Все хоч боком — на північ, хоч стороною — на північний схід. Радіють тамбовці, сумуємо ми.
Раз, кажу, тільки й звеселились.
IV
Проходили поночі якийсь панський маєток. Білими мармуровими стовпами будинок оздоблено. В саду понаставлені погруддя голих бабів — або й уся гола, тільки рукою прикривається. Файні баби, тільки пощо їх серед кущів тримати? Багатир-пан жив — міг вигадувати. А багатства нассав із цукроварні. Туто ж край села була.
Туди й ми полізли по солодке й набрали його, що тільки підвезти сила. Комполка не дуже хотів, та вперся політком:
— Платитимемо, — каже, — хоч фунтів по п'ять дядькам, котрих тягаємо з собою у колію. Не лаятимуть так червоних (тоді був великий брак на цукор, на сіль та іншину).
А тамбовці любочайні набрали цукру, аж сакви не держать, ще й по кишенях розкладають, а хто й у цеберці[247 — У цеберці — тут: у відрі.] несе.
— Дивіться, — кажемо, — задощить, повлипаєте, як ті мухи в мед.
Сміються "родичі":
— А чайок? Єсть тепер чим побалуваться.
Та й побалувались на свою голову... Але чекайте, щоб не забув іще одної знахідки. Звеселила вона нас, як малих дітей писана цяцька, бо й справді писана, кольорова була.
Як пішли ми будинок панський трусити — витрусили цілі пачки башликів[248 — Башлик — сукняний каптур (відлога) з довгими кінцями, що надівається в негоду поверх шапки.] червоних, червоним лискучим крамом підбиті. Казали тамошні дядьки, що колись той пан держав черкесів, ними охороняв маєток і селян тримав у покорі. Для них башлики був і виписав, та довелось разом із гетьманом Скоропадським десь тікати, добро своє забуваючи.
Подякували ми панові за здогад і так вирядили свою першу сотню, що, мабуть, із завидок прадіди-запорожці перекрутились у домовинах. Як несеться сотня шляхом, у кожного полощуть за плечима червоні відльоти, мов крила дивовижного птаха. Краса! Дівчата аж мліють, бачивши таке. Ходять наші козаки гиндиками, груди випнувши — дивись-но та дивуйся, що ми за одні.
Не схотіли ми того дня і під копиці йти.
— Хай хоч раз тамбовці там полежать, розтрусили, либонь, свої черева на возах. Час і нам у селі пожирувати. Годі стерегти цих картопельників.
Попередньої ночі ми через дві річки болотяні перейшли й спалили містки за собою. Не відразу дожене тепер ворог. Погодились командир із політкомом:
— Гуляйте, хлопці, та опівночі — всі в похід ось по цій дорозі. Час до своїх добиватись.
Не збрехали козаки. Опівночі вирушив полк тихо з села — цей раз без ворога обійшлося, не встиг підійти. Потяглася колона широким шляхом на поєднання з армією, де вже давно нас записали на панихиди.
Їдемо, пісень граємо, раді, що вискочили з ворожого кола, нічого свого не втерявши, ще й забагатівши на цукор, башлики та інше барахло. І дядьки-займанники підспівують, знають, що одержать солодку заплату ще й у бій із своїми кіньми не попадуть, вернуть додому спокійно. Не військова колона, а весільний похід.
Нічка темна, шпарка, густим хлібним пахом насичена. Бовваніють наобабіч копиці стрункими шерегами. Підлетить інколи до них верхівець наш кажаном велетенським — відльоти башликові за плечима метляються. Шукає вівсяного снопа коневі поласувати. Зарже кінь, обізветься другий.
Суне колона далі й далі, забуваючи недавні пригоди, мріючи про швидку зустріч із своїми. Так вертають із далекої небезпечної плавби морці і здалека ще визирають рідний берег, здалека метикують, що робитимуть, зійшовши на нього...
Попереду командир із політкомом задумані. Яку нову задачу загадають їм у штабармі? Невже таки доведеться кидати Україну на поталу Денікінові? Невже доведемо тамбовців до їхньої батьківщини, де вже з нас, хохлів, сміятимуться й глузуватимуть, як ото ми тут із них?
А що це вони мовчать? Чому в хорі різних пісень не чути руської "берьози", що так її наші тамбовці полюбляють? Десь, мабуть, далеко ззаду плентаються. Та вже ж не вженешся за кіньми степовими, що за дві години кілометрів тридцять, мабуть, ушкварили...
