Навіть оддихнулася, і на лиці її з'явився тяжкий вираз. Рішуче слово можна сказать в таку хвилину!..
— Звичайно, я не говорю! — мовила пані, спустивши тон.— Ми не можемо вимагати багато, коли наші справи знаходяться в такому лихому стані!..
Ах, ті справи! Панна Олімпія ненавиділа, власне-таки ненавиділа той вираз — "наші справи" (оті "обстоятельства"). Те слово просто дрочило її нерви! Воно-бо гасило завжди найясніші її мрії, бажання, думки! Аби тільки подумалось про зимівлю у великому городі, про подоріж з "дядею Костею" до Петербурга або навіть про свіжі туалети на зиму, зараз уявлялось те осоружне слово: "обстоятельства", "наші обстоятельства"! Боже мій! Та тут за чорта можна одважитись вийти, не то що за Хомутовникова! Аби тільки не чути сього мерзенного слова! Панна Олімпія прикро, але рішуче дивилась перед собою.
Тим часом мама скінчила мову про справи і вдалася до Олімпії:
— Як же ти думаєш, Лімпочко?.. Може, ти думаєш, що ти... могла б згодитись?..
— Що ж мені думать! — одказала дочка з невиразною суворістю. Чи то значило, що не їй про те думати, чи що думати нема чого, коли іншого виходу нема... в тих любезних "обстоятельствах"?..
— А скільки, одначе, землі у Хомутовникова? — спитала згодом пані у мужа.
— Та вже дуже багато!..— одповів той.— Адже він, опріч маєтку Євграфа Петровича, купив ще й землі у мужиків, що помандрували на Сибір.
— От як! — промовила пані, і повне лице її ніби розгладилось, брови підвелись угору з приємним дивуванням, на устах з'явилось щось подібне до усміху.
— Лімпочко! — озвалась вона знов до дочки.— Ти пам'ятаєш дом Євграфа Петровича? Ти ж там бувала колись, ще при тіточці!
— Пам'ятаю трохи!..— одказала панночка все ще коротко.
— Дуже хороший дом! Правдивий панський!..
— Чудесніший дом! — підхопив татко.— Звичайно, він опущений, а якби опорядити!.. Хомутовников за його не дбає, живе у малому домочку, але якби взявся... Звичайно, прийшлось би нову покрівлю дати, наново обтиньковать...
— Та, я думаю, треба було б і нові паркети вставить,— вкинула пані,— взагалі і всередині все опорядити...
— Хомутовников казав, що він отеє почне справляти в будинку все; казав, що й мебель нову спровадить,— озвалась Олімпія.
— Він тобі казав? — виразно перепитала пані.— Себто як?.. Була яка розмова? Казав він тобі що-небудь про свої заміри?.. Заговорював?..
— Ні, нічого не казав! Так, взагалі, до слова прийшлося,— одповіла панночка й вийшла з світлиці на веранду.
— Та я думаю,— докинув пан,— що Хомутовников і не зважиться сам говорить, освідчатись; він, як видно, доручив усю справу Хуторенкові. Ну, та от вони в неділю приїдуть...
— Як в неділю? Може, на обід?
— А звичайно ж, уже на обід!.. Принаймні, як Хуторенко мені казав, що вони приїдуть у неділю, вдень, то я й сказав: так приїжджайте к обіду. Я думаю, що тут нема нічого такого?.. Се не єсть якесь запобігання з нашої руки!
— Звичайно! