Але Марко тим не питає, як копає так копає, аж тут миг-миг – якесь світильце блискає і до нього ближится челядинська постать у білій гугли.
– Леліє! о Леліє! ти що зробила, перемерзнеш! – крикнув Марко, пізнавши свою милу, несучи в руці велику ліхтарню і дрижачі від студені.
– Далі! далі! копай Марку, о копай, бо він тут є, той Довбушів скарб, так мені сон сеї ночі уповідав, а то так виразно, що я мусіла встати і тебе відшукувати. О, копай, Марку! бо мій батько з капітаном тебе дожидають. Я би тобі помогла, але не здужаю, бо студень так мене прошибла, що я і стояти не здужаю. Але копай, Марку! Пречиста свята тобі допоможе! Копай! копай!…
Се сказавши, пішла бідна дівчина з ліхтарнев домів, дрижачі на цілім тілі, і усе з гарячки повторяючи:
– Копай, Марку, копай!…
І копав нещасний Марко, копав до утому. Та що з того? Скарбу як немає так немає, а у селі уже і перші кури запіли. Тогди Марко кинув і рускаль і кіяню, тай пішов у село, щоб старому Косованові свого слова дотримати. Задиханий, блідий як та смерть, став він на решті оперед Петром, та й каже:
– Прийшов я, о Петре, на речинець, щоб тобі за пожед подякувати і тобі сказати, що Лелія вільна: бо я тобі слова дотримати не можу. Бог свідок, як я труждався… та що з того?… Він матбути судив, що б Лелія не була моя!… О! що б то Небесний їй хоть долечку добру дарував!…
– Сину мій! – каже Петро заплакавши, – я знаю за твої труди і твою невсипущу працю через цілий рік. Прости мя за мою упрямість, що нев я тобі тільки горя та муки завдав. Але за тото віддаю я тобі увесь мій маєток і мою Олену, котра тебе варта, так як і ти їй. Гей! дівки! призвіть мені зараз донечку мою сюда, нехай свого друга і жениха привітає. Да не мені дякуй се, о Марку мій, але отсему годному моєму братові, що він мене на розум навів, бо якби не він, то хто знає, до чого би мене моя дума була довела!…
Доки Марко капітанові дякував, а капітан Марка обіймав, то переполошені дівчата убігли у світлицу та й оповістили, що Лелії у цілім дому немає.
– Посвіту! – крикнув Марко, – посвіту! лушниць! ради Бога святого! Моя душа не добре віщує!
Але доки слуги позбігались, доки ліхтарні посвітили і лушниці позапаляли, то Марко уповів полумертвому Петрові, як Лелія до нього приходила, як від студени дрожала, і як від нього пішла.
– За мнов! – крикнув капітан, і усі, з Марком на переді, побігли за ним, кілько їм лиш сили ставало.
Та недалеко треба їм було бічи, бо не далеко Петрового таки халашу знайшли Лелію, але без душі уже. Як сіла утомлена на білий камінь препочивати, так спочила на віки. Лиш ліхтарня коло неї світилась.
Третої днини Лелію і поховали.
Марко пропав без вісті, лиш єго каманак поплив долів Черемошем. Довбушеві сокровища ще і досі у землі спочивають, а той білий камень, що Петрова дочка на нему у останнє спочила, назвав нарід Лелії могилов. Вічная їй пам'ять!
1885 р.