Не було там щирості, а ось їжі і питва – аж задуже. Чарки з горілкою майже без відпочинку переходили з рук у руки. Галас у будинку, музика грає, молодь стрибає; він оповідає про свою дворову службу, про прихильність, яку заслужив у пана. Одна Гапка – як забита; було жалко навіть на неї глянути.
На дворі хоч і темно, але тихо. На чистому небі північ. Гості, захмелілі від міцних напоїв, веселилися. Неждано наче блискавка освітила будинок і якийсь незвичайний шум почувся за стіною. Потемніло полум'я свічок, всі затихли та позирали одне на одного. Карпо мовби спав з лиця і, як непритомний, гучно промовив:
– Прибув мій гість, – і зразу ж заговорив до своїх друзів на іншу тему.
Але після цього випадку настала дивна зміна в тому будинку; кожним оволодів якийсь неспокій, дехто з присутніх бачив загадкові і страшні прояви: то на дворі, то в темних кутках хати. Одному здалося, що якесь страшидло, заросле волоссям, через стіни вдивляється у вікно; другому – що на печі сидить якийсь карлик з величезною головою, чорний, як вугіль; інші бачать ніби того чорнокнижника, який учив пана штукам сатанинським і золото робити. Карпо, помітивши тривогу окремих гостей, сміявся, говорячи, що це міцна горілка творить такі диви, наказав дудареві грати і співати пісні. Серед гамору і одуру забули про все.
Відчиняються двері: заходить чарівник Парамон. З-під густих брів огнистим оком пробіг він по гостях і, стоячи ще біля порогу, сказав:
– Кланяюся вам, поважні гості! Нехай вашу веселу кампанію радість не покидає, а юній парі зичу згоди, любові, багатства і завжди так весело приймати і частувати сусідів і добрих друзів.
Карпо привітав його‚ запросив, щоб сів на лаві на покутті‚ та підніс йому горілки і закуску.
– А де ж твоя Гапуля, господиня молода? Чи вона така зайнята, чи, може, мене не пізнала? Я старий, а вона надто юна, і їй ще треба учитися, як жити на світі.
Карпо підвів Гапку. Парамон зиркнув на її зажурене обличчя і сказав:
– Не сумуй, поживеш, покохаєш, і буде добре.
Яким, один із гостей, був колись із Парамоном у великій неприязні. А що був у добрім гуморі, бо не любив обминати келишка, то згадав незгоди минулих часів, і, заклавши руки за пояс, став перед Парамоном і‚ дивлячись йому в очі, сказав:
– А! Чолом! Щойно кішка хвіст свій лизала. А вона ж тебе в гості чекала.
Всі поглянули на Якима. Нікому не сподобалося, що він, захмелівши від горілки, насмілився жартувати з Парамоном. Боялися, щоб не вийшло з цього якого нещастя, адже всі і раніше вірили в силу Парамонових чарів; вірили, що він не тільки може наслати на людей різні хвороби і сказ, але, коли схоче, то і ціле весілля оберне на вовків.
Парамон глянув на нього із в'їдливою усмішкою:
– А ти, – сказав глумливо, – іноді так спритно підкрадаєшся до панської чи сусідської спіжарні чи туди, де білять полотна, що тебе не тільки вартівник не почує, але і собака такого гостя не занюхає.
– Га! Я добре пам'ятаю, як звинуватили мене в крадежі полотна, – одізвався Яким, – ти ворожив на решеті, називаючи імена усіх наших селян. Решето повернулося на моєму імені і на імені Грицька-дударя. Дружина економа повірила твоїм чарам, і нас лупцювали без милосердя. А згодом виявилося, що ми невинно прийняли тую покуту. Підлі твої вчинки, і в чарах твоїх нема жодної справедливості.
Тут відгукнувся і дудар Грицько:
– Га! Так, пам'ятаю і я. Слід було б за твої брехливі чари києм подякувати, та так, щоб ти і з землі не встав.
Парамон не міг стерпіти, що брехню приписують його чарам. Заіскрилися очі, почервонів увесь, схопився з лави. Всі перелякалися. Карпо схопив його за плечі та став просити, щоб подарував їм, бо ж п'яні, не тямлять, що говорять. Побачивши це, прибігла Гапка, схопила його за руку, стала перепрошувати за ту неприємність‚ якої він у них зазнав. Також Якиму і Грицька попросила, щоб забули про минуле і помирилися з Парамоном. Карпо поставив на стіл горілку і запросив випити по чарці та забути колишнє.
Чарівник трохи заспокоївся.
– Добре, – відказав, – не турбуйтеся, я помирюся. Нема в мене не тільки бажання перешкодити забаві, але хочу, щоб вона зробилася ще веселішою. Нехай собі Грицько весело грає на дуді, а Яким стрибає, – і з хитрою усмішкою додав: – Ну, ідіть, запросили нас господарі і юна господиня випити по чарці горілки. Ще півні не співали: тепер саме час повеселитися.
Яким не відмовився від горілки та й Грицько за його прикладом випив з Парамонових рук по келишку; згодом ще раз повторили.
– Згода! Згода і мир поміж нами, – кричали гості. – Столи гнуться від вгощень, досить і напоїв, і закуски, нумо пити, грати, зичачи молодим багатства, здоров'я і довгих років.
Залунали пісні. Грицько надмухав свою шкіряну дуду, зазвучали музика і спів. Молодь почала стрибати. Парамон, замислено‚ але з підступним виглядом, поглядав то на дударя, то на Якима. Якийсь час тривала весела забава. Але раптом Грицько почав якогось скаженого "козака", гості кричали, благали, щоб грав щось спокійніше, але він не звертав уваги, нікого не слухав, а все грав та грав своє без жодного ладу. Тут Яким вибіг на середину і почав, як шалений, стрибати невідомо що; ніхто не міг второпати, що з ним зробилася: очі вирячилися, обличчя змінилося.
