Я чую, як м'яко переставляє вона крісла, переходить до вікон, паркет так ніжно, так легенько скрипить під її кроками, ніби й йому приємно носити на собі цей красивий тягар.
Я закликав і жду. От вона зараз увійде й скаже оте звичайне: що прикажете? А що ж я їй справді прикажу?
Ну, та мало чого!.. Ну, скажу принести води напитися та й уже... Правда, вода стоїть у графині... Е, даремне я її кликав... Саша, Маша, Ганя, Паланя — не все хіба одно?
Але чому ж вона не йде? Не може ж бути, щоб вона не чула. Ого! З характерцем, значить! Ну добре — "моя благоверная" скоро цей характерець виб'є.
Але що ж робити? Замовчати? Так вона буде сміятися: скаже — покликав пан разок, насмілився, та й злякався. Ні, треба. І я ще різче крикнув:
— Маша!..
Вона знову не обізвалася, але стала в дверях. Я цього не чекав так одразу, і вона застала мене серед кімнати.
Нахмуривши брови, я з прибільшеною діловитістю нахилився над столом, ніби дивлячись в якісь папери, але що сказати їй — їй-богу не знав.
— Ви м е н е кликали? — спитала вона, стоячи в дверях, мов у великій рамі. Голос був низький контральтовий, м'який, як кошача лапка, і переливався, мов у вивільги. Але ж бо й голос! Мурашки поза шкурою йдуть.
— А то ж кого? — сміливо відповів я й навіть підняв на неї очі. Хотів це зробити як суворий хазяїн, а вийшло як у побитого школьника.
— Так мене не Машею звуть,— і вона чомусь ступила крок до мене. Я мужньо витримав це наближення й не одскочив назад.
— А як же... вас звуть?
— Фатьма!
Я, певно, дуже комічно витріщив очі, бо вона розсміялася. Сміх був глибокий, грудний і такий якийсь украдчивий, прямо в душу ліз. І — дивна річ! Я мусів би від того сміху більше змішатися, а вийшло навпаки: я якось одерзнув і замалим сам не розсміявся.
— То звідки ж ви родом?
— Зі Стамбулу! — єхидно сказала вона і, крутнувши перед моїм носом усім корпусом, вийшла знов до сальо-ну.
Фатьма! Ах ти ж с... Пху! що це я?
Звідкіля вона взялася на мою голову, оця Фатьма? Начиталася всяких бульварних романів і — маєш! — Фатьма!.. А бодай же тебе луп залупив, щоб було контрастовніше.
Але я лаюся, як останній батярина. Треба просто взяти себе в руки й викинути силком із голови деякі думки, коли вони такі неґречні, що самі не хотять уходити.
І я почав твердо, рішучими кроками ходити по кімнаті. Ходив-ходив — сів. Наморщив брови, розіклав папери, вмочив перо в чорнило,— але нарисував жіночий профіль на діловому папері й шукав подібности до отої Фать-ми. Піймав себе на тім, вилаяв і себе, і оту кляту турчанку з-під темної звізди. Яка вона у чорта Фатьма? Просто побачила, що "барин" трошки розм'як і намотала це собі на вус чи як там це треба казати відносно женщини. Вони хитрі, оті баби: в кожній з них, у самій найдурнішій навіть, сидить цілий полк демонів хитрости.
Тільки от що мені не подобається: невже я такий... ну, необережний чи як, що дав відразу помітити своє зацікавлення. Очевидно, сталося це помимо моєї волі, а вона це помітила відразу й містифікує тепер мене. Значить, моєї вини тут нема: як хуліган наліпить тобі на спину червону марку від вина, а хлоп'ята почнуть реготати на вулиці та пальцями показувати, хіба я винен у тому? Я, може, сам від себе крив те, що так ясно відразу побачили ті проникливі очі. Але чорта з два! Я ще не зовсім дурень і не дозволю, аби перша стрічна дівка кпила собі з мене.
