За Брунью, ліворуч, видно було близькі села, з'єднані одне з другим у веселу панораму; вони мріли при західному сонці, поблискуючи хрестами на церквах. Прямо за оболонню темнів великий бір, замикаючи краєвид довгою стягою. За тим бором зникали другі села; він же приймав між свої таємничі стіни й дальшу поважну течію річки і стояв могучим думливим велетнем, різко одбиваючись верхнім краєм од чистого синього неба.
Гарний був вигляд з двора, та ніхто не любувався ним на ту пору. В дворі було самотньо, лиш інколи перебігала з покоїв у супротивний менший домочок служниця, несучи що-небудь. Ніхто ж не заважав молодій панні у її читанні. Хоча й ґанок, де вона сиділа на низеньких сходках, приходився близько воріт од вулиці, але та крайня улиця глухого повітового міста була теж самотня й тиха, ніхто ні їхав, ані йшов нею.
Часом дівчина одривала погляд од книжки і переводила його в широку просторінь між будовами, туди, де здалека виднів край оболоні, залитий сонцем, і синій бір; але погляд спочивав там непритомно, не милуючи краєвид, а одбиваючи в собі лиш глибоку думу, що перейшла з книжки в ту молоду головку і вчиняла в ній загарливу роботу. Та й знов нахилялась, знов поринала в читанні.
Власне, отак сиділа, зачитавшись, коли в дверцята біля воріт ввійшов молодий гість. Дівчина оглянулась на його, коли він був уже зовсім близько біля неї. Глянула, закрила книжку й усміхнулась, стрепенувшись та мовивши збентежено:
— Ах, се ви! — і подала гостеві свою тендітну, юпку ручку.
— А ви так зачитались, що іі не бачите перед собою нічого! — одповів делікатним, співучим голосом панич, вітаючись.— Так от як се дивно вийшло! Приїхавши з мамою та узнавши, що вас нема дома, я пішов вас шукать, а тим часом ви уже дома!
— Розминулись! — одповіла дівчина з краскою втіхи у виду.— Я тільки книжку взяла, та й додому!...
— Читаєте, читаєте! — мовив гість, сідаючи поруч з дівчиною й пильнуючи то книжку, то її злегка прижмуреними очима і з привітним усміхом.
— Ах, читаю!.. І знаєте,— додала дівчина, збаламучено одвернувши голівку,— що чим більше читаю останнім часом, тим більше бачу, як мало я знаю!..
— Що за парадокси! — мовив гість, знов усміхнувшись.
— Ні, справді!.. Часто зупиняюсь над тим, що для іншого було б зовсім зрозумілим! А навіть і з того, що одразу розумію, багацько дечого являється для мене таким новим, таким несподіваним!.. Неначе зовсім інший світ мені одкривається!..
— Що ж! Тим інтересніше!..
— Інтересно, се правда! — мовила дівчина, і очі її заблищали, личко пройнялось одушевлениям.— Згадую, що ті романи, котрі я перше з такою охотою читала, не так похвачували мене, як отсі книжки!.. Там чудеса фантазії, а тут справжня світова область, з такими близькими явищами, з такими дивними законами! І так цікаво досліджувать орудування тих законів, сплетіння тих фактів! Так хочеться пильнувать їх!.. Вчора я кінчила "Фізіологію щоденного життя" Люїса! Що за чудо! Вона очарувала мене!.. Знаєте, в кінці кінців, ся область найбільш принаджує мене! Що може буть інтересніше: пізнавать життя самого нашого життя!.. Ах, я плутаюсь у словах, я не можу вам добре висловить моєї думки!..
— Я вас розумію!.. Ваше речення здалось би навіть іншому вигадливому красномовцю!.. Що ж! От і виберіть сю область своєю спеціальністю! Отже, поїдете, будете учиться медицини!
