Ельфи доктора Штіллера

Зрозумів? Кюммель! І це, — тицьнув Йоганна в живіт. — і це Кюм­мель. Ви мусите… — хихикнув, задоволений власною дотепністю, — мусите порозумітися! Ну? — витяг гранчасту затичку.

Йоганн заперечливо похитав головою.

— О-о… Пан академік не звик із шийки!.. Зараз, одну хвилинку…

Схилився, перекинув скляну вазу із сухи­ми квітами, висипав олівці з важкого сталево­го циліндра і, не сполоснувши, налив у нього:

— Це… це був снаряд. Російський снаряд… Він летів у і руди такому, як я… Але… — і Каспар покрутив пальцем перед носом. — Ал-ле!.. Російський — не розірвався. А що це значить? Це значить… Хазяїн сказав би:, "Вип'ємо за снаряд!".

— Не можу. Я непитущий.

— Які ми святі!.. Ну що ж, — він повільно підніс до губ важку посудину, — добра риба!.. П'ю — сам один! Один рейх, один фюрер…

Вихилив. Після цього його так розвезло, що він не міг і встояти. Упав на стілець.

— Я… — хитнув головою.— Я хочу в ліж­ко… — І раптом визвірився на Йоганна: — Мов­чати! Гауптшарфюрер[2] Каспар Фляйш дозво­ляє… Ну? Чого стоїш? Неси!

Певна річ, навіть підняти такого гевала Йоганн не зміг би. Сяк-так надсилу підвів, по­волік. Добре, хоч той ногами переступав. Дотяг до кімнати, звалив на ліжко — аж пружини застогнали. Засинаючи, Каспар пере­вернувся, і з кишені на підлогу брязнула в'яз­ка ключів.

Йоганн поклав їх на стіл.

5

Коли приїхав хазяїн і побачив п'яного, він зареготав:

— Знову підібрав ключ? Я так і знав. Цю нашу "добру рибу" хоч на небо закинь — і там не просихатиме! — Йоганна похвалив: — Моло­дець, не покинув, довів до ліжка. Не лишати друга — це по-нашому. З тебе виросте справж­ній німець.

Золота метелиця

1

За сніданком Каспар мовчав, тер лоба, просто з пляшки дудлив крижаний кефір. Штіллер довго і нецікаво торочив про одвічну солідарність справжніх німців та про згубний вплив "східних" радіопередач. Потім замовк, увімкнув приймач. Столичний диктор теж ви­словлювався про природне братство синів фатерлянду. Цей збіг здивував Йоганна: наче змовилися…

— Ну добре, — хазяїн відсунув недопиту ка­ву. — Пора… Сьогодні, хлопчику, дещо взнаєш. Мені ти подобаєшся, — поплескав його по пле­чу. — Пам'ять у тебе добра: сказано — ніяких запитань, і мовчок. Сьогодні працюємо втрьох. Тягни цукор, а ми підготуємо бак.

Утрьох діло пішло швидше. Невдовзі повні розливальниці вже стояли на тацях.

— Рушили, — наказав Штіллер і пішов упе­ред.

Йоганн і Каспар понесли таці з посуди­нами. В кінці коридору хазяїв одімкнув двері.

Йоганн побачив велику скляну залу. Ні, маленьке іграшкове місто. Скляні будиноч­ки — невисокі, кожен, мабуть, Йоганнові по гру­ди,— заповнювали мало не всю залу, створюючи лабіринт вулиць, вуличок, майданів. І в кожно­му такому будиночку за прозорим дашком роїлися міріади золотих блискіток.

Каспар поставив свою тацю на високий стіл, за ним Йоганн. Всі троє вимили руки.

Штіллер, закасавши рукава, підступив до найближчого скляного будиночка, глянув, задоволено гмикнув. Зазирнув до другого, третьо­го і аж долоні потер.

— Літають! — гукнув Каспарові. — А ти бо­явся, що велика доза. Збільшити ще на п'ять.

— На п'ять мілібер?![3] На цілих п'ять? Та вони ж…

— Дурниці! Опромінювання твоїм вихован­цям тільки на користь. Ну що ж, значить — перемога! П'ятнадцять діб і — в повітря! Тако­го швидкого розвитку ми ще не спостерігали. Увечері п'ємо шампанське. Хлопче!