Добре було би покликати її зараз сюди й нагримати порядно, щоб вона знала, як поводитися з панами. Я знаю: їм тільки попусти віжки, то вони тобі й на шию сядуть. Вони завжди мусять відчувати, що мундштук знаходиться в твердій руці. А я це вмію!
Шкода тільки, що нема до чого причепитися. Знайти де-небудь невитерте місце або лушпиння з яблук — це, очевидно, в усякім поряднім хазяйстві можна, але вона ж іще тут не прибирала, у мене в кабінеті.
Stор! Вона ж іще не прибирала у мене в кабінеті, а
мусить же!.. Ага!.. От вона, здається, вже кінчає в тім покою, а тоді мусить прийти сюди. Здорово!
Але що я з нею буду робити? Що я їй скажу? Та вона ж висміє мене з двох слів, я ж іде чую! Вона була така зухвала, що зневажливо засміялася й крутнулася перед моїм носом, не вислухавши навіть, що я їй прикажу. А тут? Вона прибиратиме у мене в кабінеті, а я? А я що робитиму? Буду стовбичити та переступати з місця на місце, коли вона буде волокти щіткою по моїх ногах? А може, услужно переставляти крісла? Ні, треба йти до другого покою.
А як я піду до другого покою, то хіба тоді не все мені одно, чи буде вона тут прибирати чи ні? Я ж хочу бути тут, іменно тут, щоб дивитися, як вона братиме до рук оті всякі мої речі, переставляти їх... Невже справді руки в неї порепані? Ні, не може того бути, бо то було би зовсім неестетично, а вона ж уся така якась...
Стривай! Так це вона й ліжко моє буде перестилати? І стелити його на ніч?.. Ого...
...Чого це млость якась пішла по мені? Аж ніяково перед самим собою. Ні, треба йти звідси.
Маєш! Зі своєї, можна сказать, власної кімнати я, господар дому, мушу тікати перед якоюсь служницею! Невже з мене такий поганий актор, що я не зможу заховати приличного вигляду? Ні, треба бути мужчиною, а не якимсь гімназистом, що червоніє й тремтить, побачивши спідничку. Начхать мені на всіх турчанок світу. От сяду собі в крісло-качалку, задеру ноги вмисне високо й буду, колишучися, читати книгу. Така, можна сказати, літаюча поза вже сама помагає прибрати вигляду недбалого аристократизму.
Твердо шльопаюся в качалку й колишуся з надзвичайною енергією. Входить вона.
І тепер уже мені не "здається", а ясно бачу, що вона, дивлячись, як я старанно задираю ноги, сміється кутиком вуст...
— Ей ти, чортова кукло? Чого ти зуби скалиш? Не знаєш свого діла? Гроші ви всі любите брати...
Ах, як би було гарно, коли б я умів і... смів так говорити. Але, на жаль, усю цю тираду я виголосив у своїм тільки мозку, навні ж обмежився тільки тим, що соромливо припинив біг свого Россінанта.
— Нічого, нічого — колишіться; ви мені не мішаєте.
Ах ти ж... Це мені подобається! Я їй не мішаю!
Та позвольте! Хто у кого служить? Я у вас чи ви у мене? Де ж це видано, щоб служниця говорила до свого пана таким язиком? Може, ще прикажете підійти та, елегантно вклонившись, сказати: "Рагсіоп, тасіетоі-5е11е!.. Я не можу дивитися, що ви берете до рук цю брудну стирку. Я не смію того допустити! Прошу дозволити мені зробити за вас цю роботу, а ви сядьте в качалку й поколишіться трохи, бо інакше ви ризикуєте зовсім попсувати собі руки!.."
Але вона не попсує! Ви тільки гляньте, як вона обережно, мов помаранч очищений, тримає оту стирку, як злегенька поводить нею по речах! Ну-ну! Буде чисто в нас у покоях, якраз! Такими рухами можна тільки севрський фарфор обтрушувати та йдучий часовий механізм. Можна подумати, що ця турчанка нічого іншого й не робила в життю, як тільки шовковою хусточкою обтирала дорогоцінні статуетки та антики, боячися їх довірити служниці.
