Нераціонально! Навіть збитки державі.
— Збитки? Ви забули, що сьогодні неділя, неробочий день.
— Неділя, а зветься суботник. Мабуть, євреї вигадали. Самі б і ходили.
— А чого ви, власне, пішли?
— Та, знаєте, незручно. Всі ж ходять...
— Стій! — обірвала розмову нова Сидоренкова команда. — Беріть лопати.
Навряд чи хто з усієї партії коли-будь мав у руках цей незграбний грабарський струмент[168 — Грабарський струмент — інструмент для грабарських (землекопських) робіт.]. Пузій поклав лопату на плече, як гвинтівку, цибань засунув під пахву держалном уперед, куценька службовка взяла в обидві руки й несла перед себе, спотикаючись на кожному кроці.
— А мені не треба, я зі своєю, — мовив підстаркуватий чоловік у чорній шинелі, що йшов іззаду.
— Бач, який запасливий, — здивувавсь Сидоренко, і йому здалося, що він цю чорну стареньку шинелю вже тут бачив. Чи не приходить, бува, лопату міняти на кращу? — підозріло подумав і вголос додав: — Лопата, здається, не ложка, зі своєю не ходять.
— Та я знаю, що у вас струменту обмаль. От і позичив на сьогодні в сусідів.
— Добре гарних сусідів мати. Позичив мале, віддав трохи більше, і сам перебивсь, і людям зарібок, — натякнув Сидоренко, пильно вглядаючись у чорну шинелю з окантовкою, як у міських трамвайників. Безперечно, чи вчора, чи позавчора він її вже тут бачив. Так, позавчора, як працювали коло поста № 1. Комусь закурювати тютюнцю давав, а в того пучки померзли, ніяк цигарки не скрутить. Подививсь на лопату — звичайнісінька, вже старенька лопата. Держално аж блищить, вишліховане людськими робучими руками.
— Правду кажете: не дурно сусіда позичив. Обіцяв я йому ввечері обкидати за це сніг від ганку.
— Дорогий же вам суботник буде, — іронічно мовив Сидоренко, уявляючи собі, як спіймає чорну шинелю на гарячому... Тим часом нехай працює, аби з ока не спускати, як розходитимуться.
А праця не дуже посувалася. Невмілими рухами службовці не так обкидали сніг з залізничної колії, як перекидали його з місця на місце. Замість економних конусів, вони нагрібали якісь кучугури. Замість вибрати сніг аж до землі, вони лишали нерівну поверхню, і Сидоренкові доводилося знов і знов повертати когось із партії назад дороблювати напартачене. Цибань скарживсь пузієві:
— Клята лопата зі шпаринами. Дивіться, які мозолі враз натер!.. Тепер не писати, а каракулити буду, либонь, цілий тиждень.
У куценької службовки аж на носі краплистий піт, хоч мороз неабиякий. Бере на лопату дві жменьки снігу — назад перегинається.
— Та ви не так держално в руках тримаєте. Лівою рукою ближче донизу, долонею догори. Так. А праву кладіть сюди, долонею вниз. Бачите, так легше й зручніше, — навчає її чорна шинеля.
Сидоренко проходить повз них, мне налиплі на вусах льодові бурульки і втішає втомлених з незвички працівників.
— Ще он до того стовпа і перепочинемо. Ану, наляж! Ану, веселіш! Могорича не дамо, саме пролетарське спасибі заробите. Ви всі з одної установи?
— З одної. Всіх триста, на суботник прийшло тридцять.
— Невисока свідомість... А отой у чорній шинелі що у вас робить? — наче ненароком питає в цибаня.
— Отой? Ні, це не з нашої установи. В нас такого нема.
— Нема? А де ж він узявсь?
— Мабуть, пристав, як розбивали на партії. А що?
— Та нічого... Так питаю,— не сказав Сидоренко про свою підозру, подививсь на годинник, на стовп, що до нього загадував дійти партії,— далеченько ще — махнув рукою і крикнув:
— Шабаш! Оправитись, покурить, як у війську кажуть.
Пузій підніс йому грубезну срібну цигарочницю з духовитими від фіялкового коріння цигарками.
