Це йому вочевидь подобалося.
– Ні, не вхопить, – відповів серйозно Петрусь.
– Зобачиш.
Мовчання. Петрусь замислено дивився у вогонь.
– Диви, википає! – Степан кивнув Петрусеві на горщик.
Той витягнув горщик з вугілля. Страва була готова. Нічліжники взялись за вечерю. Та не встигли вони "ввійти в смак", як у мурах залунав невиразний протяжний звук. Іван ніс до рота бульбу та так і завмер. Степан дивився поверх вогню, широко розкривши очі і піднявши перед собою вказівний палець.
Петрусь сидів з відкритим ротом, тримаючи ложку в горщику. Всі уважно прислухалися. Звук пролунав ще раз.
– А бач! – сказав Степан Петрусеві, коли всі сумніви пропали. – А не казав я!
– Що, то нічого… То, певно, сова стогне, або може теє… кішка, або що…
– Кішка!? В полі де, дурисько, кішка візьметься?! Ото ляпнув!
Обурення товаришів росло. Цієї хвилі вони були настроєні вбачати в кожному звуці, шурхоті щось незвичайне. Певна річ, якби цей звук трапився їм удень, на нього ніхто не звернув би уваги. Та тепер у цих обставинах він був прекрасною поживою для збудженої уяви. Скептицизм Петруся був дуже недоречним. На нього в один голос напали Степан та Іван, яким не хотілося, щоб усе було так просто. Навпаки, їм дуже хотілося розказувати завтра по селу, як вони ночували коло замчиська, як спочатку все було тихо і як потім, коли мова зайшла про "мурового", щось почало шипіти і стогнати.
Забобонне почуття в такі хвилини підказує недовченому розуму багато чого такого, що ніколи не могло б явитися при логічному плині думок. Та, власне, і сам Петрусь не був цілком певним, чи то був крик сови, чи кицьки, чи ще якої мари. Він заперечував, бо йому так здавалося. Звичайно, найпевніше сова. Це можливо. А взагалі, може бути, що й не вона. Може бути, що хтось підкрався до них і навмисно лякає… А може – таки він, муровий…
Та й чого не зродиться у голові парубійка, збудженого оповідями про привиди та інші страхи. Від останнього припущення Петрусь похолов. Він більше не заперечував, тихенько лежав ниць і думав. Настрій товаришів непомітно передався і йому. Всі мовчки почали готуватися до ночівлі. Петрусь підклав торбу собі під голову і вкрився свиткою.
– Де то моя булана? Щось не чути дзвінка! Треба піти подивитися! – сказав Степан, встаючи і розглядаючись на всі боки.
– Мо, зайшла де далеко, – доповнив його думку Іван.
– Піди-но, Петре: найди та нажени, – звернувся Степан жартівливо до Петруся.
– Сам йди. Твоя кобила, ти й іди.
– А я хочу, щоб ти пішов.
– Не піду.
– А я ж тебе прошу. Троячку дам. Калача у Гиси купиш.
– Сам їж.
– Злякався!
Товариші засміялись.
– Зовсім ні. Не хочеться.
– Не хочеться, – передражнив його Степан, – бо боїшся, щоб не вхопило.
– Сам ти боїшся!
– Я?! Чого? А ти боїшся. По тобі видно, що боїшся. Хоробрий же ти, Петро, як я бачу, дуже хоробрий… На язиці в тебе нічого нема, ніякого страху, а як до діла приходиться, то і страх звідкись береться.
– Та що йому тепер, – підхопив Іван. – Глянь, як накрився. Для нього тепер нема ніяких страхів.
– Для нього і замчиська, певне, нема. Петре, га, Петре, скажи-но, чи то правда люди кажуть, що замчисько ніби на горі стоїть, чи, може, брешуть?
Петро мовчав, товариші продовжували його під'юджувати.
– Я знаю, чого він такий безбоязний. Бо його мати як вродила, то в ночовках або в кориті плавати заставляла, та весел не давала, – сказав Іван і на всю губу засміявся зі свого дотепу.
– А я чув, що за пазухою до п'ятого року держала.
– Та й тепер держить.
– Петре, га, Петре, а скажи-но, чи тепло у матері за пазухою сидіти?
– Ну, він тепер за пазухою не сидить. То колись було. Він в закуток тепер лазить, там і спить.
– Бо він тепер, – треба таки сказати правду, – великий став!
– Еге, я чув, мати його хутко оженить. Тільки дівки ніяк не підбере…
– Щоб по закутку прийшлась.
– Петре, а добре спати в закутку?
– Певне, лучче таки, як у ночвах. Зігнувся в чотири погибелі…
Жарти вичерпались. Степан позіхнув.
– Ну, а все-таки треба йти нагнати свою булану…
Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.
– Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?
Мовчанка.
– Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.
– Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.
Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.
– В який бік пішла твоя булана? – спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.
– В лози, геть… – відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. – Та підв'яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв'язався!
Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.
– Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!
– Пішов…
– Пішов, розсердився.
– Нехай, бо мудрий дуже став.
Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і ввійшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.
Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.
Серце гучно калатало.
– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!
Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.
– А щоб тебе холера з'їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.
Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.
– Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема… теє… треба назад.
Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.
– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.
Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось "таке", що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.
У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось – уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.
Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.
Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.
– Ой! Ой! – зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.
Зомлів.
* * *
– То Петро кричить… – сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.
– Еге, здається, він, – підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.
Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.
– Що він там так довго?
– Нехай шукає, – заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.
Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.
– Господи, що се з Петром?!
– Бери, бери його за ноги!..
– От нещастя!
– А не казав я…
Вони привели Петра до багаття, вклали його коло вогню і вкрили своїми свитками. Степан та Іван більше не жартували. У тривожному настрої вони просиділи до ранку, слухаючи марення Петруся і, лиш розвидніло, відвели його, страшенно блідого і змарнілого, у село.
До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли "дохтура" з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.
Розпитуючи про причину хвороби, лікар нічого не довідався. Селяни давали найрізноманітніші свідчення. Переважно говорили: "Хто то може знати. Бог знає!" Коли лікар поїхав, а маленький Петрусь лежав на могилках, бечменці висловлювались впевненіше: "Він вхопив… то його діло. Давно не брав… Він хворобу наслав".
У першу весну по Петровій смерті городи, розміщені поблизу замчиська, опустіли. Забобонні газдині боялись що-будь там садити. Камінь, привезений для будівництва хатніх печей, селяни повідвозили назад. Ніхто не наважувався нічого брати з замчиська. Лиш дехто з хлопців, що любили на Паску, бавлячись, гасати по замчиську, відвідали його у світлі празники.
* * *
Чи не знаєте ви часом Олени Тимчучки? Га? Та от, тієї баби, що завше швендяє по місту з мотузками та шмаття збирає… Еге, еге, беззуба така, горбата, її ще дражнять "козлячкою". Та то ж мати Петруся! Як не вірите, що муровий насилає хворобу на людей, то спитайте її. Вона все чисто розкаже, як то було. Вона мені оповідала. От і кажіть після того, що людей не хапає!.. Боже борони! Та хай тому на язиці семеро болячок сяде, хто се говорить! Присяйбі!