Там у розсілині засіли:
Tax тарах-тах—
І закипіли шолохом гаркавим кулемети.
Але аул затих,
Ждав граду і грози.
Напружено години йшли,
Натиснуте скрипіло сонце в небі.
Собаки змовкли,—
Ждало все...
І раптом ростяглися дикі крики,
То вже по саклях кинулись салдати
Вбивати, нищити.
Останню зброю, хліб, овець
Загарбати під себе рвались.
Дітей натаєм краяли крізь очі,
На батька—шаблю і багнет.
А матір молоду
За коси і—в хліви,
А там робилося,—
Ой, нене!
Не одірвать од щілки голови,
Закляклої над гаком шиї.
Там стогони з прокльонами
І біле тіло,
Що блискає під наглими руками.
Десятками проходили дівчата,
І білі перса
Дріжали й билися в істериці.
А кров текла із уст і зпоміж ніг
Та ше із роспанаханих сорочок, що на грудях.
Ще зойки хльоскали бичами,
Хто міг тікав у гори...
О, горе, горе!
Ось пронеслася буря.
І жовто бурий пил
Копита доганяв.
А де блискуча піка на горі
Жариною іскристою мигнула
Вже на західне сонце,
Там кров ю обіллятий
Червоний прапор линув і звивався,—
То була тепла кров робітників.
Іскандер збитий, як земля стогнав.
Час од часу здрігалося обличчя синє,
Що почорніло в збоїнах і в ранах.
Задуті очі ледве ростулились—
Та сліз більш не було.
Лишень стогнав.
О, прокляте насіння бандитських виродків;
Ти провокаторська зміюко,
То ти труїла гори,
Ти прапора червоного схопила
В заціплі пальці злочину і буйства,
Ти божевільному ножа дала!
Ні, ні, то сам він вихопив і різав!
Алє Іскандер того не довідавсь.
Він знав одно-його надіям смерть.
Він бачив крик і знищення аулів...
О, мій народе бідний.
Коли це перестане,
Коли адиге вільно вже зітхне?
Іскандер, гнаний смертью і одчаєм,
Тікав назад—у кручі в ліс.
Презирство стежило за ним
Людей найближчих, найдорожчих.
Ім нічого було губить,
Вони на смерть чекали
І тихо проклинали.
Іскандер спотикавсь у горах,
Щоб там куріти сірчаним огнем,
І вистраждати за своїх адиге.
Хіба він знав,
Що там аул десь зброї не віддав,
Що з того почалася глупа бійка?
Хіба він міг ще вірити в людей?
"О чом вони мене не вбили
Чого та звіряча похапливість— прожити —
З аулу винесла мене до скель?
Тепер вже пізно!...
У легенях пекло,
Мов пекло ростворилося вогнями
І в грудях нищило дихання.
Повітря в попіл обернулось,
Дихнути не було чим.
Сухий болючий хрип
У горлі битим шклом сторчав,
А в голові прегострий біль
Сидів і слідкував як злочин.
Коли скажений пес
Вгризеться хатньому у спину,
Протне де лапу—той біжить,
Тіка отшельником у ліс ровами
Свої отруєні слиною рани
Там чулим зіллям загасить.
А потім як шкелет приходить
За тижнів п'ять назад у двір,
Дзвінкими ребрами гойдає,
А на хвості—колінця полічить:
Здається брязкає, коли проходить.
Таким Іскандер повернувся
В аул до Зурни.
Лише в очах загроза лячно
бродить:
"А що як мила вибухне прокляттям,
Як инші друзі і чужі?
Не може бути, ні!
Коли не зможе зрозуміти,
То так простить.
Бо, де любов буяє,
Там всепрощення навіть до злочинства.
А я страждаю сам: о, як мені болить"
Вже на камінні спотикнувся.
Що до околиці веде. ігл
Там скиба саклю притискає.
Ось, тут, бувало висковне здверей
Як змійка із щілини—Зурна.
Старий не чує і не зна.
Таке знайоме все,
Тепер чогось далеке.
Спішить через поріг
І чує легкий стогін
Кольнуло: "що таке?"
І дух забився рибкою у скелях.
Рванувся враз —
На постіль....
Крик.
Після тернових жал.
Що споминами звуться,
Після гарячої смоли розчарувань —
Одна "надія—хоч вона загоїть.
— "Де ж батько, Зурно?
Що таке з тобою?"
— Убили ті...
— "Ти, ти мене прощаєш"?
— "Хиба тебе я можу осудить?
Але, Іскандере, я більше не для тебе...
Тобі я мертва вже навік".
Щось врізалось із дзвоном вуха
Десь барабан тріщав.
— "Але останнє слово, Зурно!"
Аж скрикнув до благання.
— "Мене зґвалтовано і недуг роз'їдає!"
Тиша.
Потім знову
(Роспечено залізо коло серця):
— "Коли б ти знав,
Як батько захищав
Своїм старечим тілом твою
Зурну.
Мабуть для тебе зберігав.
Але баґнет з дороги одіпхнув його,
І тіло моє біле
Забилось в чужих руках —
А там ти знаєш сам,
Взяло мене ще двоє.
Ростерзані були мої дівочі чресла.
Ще й зараз біль і рана
Хоч я жива, та вже гнию,
Але тебе судити я не стану,
Що ти їх дожидав"!
Тоді харчання в горлі зупинилось.
Немов у прірву, кинуло його
На збиту постіль.
Іскандер цілувать почав:
Шкелет та гниль.
Ще так не цілував ніколи..
Уперше це...
А потім кинувся безумним бігом.
Коли все гналося за ним,
Роспатлане лице
І хворі очі Зурни:
"Стрівай... Люблю!".
Порозбивав всі пальці на ногах,
Червоні шмати приліпали
Крівавим слідом до каміння.
Тікав з аулу од людей.
Над пропасть досапав,
У прірву поглядом устряг непевно,
А потім —
Зніс кулака одчайним криком в небо
Й несамовитим хрипом
Туди таке прокляття кинув,
Що хмари оторопли
Од тих сухих карлюк —
Хвилину стали,
А потім вниз, у прах
Перекидом на гостре
Упав
Крівавий
Фляк
А років через два
Держава робітнича
Допомогла адиге щирим
Свою республіку створить
Де праця заплелась
Вінком барвистих націй
В одно об'єднання:
Робочий люд
Зима 1922—1923 р.
Харків.