Здалеку ніби й нічого. Але ближче глянеш — воно мертве. Як і нескінченні сервізи, вази і бокали у серванті, якими майже ніколи не користувались, але які були неодмінною ознакою того, як ми добре і чемно жили.
У мене не було близьких товаришів у школі, вчився я відмінно і там, як і тут. Ніхто мною не керував, я сам учився. Але мати мене опікала так, що я й кроку не міг без неї ступити, і зрозуміла річ, почав бунтуватися. Прагнув більшої незалежности. Я мав свою кімнату, але мама там прибирала, ставила усе на свої місця, і взагалі, хоч то була моя кімната, але ніби не моя.
Батько зі свого боку виглядав геть професіоналом із читання моралей. Це було просто жахливо. Він чіплявся до якогось випадку і міг говорити годинами. Отак ходить по кімнаті і розповідає, яке у нього було дитинство, як під час війни всі важко жили, як я повинен розуміти, що маю такі блага і як повинен думати, як жити, як почуватися, як дихати…І вже ніби закінчує, ну, вже все, думаю, нарешті, а він саме ще щось знаходить і по-новому. І знову те саме, всі його арґументи і повчання я вже знав докладно, міг переказати майже його словами. Але він ніколи не втомлювався. Це так мене виховували.
Між батьками теж не було великої злагоди. Я думаю, що його партійні обов'язки зробили з нього такого робота. Мабуть, не мав там, де виговоритись, то наганяв страху вдома.
З матір'ю взаємини в мене були кращі, але теж не надто, особливо, коли я почав підростати, вештався десь у дворі із однолітками, пізно приходив додому… Певне, це все типове, бо у всіх батьки були незадоволені, коли ми десь із хлопцями засиджувались допізна.
Але в мене це набирало чимдалі загостренішого вигляду. Не знаю, що сталось би зі мною далі, якби мені не зустрівся Віталій, але гадаю, що нічого доброго не було б.
У домашньому світі моєму все якось потроху ставало до мене ворожим. А він був, як світло, можу сказати, як сонце.
Тому я полюбив його, і люблю і досі.
Ви просили розповісти вам правду. Гадаю, ви знаєте про деякі її штрихи від керівництва колонії, тому мене й питали.
Але я вам оповім таки все, як воно є насправді, і як було.
Мене не здивують зараз ваші очі, в яких може бути прихована іронія, чи посмішка, чи внутрішній скепсис щодо того, що я кажу.
Я пережив падіння, яке мало кому снилося в такому віці, як мій, таку загальну зневагу, такий стан відчужености від усього світу, що тепер мені майже байдуже.
Але мені приємно вголос сказати, що я люблю його. Я так сказав і на суді два роки тому.
Мені подобались дівчата з моєї школи. То одна, то інша, я залицявся до них, як міг, і Віталієві розповідав, і він мені радив різні речі.
Але раптове відчуття, що ця людина тобі найближча у світі, мене просто пройняло одного разу так, що ніколи відтоді не полишало. І зараз теж.
Я тут багато читаю. Багато читаю і про кохання, про різні взаємини людей. Але ж як рідко вдається письменникам піднятись до відчуття справжньої близькости людей, єднання душ.
Всі описують, які в неї ніжки, чи яке волосся, а потім герой лягає з нею в ліжко, і в них починається роман. Якийсь час їм добре, а потім — проблеми. Зовнішньо, поверхово — і все.
Є, звичайно, класика — "Ромео і Джульета", "Трістан й Ізольда" й чимало іншого. Є гарно, глибоко написані речі.
Але чи ви розумієте різницю між фізичною привабливістю, між біологічним потягом до іншої статі і злиттям душ, відчуттям абсолютного порозуміння, мовби одного дихання?
Звісно, ми багато про це розмовляли з Віталієм, тому я й можу так висловлюватись. Я багато від нього навчився, дуже багато.
Чи ви читали "Жан-Крістофа" Ромен Ролана? Читали. Пам'ятаєте, який щасливий був Крістоф, коли зблизився з Олів'є, там цілий розділ присвячений одній темі: "В мене є друг!"
Це воно, це якраз про те, це близько до того, про що я вам розповідаю.
Я бував у Віталія щодня, можна сказати, більшість часу поза школою проводив у нього.
Уявляєте, я іду зі школи і вирішую, що зайду до нього, хоч ми не домовлялись перед тим. Захожу, а він стоїть перед ліфтом поблизу своєї квартири, чекає. Відчув, що я йду до нього.
Такого було багато.
Ми часто дивились у Віталія якісь фільми по телебаченню. Якось ми отак сиділи поряд на канапі, і він поклав мені руку на плече, і це тепло його руки враз пішло крізь усе моє тіло. Я аж зіщулився від відчуття щастя, і хотілося мені, щоби цей вечір ніколи не кінчався. Я це завжди пам'ятатиму, як і все, що було у той період. Все.
Як вам пояснити? Ми стали з ним дуже близькі.
Кожен його дотик давав мені відчуття радости, наповненості собою і ним, нами, просто щастя. Я знаю, яке воно на смак, знаю.
А далі трапилось те, що трапилось. Домашні сварки батьків закінчились тим, що батько пішов. Саме в цей час у нас часто став бувати Віталій. Мені здавалось він маму втішав, розраджував, допомагав порадами. Вона тоді його дуже цінувала. І, здавалось, щиро раділа нашій дружбі і тому, що Віталій вчить мене малюванню.Так минуло кілька місяців.
А тоді батько повернувся додому. Після кількаденних з'ясувань взаємин між батьками в нашій родині запанувала ніби злагода.