Люди стали благати їх, щоб один покинув грати, а другий – стрибати. Нічого не помогло. Жодних просьб вони не чули. Звар'ювали обидва. Хотіли їх стримати – мурмочуть щось незрозуміле, вириваються, знову стрибають, а дудар грає безперестанку.
Парамон збоку дивився на це і голосно сміявся.
– Не рухайте їх, – казав, – нехай повеселяться. Іншого разу не захочуть зі мною зачіпатися.
Карпо став просити, щоб вибачив їм і наказав спинитися.
– Нехай ще погуляють, – відповів Парамон. – Це їх навчить шанувати людей, розумніших за себе.
Довго покутували дудар і Яким. Вже і північ минула, і вдруге півень проспівав. Нарешті Грицька покинули сили: він випустив з рук дуду і впав на підлогу. Яким хитався, весь почорнів, ніби перед смертю. Так задовольнившись помстою, Парамон щось пошептав, дав їм води і, коли вони заспокоїлися, узяв шапку, вклонився господарям і пішов додому.
Цей випадок порушив весь лад. Гості почали дякувати господарям за їхню привітність і, зичачи багатства і щасливих днів, виходили за двері.
Після свого весілля Карпо почав жити не по-нашому: швидко побудував другий будинок з великими вікнами, посадив сад, де цвіли вишні і яблуні, і житло його більше скидалося на шляхетську садибу, ніж на просту хату. Так зафанаберився, що посадив під вікнами такі ж самі квіти, як і в панському саду. Гапці заборонив носити керсетку і хустку, а наказав одягатися в такі перкалеві сукенки, які носять шляхтянки. Не хотіла вона міняти свого вбрання. Знала, що всі, бачачи її в двірській убері, будуть називати гультяйкою. Але все-таки мусила погодитися з його волею і в такому вигляді поливала квіти.
Пан бував у них на гостині. Мав Карпо гроші, мав і пошану, але чи ж у цьому щастя? Весь час він був неспокійним у думках своїх; жодному парубку ніколи не сказав ласкавого слова, і Гапка не могла йому догодити. Її не часта усмішка здавалася йому насмішкуватою, її побожність називав дурницею, її молитви були йому‚ наче муки. Якось наказав, щоб із жодним парубком не розмовляла, і гнівався, що вона його не слухає. Бог знає чого хотів.
Іноді лаяв свою дружину, що вона лінива, бо відразу після заходу сонця іде відпочивати, і не хотів, щоб вона займалася допізна якою-небудь працею або молилася. Опівночі іноді вставав з постелі і коло дверей або через вікно розмовляв невідомо з ким, вибігав за двері і невідомо де пропадав, аж поки півень не заспіває.
Мав він приятелів, яким давав гроші і з якими заливав свій неспокій горілкою; бувало, що по кілька днів не бачили його вдома.
Якось, коли челядь після денної праці вже відпочивала, Гапка сиділа самотня в покої і чекала чоловіка. Тут раптом, ніби від блискавки, світло освітило стіни. Згодом знову зробилося темно. На Гапку напала якась тривога. Мовби боячись чогось, поглянула вона в темний куток. Кіт, пирхаючи, скочив від дверей і, наїжившись, завмер серед хати, світячи неспокійним оком. І тут заходить молодик, гарно вбраний, на руці багато золотих перснів, підперезаний широким червоним поясам. Гапка глянула на незнайоме обличчя, що здавалося досить приємним, тільки погляд його був проникливим і перше враження моторошне.
– Чолом юній господині, – промовив незнайомець. – Що ж ти сидиш така самотня, мов сирота яка? Ти, либонь, мене не знаєш, але я тебе часто бачив і добре знаю. А де ж Карпо?
– Не знаю. Третій день, як його не бачу. Десь у знайомих, а може, поїхав до міста. Чула я, щось таке говорив.
– Що йому робити в місті? Гуляє собі, а користатися щастям не уміє. Золото і срібло ряхтить, а яка з нього користь? А міг би дива творити. Міг би збудувати кращий будинок, аніж цей; такий, про який у казках оповідають, що весь світиться золотом і сріблом. Міг би й сад розбити, як той, де дозрівали золоті і срібні яблука, де співали б райські птахи; під вікном росли б у нього квіти, яскравіші за зорі на небі. З'їхалися б чимало панів подивитися на тії дива. І жив би він краще за короля. Ти юна, пристойна і розумніша за нього, то почни сама господарювати, а я буду тобі помагати, і ми здивуємо світ.
Говорячи так, він сів на лаву біля неї. Гапка, зазираючи йому в очі, спитала:
– Чи давно ти знайомий з моїм чоловіком?
– Знаю його з дитинства. Я мандрую по світу і служу щасливим людям. Ти щасливіша за інших і я тобі хочу щиро служити.
– Хто ж ти такий і як твоє ім'я?
– Навіщо тобі знати мого ім'я? Я твій приятель. Погодься тільки на мої бажання і мої послуги, а згодом довідаєшся про все. – І, сиплючи золото на землю та дивлячись на Гапку, додав: – Бачиш, що я можу.
– Я не хтива, хочу тільки спокою душі. І нехай мене опікає Пречиста.
Ледве вимовила вона ім'я Матері Божої, як гість спалахнув полум'ям і зник у млі ока.
Гапка з пронизливим криком вибігла за двері і знепритомніла. На її крик позбігалися парубки, знайшли її у сінях: вона лежить, як нежива. Ледве її отямили.
Безсонна була та ніч. Не спала Гапка, сиділи коло неї її слуги, хвилюючись за здоров'я пані.
Вранці повернувся до хати Карпо.