Загавкали собаки, запахло димом і теплим кізяком. Близько велике село. Годі. Тут днюватимемо. На околиці зустрічають заздалегідь вислані квартир'єри й розводять свої частини на нічліг. Командира й політкома ведуть до попа, бо де ж бути штабові, як не в кращому будинку, ще й такому, котрий усі знають? Це вже традиція: куди б не прийшли — штаб у попівському подвір'ї. Не треба нікого про це й сповіщати.
Цю ніч уже по хатах та клунях хропли, навіть роззувшись. По вулицях одинокі стійкові десь під лісою, на околицях невеличка варта. Відколи вже такого спокою не знали.
Тільки в поповому домі командир із політкомом не сплять, турбуються:
— І де вони поділися? Чому й досі немає? Невже денікінцям передалися чи в дезертири знов пішли?
Так і лишились ми тоді без тамбовців. Щезли, мов відро в колодязі — і не видно, і не чути, тільки знати де. Та не шукати ж їх у вовчій пастці — пішли ми далі й дійшли небавом своїх.
Ой було ж радощів та привітань! Немов мерці з гробів повставали — так нас зустріли.
— Ще й у башлики червоні повбиралися — ач які джигуни, нівроку їм!
Та не час жирувати. Знов бої, походи, та все на північний схід. Ось ми вже недалеко Чернігова, краю України доходимо...
— Таки доведеться, либонь, на батьківщині наших збігців побувати. Де то вони тепер? Так і не чути, що з ними там коло цукроварні скоїлось...
А дізнались, почули. Так це було.
V
Відступали ми по шосе чернігівському. Зійшлася на ньому мало не вся лівобережна група червоного війська. По ньому йшла також евакуація Києва. Десятки тисяч люду комашилися тут.
Знали це Денікінові генерали й намагалися перерізати шосе, замкнути нам дорогу на північ.
Даємо наказа одного дня:
"Ворожа піхота скупчується в селі, що недалеко лінії відступу. Треба вибити й відігнати геть".
Гаразд. Вирушаємо. Ось уже видно вітряки попід селом на узгорбі. Розсипавсь наш полк лавою, хоче кінною атакою взяти село. Проти вітряків саме червоній сотні припадає джигунистій. Попереду політком на своєму баскому коні відвагу показує. Вирвався кінь уперед, уже й не радий політком, бо онде, бачить, поміж вітряками лежить ворожа розстрільня. Та командирського коня хіба вдержиш, коли він не звик ходити у шерезі?!
Летить сотня за політкомом, тільки відльоти червоні на вітрі мають язиками полум'яними...
Чекає напружено політком: ось зараз спалахне ворожа розстрільня пострілами, обпече його гарячим, і прийде кінець боротьбі за волю. Видно вже ясно сірі постаті на землі, видно онде командира, що ховається за рогом вітряка. Ось він подає знак, пахкає револьвер...
Що це? Розстрільня схоплюється на ноги, біжить навпроти кінної лави. Невже на багнети? Чи ви чули коли про таку сутичку? Гей, буде шаблям пожива!
Ближче, ще ближче. Політком наміряється вдарити якогось рудого бороданя з роззявленим ротом. Щось кричить — не почуєш, кінь навскач. Ледве встиг політком крутнути вбік коня перед самісіньким тамбовцем, в останню мить пізнавши його. Був би порубав, як лозу.
Ледве й сотня спинилась, здивована.
Підбігли тамбовці, розказують:
— Пізнали полк по червоних башликах, а то лихо було б. Забарились ми тоді коло цукроварні, хотіли ще потрусити панські льохи. Забрали нас денікінці, як курчат поночі. Командирів — у штаб Духоніна[249 — У штаб Духоніна — на розстріл. Вислів пов'язаний із долею генерала Миколи Духоніна (1876-1917), начальника штабу і верховного командувача російської армії в листопаді 1917 р. Після більшовицького перевороту він не визнав Ради Народних Комісарів, відтак 3 грудня 1917 р. спеціальний підрозділ матросів-більшовиків з наказу партійного керівництва оточив і без бою захопив штаб Духоніна в Могильові, а самого генерала розстріляли.], червонарам звичайним — звичайна і порція: по двадцять п'ять шомполів. Попобили, а далі своїх командирів настановили й тягали з собою аж досі, мовляв — мобілізовані. Були б у своїй стороні — розбіглися б, а тут — куди подінешся? Ось і спіткали своїх, спасибі червоним башликам!
Розміняли ми офіцерів денікінських тамо ж коло вітряків і пішли далі знов із тамбовцями.
7/XI 1926 р.