— Частуйтеся, товаришу!
Сіли на купу старих шпал і з насолодою втягали запашний дим. Поряд примостилась чорна шинеля і собі почала крутити собачу ніжку.
— У трамвайниках служите? — запитав Сидоренко.
— Еге ж, вагоноводцем. От уже сімнадцятий рік.
— Тяжка робота?
— Всяка тяжка робота, як нема охоти, а я своє діло люблю. От тільки ноги ревматизм крутить, — показав на руді старі повстяники.
— І в мене ноги пухнуть, — озвався пузій, — подагра, знаєте. Чекаю, не дочекаюся літа, щоб на Кавказ поїхати лікуватися. Торік два місяці був — дуже допомогло.
— А я теж оце два тижні відпустки маю, та не виходить так, як хотів, — зідхнула чорна шинеля, але співчуття не знайшла. Ніхто не запитав, чого, власне, хотів підстаркуватий вагоноводець.
Сидоренко підвівсь і пішов до сусідньої партії поділити надалі ділянки для роботи. Пузій витяг іще одну духовиту цигарку й задумливо випускав кільця синюватого диму. Вагоноводець мовчки взяв свою лопату, почвалав до стовпа-межі з сусідньою партією — і почав там зосереджено працювати.
Недалеко Сидоренка питав сусідній інструктор:
— Ну, як робітнички?
— Один тільки й є путящий, проте й той підозрілий якийсь. Онде в чорній шинелі.
— У чорній шинелі? А знаєш, ніби я його в себе день п'ять тому мав у партії. Авжеж! Першого дня, як роботу почали. З клуночком приходив та з кошиком якимсь. Через те й пригадав. Нащо на суботник з кошиком та клунком?
— Еге, нащо? — підхопив Сидоренко. — От я одразу й вгадав, що стрілок. Диви ти, як унадивсь сюди... А що це в мене за гвалт? — перепинив розмову, зачувши справді якісь вигуки на своїй ділянці.
Кричав пузій:
— Вона тут лежала, на шпалах. Хто міг узяти? Серед білого дня крадуть. Казав я — не піду на цей чортів суботник. От заробив!
— Що таке? Що вкрали? — підбіг Сидоренко.
— Та цигарочницю мою, срібну. З золотим написом. Ви ж її бачили?
— Бачив... І знаю, хто вкрав, — твердо заявив Сидоренко, — не інакше, як отой у чорній шинелі, що сидів поряд вас. Більше нікому.
— Правда! Більше нікому. Треба обшукати.
Не зважаючи на протести й заперечення вагоноводця, його одвели до станції й пильно обшукали. Зняли шинелю, піджак, повстяники. Цигарочниці ніде не було.
— Чого ви сюди щодня унадилися? Адже так — щодня?
— Так, уже п'ятий день тут на суботниках потрошку працюю. Я ж відпустку одержав, а в мене синок є в Одесі. Хороший синок, комсомолець такий завзятий. У моряках ходить. От я й зібравсь був погостювати до нього. Приходжу на вокзал з клуночком подорожнім, у кошик набрав подарунків йому, на сорочки тощо.
Аж тут метелиця така, що й світу не видно. Всі поїзди стали, всі колії снігом забито. Нікуди, папашо, не поїдете, кажуть мені, беріть краще лопату та допоможіть нам зі снігом упоратись. Бачу я таке діло — та й за лопату. Прийшов і другого дня, і третього, так і досі ходжу, бо ж треба колії звільнити, треба відновити рух. У місті онде хліба вже не вистачає, хто й зна які черги стоять і народ хвилюється: про що думає влада? — того не втямки, що хуга накоїла лиха, що допомогти треба залізничникам. Ну, а я однаково в відпустці, безробітний ніби. От і ходжу. Пристану до якоїсь партії і працюю потрошку.
Сидоренко мовчав, засоромлений немудрим оповіданням. Злодій так щиро не казатиме. Чесну людину запідозрив хто й зна в чому. Коли ж так збіглося... Але пузій не вгамовувався:
— Факт лишається фактом: цигарочниці в мене нема, хтось її вкрав.
Сидоренко спалахнув:
— Ви що? На мене, може, натякаєте? То я вас...
Вагоноводець схопив Сидоренка за руку:
— Не паскудьтеся, товаришу! Ходім-но туди, де сиділи.
Справді, між шпалами мирнесенько лежала ніким не займана, запала непомітно туди цигарочниця.
Роботу партії було зіпсовано. Обговорювали пригоду, роздивлялися знов і знов на героїню дня — грубезну цигарочницю. Цибань співчував:
— Так, знаєте, позбавитись такої коштовної речі — це була б надзвичайна прикрість.
— О так, — підхопила куценька службовка, — досить того, що я через цей суботник змарнувала запрошення на іменини.
Пузій скаржився, що в нього болить з хвилювання серце і він ніяк вже не може далі поратися коло цього ідіотського снігу.
— Я міг би сьогодні вдома зробити надурочну роботу і мати за це пристойні гроші. Ніколи в житті мене більш не спровокують на такі веселі прогулянки.
Ніхто не цікавивсь вагоноводцем, ніби він мав бути цілком задоволений уже з того, що підозра на нього не виправдалася, але підозрівати його — чому б було не підозрівати? Це так природньо!..
Він мовчки методично кінчав розчищати кінець ділянки, коло стовпа, коли до нього підійшов Сидоренко й тихо проказав:
— Образив я вас товаришу, та, їй-право, ненароком...
Вагоноводець посміхнувсь:
— Та я хіба на вас лихо маю? Ви своє діло справляли? А на тих, — кивнув головою на купку навкруги пузія, — хіба ми на блошиць ображаємось? Синок мій, комсомолець, пише в листі: почекай, татусю, вивчимося — все своїми руками зробимо, а для вчення не доводиться позичати розуму — свого вистачає. І я кажу: була б до роботи охота, а вона в нас є, бо ж робота ця для нас та для дітей наших... Ну й радісно!.. Тільки от ноги болять, ревматизм у мене...
Розмову перервав гучний гудок. Із депа виходили робітники.
— Шабаш! — крикнув Сидоренко партії.— До пакгауза здавати струмент. Суботник кінчивсь.
Другого дня Сидоренка послали на сусідню станцію. Їхав і шкодував:
— Ну, як я не запитав прізвище цього товариша? Чи побачу ще колись?
Так і досі в пам'яті безпрізвищний підстаркуватий чоловік у чорній старенькій шинелі і рудих повстяниках на хорих ревматичних ногах. Позичає в сусіди за одробіток широку дерев'яну лопату і йде самохіть на суботник, щоб "трошки попрацювати", використовуючи свою коротеньку відпустку, свій річний перепочинок.
* * *
Все. Ви чули: наївнувато, трохи, може, сантиментально, але... але я ніколи б не зважився так брутально штовхнути робкора-ударника, що ступає несміливим кроком на перший щабель мистецької драбини. Хоч слово поради, хоч натяк на підтримку тепер і надалі. Куди там! Жовті очі з-під круглих опуклих окулярів насмішкувато:
— Від чесної робкорівської праці на белетристичну халтуру? Лави графоманів поповняти?
Новакові в редакції від такого привітання, мабуть, руки, як у зомлілого, попустилися б, язик би заціпило. Та я ж — робкор, знаю, що іноді і на редакцію треба управи шукати, і в редакції бюрократизм і тяганина, бува, гостює.
— Вибачте, — кажу, — товаришу редакторе! Ви б прочитали, а тоді вже про халтуру.
— Лишіть, прочитаю.
— Ні, вибачте ще раз, товаришу редакторе, я б просив тепер прочитати, бо й мені ніколи ходити до вас і твір цей, можна сказати, терміновий — до кампанії суботників на Тракторобуді.
Секретар казав, що ви чергове число хочете присвятити саме цій новобудові...
— Іване Васильовичу, що ви там всякому переказуєте редакційні пляни? — гукнув сердито редактор у сусідню кімнату.
Хотів був я одразу на "всякого" одкоша дати, та якось стримавсь.