Перед двома літами я оженився. Те, що я взяв собі за жінку колишню наречену Миколи, повинно переконати вас, що я зумів розумово вияснити собі ту мою галюцинацію в каварні і той дивний збіг обставин з ґазетою. Зрештою, вічно зайнятий своєю працею, я не мав часу ані охоти думати про такі справи. Чи мав я в'язатися спогадом давньої дружби, коли Микола вже вісім літ не жив?
Очі меценаса неспокійно забігали по кімнаті.
– І тоді почалося це. Зараз по нашім шлюбі. Перед тим цього ніколи не було, розумієте?… Перший раз в овочарні.[37] Вертаючись зі суду, я купував звичайно у поблизькій овочарні цукорки або овочі для моєї подруги. Купець був знайомий мені вже здавна, людина у моїх літах. Здалека вітав мене і кланявся. Того дня я ввійшов до його крамниці, щоби купити дві помаранчі. З гостей, крім мене, не було нікого. Я з насолодою вибирав великі, пахучі овочі з білого, плетеного коша. Ніжний запах тонкими струнками овівав мене, а гарячий, сочистий колір помаранч нагадував соняшні краєвиди полудневої країни. І тоді нараз огорнув мене дивний неспокій. Я цілою своєю істотою відчув, що хтось станув позаду мене і дотикає мене своїм напруженим, холодним зором.
Пам'ять записує все докладно в такі хвилини. Я запримітив, що пальці моєї руки побіліли і тремтять разом з помаранчею, яку я тримав у долоні. У голові стукнула мені думка – Микола! – хоч я перед тим зовсім про нього не думав.
Помаранча випала мені з руки назад у кошик. Я притьмом оглянувся. У крамниці, крім мене і купця, не було нікого. Купець стояв у другім куті крамниці і здіймав з високої полиці якусь коробку.
– Чи пан меценас вже вибрали помаранчі? Чим можу ще служити? – склонився услужно, запримітивши мій наглий рух.
– Здавалося мені, що ви говорили щось про Монте Санто? – спитав я. – Про чудові помаранчі в долинах під Монте Санто в Італії?
Я поставив це питання, хоч знав, що ніхто не говорив про Монте Санто.
– Ні, пане меценасе, – здивовано запереречив купець. – Але ці помаранчі правдиві італійські. Палестинські тут у другім кошику.
Меценас опустив руки на коліна і, схиливши голову, принишк, немов нагадував собі щось болюче і важке.
– Відтоді почав переслідувати мене. Спершу рідко, потім щораз частіше. Стрічає мене на вулиці, приходить до моєї канцелярії, стає у брамі моєї кам'яниці, коли іду зі суду, і я мушу перейти попри нього. Пізнаю його по тім неспокою, що нагло опановує мене в його присутності. Часом показується мені на мить у сутінках бічних, неосвітлених вуличок. З блідим, нерухомим обличчям, в острій уланській шапці, у військовім однострою, стоїть за вуглом якоїсь кам'яниці і дивиться на мене. Сліпий жах огортає мене тоді, жах, пане докторе, розумієте, що це значить? Жах. Ношу його в собі, присипляю, оманюю льоґікою думки, борюся з ним силою цілої моєї істоти, але він причаюється в мені і нагло, зрадливо, підступно розпружує свої хапальця, гидкі, волохаті хапальця поліпа.
Меценас забився в куток великого шкіряного фотелю, притиснув скорчені руки до грудей і непевними, недовірливими очима дивився на лікаря.
– Ви не смієтеся з мене, пане докторе? Ви не смієтеся? Це така нісенітниця. Коли я говорю голосно про це, я бачу, яке це смішне. Але я – терплю, пане доктор. І коли б ви могли помогти мені…
Мій знайомий, доктор Н., якого я просив, щоби дав мені якусь тему до новелі зі своєї лікарської практики, оповів мені цю історію одного свого пацієнта. Я переказав її у формі оповідання. Коли він скінчив оповідати на цьому місці, приблизно так, як я це передав, спитав мене:
– Це один з цікавіших випадків моєї практики. Чи зможете з нього щось зробити?