Йоганн підійшов:

— Дивись!

Юнак глянув: під прозорим дашком по стільниках з великими подовженими чарунка­ми повзали, розпростуючи блискучі крильця, якісь комахи. Одсвічували у них не тільки кри­ла — спинки й черевця теж сяяли жовтим шля­хетним металом.

— Оці комахи — моє живе золото, — в голо­сі Штіллера забриніли інтонації столичного диктора. — Вони знову зроблять Німеччину сві­товою державою! Батьківщину звеличать, а нас трьох — озолотять. Сьогодні ввечері, мій хлоп­чику, я тобі все розповім. Починайте, — кивнув Каспарові.

Хазяїн пішов. Кривий узяв першу розли­вальницю:

— Дивись і слухай. Зараз ми годуватимемо ельфів, як я їх називаю…

— А що це за комахи? — не втримався-та­ки Йоганн.

Каспар наприндився і, явно наслідуючи Штіллера, почав пояснювати:

— То — такі мухи. Звуться вім-вім, а по-науковому — ПН-108…

— Мухи? — недовірливо перепитав Йоганн.

— Добра риба!.. А тобі здалося — канарки?

— А я думав…

— Думав?.. Академік!

— Я думав, то бджоли…

— Бджоли!.. — Каспар скривився, похитав головою. — Вперше зустрічаю такого телепня!.. Ну, нічого, нічого, — і знову, наслідуючи хазяї­на, поплескав Йоганна по спині. — Обтешешся, і з тебе, гляди, люди будуть. Не журися. Ти тільки уважно слухай і придивляйся, як це робиться. Оце — бокс, — і показав на скляний "будиночок". — А ось тут лічильник. Бачиш, у віконечку дві цифри — п'ятірка і вісімка. Тоб­то разом — п'ятдесят вісім. Зрозумів? То і є доза, яку треба влити сюди, — кривий звичним рухом одкрутив мідний чопик. — Наливатимеш доти, доки отут, — тицьнув пальцем у віконеч­ко приладу на розливальниці, — не з'являться ті ж самі п'ятірка і вісімка. Налив, закрутив і — до іншої. Ясно? Давай, я подивлюся.

Йоганн налив.

Числа збіглися.

— Ти диви… Правильно! Ану — сюди, — і показав на сусідній бокс.

Йоганн налив і туди, і знову все вийшло як слід.

Кілька хвилин хлопець працював під на­глядом Каспара, потім той одвернувся, махнув рукою:

— Можеш… Роби сам.

Заливши в усі бокси, зібрали порожні роз­ливальниці, віднесли на місце.

— Ну що ж, академіку, йди на кухню, по­чисть казани. А ввечері будемо смоктати оту шампану. Це, звісно, не кюммель, та, кажуть, і в ній є якісь градуси.

2

— Прошу встати! — хазяїн урочисто під­вівся. У кришталевих келихах гарної ста­ровинної роботи іскрилися, мерехтіли бульбаш­ки. — Хто хоче проголосити тост? Може, ти, Каспаре? Це все ж таки чимала перемога — п'ятнадцять діб замість двадцяти п'яти. Будеш говорити?

— Та чого вже там… — нетерпляче засовався кривий. — Кажи вже щось… Діло не жде!

— Люблю ділових! — усміхнувся Штіллер і цокнув келихом об скляну вазу з сухими квітами: після вчорашнього на ній зміїлася ве­лика тріщина. — Ну що ж, н так я. Хлопчики, вип'ємо за те, щоб ми завжди були німцями. Німцями насамперед! І, звісно, за моїх — за наших! — вім-вім!

Випили. Каспар скривився, пересмикнув плечима:

— Ну й кисле ж…

— Сухе, — пояснив Штіллер, беручи яблуко.

— Облиш… — кривий страдницьки, благаль­но зітхнув. — Облиш свою закуску. Промочімо хоч трохи оте сухе…

— Коньяк?

— Ні… Я — солдат. Кюммель!

Штіллер дістав пляшку і вже взявся був наливати, та Каспар одібрав у нього келих.

— Давай краще я.

Одсунув чарку, натомість поставив знайо­мий уже Йоганнові снаряд з одпиляною голов­кою.

Налив повний.