— Поїду! Поїду! — журливо протягла дівчина.— Се ще по воді вилами писано!.. Ах, а так би хотілось! — додала, стріпнувши кучерявою головкою.— Уже так би училась, так би пильнувала, що, мабуть би, таки зрозуміла все, дойшла всього, що схотіла б!
З дверей на ґанок вийшла молодиця Тетяна і промовила статечно:
— Казали пані, щоб ішли чаю пить!
— Ах, я й не кличу вас!.. Заговорилась!.. Ходіте! — мовила панночка гостеві, хутко встаючи. Він і'/к устав якось безтямно і, не відриваючись од розмови, сказав ідучи:
Що ж, не залишайте свого бажання, то й поїдете ! Се конечне потрібно. Я певен, що Марія Петрівна не стане вам на перешкоді!
Сидячі при столі за чаєм, молодий гість мало піддержував розмову з старими, хоть чорнява пані й удавалась до його з різними питаннями.
— Ти, Костю, бачив мирового? Говорив з ним? —питала вона.
— Ні, ще не заходив!..
Катерина Пантелеймонівна, котра ото, власне, й приїхала з села вкупі з своїм сином, щоб він справив їй у місті деякі діла, була дуже не втішена пім слоном; вона кидала бистре й проникливе око на свого Костя, коли він давав їй ті короткі, наче безтямні одповіді, ведучи розмову з панночкою, котра теж уділяла йому далеко більше уваги, ніж паням.
Та таки й можна було уділяти увагу такому хлопцеві! Обличчя його було таке гарне й змисленене! Праві очерти лиця мали артистичну тонкість; карі очі були вдумчисті і мовби витали у якихсь мріях, одтінялись темними бровами; довге каштанове волосся, одкинуте назад, хвилею збігало аж на плечі, оказуючи високе чоло з боковими забігами ніжного обрису. Біле лице його не було, однак, безживним: в лиці пробивалась краска, уста нагадували повні, червоні уста матері, пані Катерини; але вираз тих уст, визиравших з-під шовкового і, був зовсім інший, так само як і рухи паничеві, тонкі, делікатні.. Кость, чи, як називала його господиня, Константин Михайлович, при всій лагідності свого поводіння, мав якусь покоряючу вагу на матір: пані Катерина при йому навіть говорила не так голосно і без жодного гострого тону.
Тож обидві пані і не подумали заперечити, коли панич, допивши чай, мовив, виглянувши в відчинене віконце на тиху улицю з зеленими садками, по котрій уже лягали вечірні тіні:
— Любов Василівно! Ходімте на проходку! Так гарно!
— Підіте, підіте, Любочко! — проказала й собі Катерина Пантелеймонівна.— Чого маєте сидіть у хаті? А ми собі тут посидимо з Марією Петрівною!...
Любочка встала, накинула на себе чорненьку тальмочку, наділа сірого брилика з скромним пірцем і вийшла з паничем. Пані Катерина провела їх своїми чорними очима, повернула голову, споглянула назирцем і на улицю, як проходили повз вікна. Марія ж Петрівна сиділа нищечком, опустивши свій ніби зажурений вид та дивлячись у землю.
Молода пара, вийшовши на улицю, повернула перше вбік поза оселею і стала на краю узгір'я, на тому шпилі, звідки було видно знайомий нам широкий краєвид. У березі замічався чималий рух: там маячили людські постаті, що прийшли до річки чи то з пранням хустя, чи до купелі. На греблі, коло млина, спинився якраз довгий ряд навантажених возів, либонь, чумацька валка. А далі ті луки, той бір були такі спокійні... Вода там далеко в берегах^ стояла, як свічадо, тиха, ніби нерухома. В боковий приток Бруні видивлялись молоді верби, а сама тая Брунь смужечкою тяглась проміж зеленими луками десь туди попід села, повиті прозірчастим маревом.
— Що так задивились, Любов Василівно? — питав панич.
— Люблю сей краєвид!..— одказала дівчина і ще більше втопила втішливий погляд в далеку просторінь.
