство треба трохи – ну, й рибу мусимо продавати, а як насушимо, то на зиму. Та це невелика допомога. Поліська річка висихає, а до того риба поволі все на дно іде. У Дніпро. Вона чує, де зле буде. Хутори? Ну, що ж, це не погана справа… Тепер тільки поліщук починає розуміти вигоду хутірського господарювання. Черезполосиця на поліських полях така, що не виживеш. Смуга довга, вузька, як нитка, ну й до того ще й з піском і болотом. От маю ґрунту всього разом вісім десятин по нашому, а до оброблення три. Три з лугом та болотом, а дві під сосною. І ті вісім десятинок ще й у десяти куснях… хе-хе-хе… Роби, що хочеш. А в иньших йде гірше: п'ять десятин у п'ятнадцяти кавалках…
От і маєш: землі мало, вона вся у шматках, ланок сходить у ланок, ну й сварки, бійки, суди.
Погано… Коби не мама, порізалися б усі через землю… Їйбо! Вона, значить, учить і наказує миритися, не судитися, шанувати ближнього свого, як самого себе, до церкви ходити, в чистому житті себе провадити. Ну, якщо коли й вип'ємо та й поліщуцька чуприна полетить клоччям – то це так воно здавна було і без цього ніяк не можна.
Самійло, якого ця постать починає інтересувати, питає Пархома:
– А до яких належить наш господар?
– Ну, звісно, до наших…
– Українці, так би мовити…
По обіді, що складається з печеної картоплі й борщу з часником, Артем виводить гостей на город, що притулився одним боком до річки. Над річкою з палів, обшитих дошками і замазаних глиною, хатка.
– Лазня… тут наша мама перебувають… – каже Артем.
– Ходім… подивимося… – мимохіть виривається Самійлові.
– Ну, що ж, ходім… – погоджується й господар якось так, ніби вже на щось рішився. З комина, що ледве-ледве вистає над хаткою, куриться димок. Йшли ще вогким городом. Земля парувала потом, як загнаний кінь; над лугами й болотами лежали білі тумани. Нерухомі й тяжкі, иноді рвалися вони по краях, клоччям чіплялися за дерева, як дим у морозний ранок.
Коло лазні господар зупинив їх:
– Пождіть…
Відійшли від хатки на беріг річки, що тихо й повільно котила хвилі через город. На палях, закопаних у землю, сіли. Закурили.
Весна була повна. Сонце, далека прохолода блакитного неба, щебетання горобців, що купаються на другому боці в калабанях при березі річки. Ніжні, липкі пуп'янки дерев ось-ось відкриють очі й здивовано та радісно посміхнуться світлу й теплу. Пархом щось говорив. Самійло сидів і ледве слухав недбалої Пархомової мови, з якої тяжко було довідатися, що він хоче сказати.
Цього Пархома, відомого в цілій околиці торохтія й балакуна, знав він з дуже недавна. На великих мисливських виправах носив Пархом завжди за мисливцями рушниці, ладунки, а иноді й забиту птицю. Говорив завжди багато, готовий був служити всім і кожному і не завжди за винагороду. Правда, любив він випити й погуляти на чужий кошт, але й услужливо ніс усі тягарі, які накладали на нього мисливці. І тепер він теж розмовляв, ні до кого не звертаючись, але готовий завжди порушити всяке питання чи розмову, спрямовану до нього хоч би натяком.
"Справжня поліщуцька душа…", – подумав Самійло з якоюсь приємністю і чулістю. Підвів голову, хотячи подивитись у бік Пархома. Аж раптом остовпів.
На березі річки, кроків тридцять від нього, на дошках, що, положені на бальці над водою, служили бабам для прання білизни, з'явилася жінка.
Підійшла тихо, нечутно. Стала на дошці. Нахилилася. Ніжний рум'янець залив її лице полум'ям. Скинула з плечей якусь кацабейку. Спустила з бедер синю спідницю, що впала біля її ніг. Залишилася в довгій, полотняній сорочці. Почала мити руки, а потім скинула з плеч через голову і ту сорочку.
Милася, стоючи над річкою гола й байдужа до всього, так, якби навколо нікого, крім неї, не було. Обливалася водою, набираючи її пригорщами і поливаючи себе, розмахуючи руками, обертаючись на всі боки, зовсім як качка, що полоскалася вчора в річці коло порому. Потім скочила з дошки у воду.
Її біла, вихиляста постать, міцні грудні яблука, делікатні тонкі руки з довгими гнучкими пальцями, якийсь чар, що йшов від того молодого тіла, що так недалеко від нього тріпалося у воді, затривожили хлопця. Встав. Пархома не було. Не задумуючись над тим, де він подівся – хлопець зробив крок до жінки… Другий… Зупинився. Дивився на неї, як зачарований. А вона, ніби його не було, встала знову на дошці над водою, стрепенулася, витягнулася, як та качка біля порому, й почала одягатися.
Коли зіскочила з дошки і пішла, Самійло, наче зневолений якоюсь силою, пішов за нею.