Я ж бо, як і раніше, вчащав до Віталія на малювання, та й просто так. Бо я вже звик до нього, до нашого щоденного спілкування. Мені його бракувало, він став невід'ємною часткою мого життя.
Але тепер раптом мама, а ще більше батько почали ревнувати мене до Віталія, забороняли до нього ходити. Уроки малювання вирішено було припинити.
Я ні за яку ціну не збирався його полишати, ніколи у світі. Але мені ще не було шістнадцяти, я таки був підлітком, підневільним волі батьків.
Влітку поїхали ми з мамою у Крим, місяць відпочивали в Алушті, а я аж рвався назад до Києва, ніщо мене там у Криму, попри всі принади літнього моря, особливо не цікавило.
Приїхали, я туди-сюди і помчав до Віталія. Ми кинулись один одному в обійми і забули про все на світі.
А мама побігла за мною, роздратована. Ну, і застала нас в обіймах так, що нічого вже не поясниш. Не подумайте забагато, але просто обійми були глибокі, і…
Коротше, батьки подали до суду на Віталія за розбещення неповнолітнього, і через те, що мій батечко мав зв'язки з ким треба і де треба, Віталія таки посадили. Додалася ще й його політична характеристика. То ж іще було перед незалежністю, перед путчем, пам'ятаєте той час. Віталій був і так "політично неблагонадійний", а тут трапилась нагода показати — ось які вони!
Дістав він три роки. У своєму виступі в суді, мені вже було шістнадцять тоді, я сказав, що й мене треба посадити, якщо його садять, бо я винен так само. Хоч невідомо в чому. Але що це абсурд, бо я його люблю, і це найближча мені людина у світі.
Бачили б ви його погляд, коли він на мене дивився і коли його виводили.
Та я ніколи в світі його не забуду, до самої смерти, за один той погляд!
Я не спав тоді цілу ніч, з батьками не розмовляв, ані слова. До них, здається, лише тоді дійшло, що вони наробили, коли я не пішов до школи, не виходив з кімнати, забарикадувався там, дочекався, коли мати кудись вийшла, витяг пляшку коньяку, яку батько тримав для гостей, видудлив усю її і, ледь стоячи на ногах, пішов до районного відділення міліції. Захопив, до речі, пластикову торбу з порожніми пляшками. Під самою міліцією розбив кілька вітрин у магазині цими порожніми пляшками, якесь ще вікно, а тоді почав жбурляти пляшки у вікна міліціїї.
Зрозуміла річ, мене швидко пов'язали, я ще з міліціонерами бився, кляв комунізм і радянську владу, і все на світі.
От і дістав три роки, як і хотів. Навіть на суді з батьками не говорив, на побачення до них не приходив ніколи. А коли мати приїхала сюди, в колонію, попросив керівництво передати їм, щоби вони вважали, що їхній син вмер, нехай собі іншого заводять, радянсько-інкубаторного.
Ось і все!
Я, звичайно, знав про цю історію трохи від начальника колонії, але те, що розповідав Олег, було чимось зовсім іншим. Олег помітив мою розгубленість і усміхнувся.
— Я ж казав, що вам буде важко зрозуміти.
— Та ні… я розумію, тільки, як ти собі бачиш майбутнє життя. Тобі ж тільки вісімнадцять років. Навчання, родина, батьки…
— Не знаю. Скажу лиш одне. Я чекатиму Віталія, а далі побачимо. Разом побачимо. Я нічого не відкидаю зі світу, може й родину матиму, як усі, і вчитимусь. Але з батьками я взаємин не мав і не матиму. Вони знищили мене, і те найкраще, що в мені лишилось, є тільки для нього, для Віталія. Для них — нічого, нуль, порожнеча, пустеля.
— Мені б дуже хотілося, щоби у тебе все склалось добре…
— Ви можете мені допомогти, якщо захочете, і то дуже!
— Як?
— Я не маю з Віталієм зв'язку. Не знаю навіть, де він сидить. Я написав би листа, а ви б його переслали.
— Але ж ти не маєш адреси!
— Якби мав, то давно написав би і переслав би також. Я знаю, де живе мати Віталія. Також не знаю адреси, але знаю, що називається вона Варвара Павлівна Ткаченко і живе у Ковелі на Волині. Знайдіть її, вона вам дасть адресу, і ви перешлете листа?
— Гаразд…
Олег почув у моєму голосі вагання.
— Допоможіть і обіцяю, що ні я, ні він вам ніколи в житті цього не забудемо, завжди будемо вдячні, от побачите!
— Та що там вдячні, я й так зроблю, якщо пообіцяв.
Олег підхопився. Він зараз здався мені схожий на молодого римського воїна. Його обличчя і великі сірі очі променились вдячністю і водночас рішучістю, і, мабуть, він був просто щасливий через можливість написати цього листа.
Він пішов, а я ще деякий час сидів сам у кабінеті директора школи при виправно-трудовій колонії для неповнолітніх, і суперечливі думки і настрої посідали мене. Кабінет мені відступили для зустрічей з вихованцями, і я раптом набрав Київ, видзвонив в редакції нашої газети одного товариша і попросив його розшукати у Ковелі адресу Варвари Павлівни Ткаченко.
Увечері перед тим, як вихованці збиралися спати, а я — податися з колонії до свого готелю, мене знайшов Олег і передав листа.
— Ви можете прочитати, я не криюся перед вами. Якщо допомагаєте, то що вже там. Тим більше й конверта нема і адреси нема. Бо захочете прочитати, то й так прочитаєте. Краще вже я подам вам відкрито.
— Дякую за довіру. І скажу правду — дивуюсь твоїй сміливості і завзятості у цій справі…
— Це не справа, це моє життя, розумієте, можна сказати, що зараз — це основа мого життя.