— Побачите кращі краєвиди!.. Там!..
II
Наші повернули назад і, щиро бесідуючи, пішли собі містом. Перейшли вздовж майдану з гарною мурованою церквою посередині, з двома рядами доволі чепурних крамниць, біля котрих та біля столиків перекупок замічалось трошечки руху; взагалі ж і на майдані, і попід боковими одноповерховими будинками з просторими тінистими дворами було пусто, самотно, панував якийсь лінивий спокій. Далі наша пара вступила в широку вулицю, котра мала славу аристократичної, на їй-бо замічалось скілька вищих, доволі-таки панських будників з оздобними деревами. І тут було глухо: улиця була невимощена і вкрита густим пухким шаром пилу, по боках під будинками тяглися узенькі стежечки протоптані пішоходами в зеленім моріжку.
— Зайдімо за Раїсою! — порадила панночка своєму кавалерові.
Вони наблизились до одного панського будинку, що виходив на улицю мурованим ґанком з балясами і двома товстими білими стовпами. В одчинене вікно йшла на улицю луна співу з проводом фортеп'яно; далі можна було розібрать і слова пісні; досить гарне, хоть уже й не дуже-то свіже сопрано виводило:
Я мастіку зажгла,
Я цветов нарвала,-
Пріхаді на свіданьє любві!!
— Віра Николаївна у Братових, се її голос! — мовила дівчина і разом з паничем увійшла через ганок у будинок. Там у світлиці з старою, але панською постановою вони знайшли цілу громадку: коло фортеп'яно стояла висока брюнетка з трохи вже помарнілими очертами лиця, в білій сукні з пунцовими стьонжками, вона ж то й співала; за фортеп'яно сиділа далеко молодша й свіжіша брюнетка в доволі простому перкалевому одінні, однак зграбно пошитому й оздобленому разком чорних великих гранатів; тут же містилися коло стола: сухорлява незграбна блондинка в незначному одінні і пан середнього віку, з круглим блискучим обличчям, веселими сірими очима і рудуватою чуприною, зачесаною набік; убрання його з ясного суконця, оздоблене блакитним галстуком з широкими кінцями, щось більше показувало на кавалерський стан; трохи одсторонь сидів з книжкою в руках, у скромній поставі молодий гарненький собі офіцер.
З приходом нашої пари співання якраз скінчилося. Почались вітання. Всі оказались знайомі між собою. Панночка Люба поцілувалася з брюнеткою, що сиділа за фортеп'яно, і мовила їй:
— Ми зайшли за тобою, Раїсо,— чи не підеш ти на проходку; не знали, що у тебе гості!..
— Се нічого не вадить! — одповіла Раїса, встаючи з-за фортеп'яно.— Ми можемо всі піти! — Далі пішла назустріч прибувшому паничеві Костеві, мовивши йому голосно, з привітним усміхом:
— А! Константин Михайлович! Дуже рада! Давно вас не бачила! Ну, сідайте ж, панове, тим часом,— додала Раїса яко господиня.
Але сидіти не прийшлось: у світлицю ввійшла невеличка панночка і, зробивши кнікс, промовила:
— Мамочка просять пить чай!
— Ходімте, панове! — гукнула Раїса, перебиваючи русявому панові його кавалерську розмову, котру він уже розпочав з переспівавшою панною, Вірою Николаївною. Потім вдалася до офіцера:— M-eur * Богдашевич! Дайте вже спокій Карлу Фогтові та ходімте пить чай!
Офіцер соромливо усміхнувся, положив книжку па столик біля купки інших книжок і рушив з місця. Люба й Кость, хоть одмагались, що вже пили чай, мусили теж податися за гуртом.
У столовій коло біло накритого стола сиділа папі поважного віку (хоть вона ще не хотіла здаватися старою), у стрійному чорному кружевному чепці па темному настовбурченому волоссі.