– Розуміється, пане докторе, – потвердив я. – Тільки ще закінчення. Яке закінчення цієї історії? Вона надто нагло обривається. Чи це справді був тільки розстрій нервів? Було б добре, якби оповідання закінчилося якимсь доказом, що тут дійсно входили в гру надприродні, окультні сили. Але ви таких доказів не можете мені дати, бо в ті сили не вірите.
Лікар почав сміятися.
– Бачите! Я казав вам заздалегідь, що випадки з моєї практики, хоч часом дуже цікаві, але для вас надаватися не будуть. Вам потрібно якогось закінчення, яке вияснювало б усю інтригу оповідання. Мої випадки занадто правдиві, щоби мати закінчення – доки пацієнт ще живе. А вже майже ніколи не мають вияснення інтриги, бо вважайте, що це хворі люди, для яких існує окрема льоґіка фактів, яка не існує для нас. Цей мій випадок кінчився б також на цьому місці, якби винятково не несподіване закінчення, завдяки якому я згодився вам його оповісти.
– Я цікавий, пане докторе. Але дозвольте ще одно питання щодо інтриги, – спитав я. – Виходило б, що ви, пане докторе, не маєте певности, що це все були тільки галюцинації нервово хворої людини?
Лікар здвигнув плечима.
– У науці ми дійшли до того, що вміємо пояснити вже всі факти, не вміємо тільки часом пояснити дивного їх пов'язання. Напримір, звичайна галюцинація фізично і нервово виснаженого після рани Бобрецького в каварні і факт, що на столі лежала рівночасно ґазета з оповісткою про смерть поручника Миколи Павлусева. Це не було б таке дивне і, може, справді мало б який зв'язок з останньою напруженою волею умираючого приятеля, якби поручник Микола Павлусів був справді помер…
– Як то? – схопився я і недовірливо подивився на лікаря.
– Я вам казав, що цей мій випадок мав винятково несподіване закінчення, – усміхнувся лікар. – Коли б не те, що я був при ньому присутній, і бачив це все на власні очі, я ніколи не повірив би в можливість подібної прецизности[38] у тій великій машинерії, яку називаємо долею. Раз у житті довелося мені бачити правдивий випадок deus ex machina, і якщо ви в нього не повірите, я зовсім не буду вам дивуватися. Але повірте, що є в житті міліонів людей на світі якась одна, могутня, всевідуча, незрозуміла для нас льоґіка чи нельоґічність, яка зводить людей в один згори призначений момент з найдальших кінців світа, а других розлучує на цілі літа тоді, коли вони всією своєю істотою змагають до того, щоби сполучитися.
Після того доктор закінчив своє оповідання приблизно так:
– Я успокоїв, як міг, меценаса і поручив йому виїхати негайно до одної з гірських санаторій. Я саме писав рецепту на заспокійливий лік, який він повинен був тимчасом заживати, коли хтось застукав до дверей кабінету. "Прошу", – відізвався я, забуваючи, що находжуся в чужім домі. Було вже запізно перепрошувати господаря, бо в тій хвилині двері відчинилися, і на порозі станув мужчина середніх літ з вихудлим обличчям, у витертім, старім пальті. Не хочу описувати вам того, що сталося в тій хвилині з меценасом. Це занадто прикре. Словом, це був поручник Микола Павлусів.
– Неймовірне! – крикнув я.
– Так, неймовірне, – потвердив лікар. – Він зовсім не згинув під Монте Санто. Звідомлення у "Вінер Таґбляті" було хибне, так само, як багато тодішніх неправдивих звісток про смерть того чи иньшого вояка на фронті. В дійсності поручник Павлусів був того дня тяжко ранений у наступі на Монте Санто і дістався в італійський полон. Після розвалу Австрії зголосився з табору полонених до протибільшовицького лєґіону добровольців, яких вербувала Антанта в допомогу армії Колчака на Сибірі. Перебув цілу кампанію з армією Колчака, попав у більшовицький полон, і, як полонений, п'ять літ працював на примусових роботах у копальнях олова на Уралі. Саме того дня після довгого скитання приїхав з транспортом поворотців і опинився в місті без даху над головою. Першою особою, до якої навідався, був колишній його приятель меценас Бобрецький.
– А меценас? – спитав я, коли лікар замовк.
Він здвигнув плечима.
– Після нервової атаки його треба було відвезти до санаторію, де знайде, мабуть, своє остаточне закінчення його неймовірна, але правдива історія.