Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчнть. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. "Постій же, чортове сім'я, – подумав я, – провчу я тебе, як шкоду робити". От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь – іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: "Не бий мене, голубчику, не буду і довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!.." А я не перестаю та все-таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк – так се моя двоюрідна сестра Степанида! "Що се ти здумала, – кричу на неї, – та я тебе зараз вірьовками зв'яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!" Вона заголосила: "Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!"… Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано – що ти у таке урем'я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.
Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.
– Щось недобре вона віщує! – сказав, зітхнувши, старий.
А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.
ІІ
Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.
– Ти, Іване, – казав батько свойому сину, – у п'ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів.
Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять.
– Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!
Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї. От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:
– А що, чи не чула ти – де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села – дак чи не чула ти від кого, хто у нашому селі вмер?
– Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як – нехай Біг сохранить! – вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!
– А як же вона вмирала?
– Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: "Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай! Душно! Жарко!" А опісля вона зиркнула на людей і сказала: "Люди добрі! Порятуйте мене!" Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться: заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.
– Біг накаже погане сім'я, – сказав, перехрестившись, старий Настенко. – На тім світі вона відвітить за свої діла.
Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все-таки верстов з десяток набереться.
Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п'ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж – Господи твоя воля! – на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.
"От тепер же я пропав! – подумав він, хрестячись. – Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар".
Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… "Ти тут!" – крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…
Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: "Ха! ха! ха!" – та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня.
Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. "Кукуріку!" – півень, і де тобі ділась тая рука.
– Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, – проказала, хрестячись, мати.
– Нехай собі спить з Богом, – мовив батько.
От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.
– Збуди Оксеню, – сказала мати і вийшла до хліва.
Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся до її руки. "Чого се у неї такі холодні руки?" – подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей – а вона й не дише.
– Ой, Боже ж мій! – закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.
– Що тут таке? – сполохалася вона.
– Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню – вона вмерла!
Оксенина мати не тямила, що робить.
– А Боже ж мій! – гірко заплакала вона. – Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!
– Здрастуйте! – сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.
– Що за диковина? – здивувався парубок. – А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: "Ти тут!", а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка – та не знаю.
– Син Настенка! – зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.
– Піду тепер до Настенка, – сказав парубок, – спитати, чи в господі його син.
Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: "Відчиніть!" Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали на землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіків та став з ними труну робити.
На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: "Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!"
ІІІ
– Чи бач, жінко? – питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. – Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять. А піду спитаюсь у людей, що се означає.
А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?… Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину – на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.
Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.
Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.