Хіба сказати їй: "Слухайте"... Отак прийняти недбалу, зухвалу навіть позу, похитувати ногою і, дивлячися на кінчик черевика (свого, свого), мовби там блищав діямант, стомленим і рівнодушним голосом почати:
— Слухайте. Пощо ви мені морочите голову. Ну, яка ви, будемо говорити одверто, у чортової матері Фатьма? Та ви ж не знаєте, в якій частині світу лежить Константинопіль, бо в тих романах, якими ви наповнили вашу легкомисну голову, з географією поводяться свобідно. І не фантазуйте собі й не гадайте, що ви мене обдурили чи заінтригували. Нічого подібного! Мене зовсім не так легко заінтригувати, як може ви собі гадаєте. Ви, певно, думаєте, що варт було вам кинути пару двозначних усмішок та пальнути фразою з револьверової повісті, як я вже замакитрю собі світ вами й не зможу ні про що більше думати, як про ваші ніжки в вузеньких лякованих черевичках? Даремне вам так здається. Правда, ніжка у вас красива, цього не можна у вас відобрати, але Боже мій! Скільки ж то красивих ніжок на світі! То я мушу ними всіма сушити собі голову й думати, чому я не тримаю їх у руках, щоб цілувати? Ні, слуга покірний. На світі, мабуть, багато є й страсбурзьких паштетів, і то дуже смачна річ, але бажати всі їх з'їсти — ні, слуга покірний. Хоча... хто би відмовився з'їсти такий паштетик...
А вона крутилася коло мене безшумними рухами і, видимо, читала в моїх думках. Я це бачив по деяких здвигах мускулів її лиця. Лице її бліде, властиво не бліде, а матового кольору, але, уявляю собі, як воно виглядає і міниться, коли вона лежить, уся розпалена, розметавши волосся по білій подушці й навіть закриваючи очі в солодкій утомі... Повні, справді якісь турецькі губи створяться тоді мовби з виразом страждання, але це лиш вираз найвищого блаженства. Гаряче дихання обпалюватиме тобі вухо і близько-близько будеш бачити, як здригаються ті тонкі прозорі нервові ніздрі й тихо скриплять білі зуби...
— Чого ви так почервоніли, пане? — нараз збудив мене насмішливий голос.
Я скочив, як гімназист, якого інспектор застав з папіросою в зубах за читанням пікантесів. Щось промурмотів і... і... і стояв як дурень, як осел, як останній остолоп! Та же тут була найліпша нагода сказати яку-небудь легеньку півторасмисленість, так собі тонко зажартувати, на рахунок клубнички пройтися, взагалі показати себе ловким, гостроумним, таким що його не так-то легко загнати на слизьке. І от замість того... Ідіот паршивий!.. Якісь дреглі з мене телячі, а не мужчина. Недурно ж просвистав молодість і не знав женщини, окрім своєї благовонної супруги. А потім філозофує: "На взгляд то он хорош, да зєлєн"... Усі вони сміялись із тебе, всі, яких ти тільки не зустрічав, бо бачили, з яким карасем мають діло. Ну, хто би, хто на моїм місці зробив би такий глупий жест і прибрав би таку найглупішу вже позу? Тут би цокнути острогами, крутнути вуса і сказати щось... ну... більш-менш — "я думав, яке щастя бути сорочкою вашою, котра може щохвилі цілувати ваші груди"...
Ах, ти остолопе, остолопе!.. Уже б краще сказав — "цілувати ваші циці". Отоді вже був би справжній версальський комплімент.
А найглупіше те, що поки все це, хоч і "молнієносно", але пролітало в моїй голові — я стояв мовчки, як останній дурень, і мій аИег ego це констатував. Він сердився, смикав, підштовхував свого близнюка, але той — ані руш.
І нараз я зрозумів, що єдиний мій рятунок — це бистрота ретиради, хоч би до ретиради.