— Чи не забагато? — сказав Штіллер. — А нашому новобранцеві?

— Академіки кюммелю не поважають. Хлюпни йому отієї газованої кислятини. Бе­ри, — посунув Штіллерові снаряд, — кажи вже якийсь там тост і сьорбай перший.

— Тост… — хазяїн замислився. — Снаряд не вибухнув. Стріла… сказати б, стріла смерті, — не влучила, та ще й обернулася такою пре­красною, такою глибокою чашею! Вип'ємо за те, щоб іще сто років пив ти, Каспаре, з неї, нив і топтав ворогів нашої Німеччини!

Штіллер ковтнув, подав Каспарові. Той ви­цідив до дна.

— Розмова сьогодні була, — закурюючи, почав кривий. — Нітиться дуже наш хлоп­чик. — Зненацька схопився, розстебнув піджак, повернувся до Йоганна: — Глянь!

Йоганн слухняно глянув. Нічого особливого. Випнуте черево ледве обіймав старенький, по­трісканий і потертий військовий пояс. Але пряжка… Так, це була справжня есесівська пряжка. Точнісінько таку бачив Йоганн і на хазяїнові ресторану при кемпінгу. Пряжка сяяла…

— "Моя честь у вірності", — прочитав хло­пець.

— Так! У вірності! — Каспар сів і знову наповнив снаряд. — Ці слова… святі слова!.. но­сив на пряжці кожен, хто, як я… — кривий захлипав. — Роммель… Африка…

— Ну, годі, годі, мій любий камраде!.. — хазяїн теж захмелів. — Я знаю… всі знають, ти — чесний, вірний. І добре, що ти уриваєш час, наставляєш нашого молодого друга. Хлоп­че,— звернувся до Йоганна.— Сину!.. О, ні, я не обмовився, я все зроблю, щоб ти відчував себе у цьому будинку, як мій син… Вип'ємо за це!

Йоганн хотів сказати, що вже не може, підхопився, — ніколи він стільки не пив! — але хазяїн владно наказав сісти. Наказав і, коли той скорився, налив шампанського собі й йому.

— Настав час відкрити тобі все… Усе! Але спершу — вип'ємо.

Випили.

— Ну так от, хлопче, слухай. Розмова одверта. Це не тільки в твоїх… — налив собі ще шампанського, відпив, — це також і в моїх ін­тересах. Мені потрібен не слуга, навіть не по­мічник, а помічник-однодумець. Мені потрібна молода, чесна людина, так само віддана,— сьорбнув із келиха,— віддана своїй вітчизні, як я. Скажи: ти — німець? Серцем, душею — німець? Тільки не поспішай, не відповідай одразу.

Йоганн подумав.

В голові шуміло, дивна легкість наростала в тілі. Сумно, урочисто було на душі. Узяв келих і зненацька глянув па величезну карту, що висіла на стіні кабінету.

Ось вона — країна… Дороги, міста, ріки… Німеччина!.. А чи німець він? Щось досі не­знане, болюче й гірке підступило до горла. Йо­ганн опустив очі.

— П'ємо? — пошепки запитав Штіллер, пильними, холодними очима спостерігаючи, як міниться хлопцеве обличчя.

— П'ємо… — відказав Йоганн. Всі сумніви, всі тривоги — де й ділися. Тепер він знав, доб­ре знав, хто такі Штіллер і Каспар. Це — лю­ди, просто люди… Може, й надто вже захоп­люються минулим Німеччини, але вони — чес­ні. Чесні, одверті і — головне — так люблять свою землю! А це… це… — П'ємо! — повторив юнак і вихилив келих до дна.

3

Навкруг Йоганна сяяла, мерехтіла дивна, співуча й різнобарвна хурделиця. Квіти, мухи, сніжинки, вогники, метелики — все це крутилося й наспівувало нудотно-солоденькими голосочками:

— Ельфи, ельфи, ельфи, ельфи…

Аж дихати було важко від цього в'юнкого і чомусь дуже неприємного слова.

"Стривай… — ворушилася немічно слабка думка. — Яка ж метелиця? Серпень, кінець літа…"

"Ну й що? Ну й що? — вистрибувала ін­ша, весела.— Це незвичайна метелиця, це — Штіллерова метелиця! Це його відкриття…"

— Це — відкриття?..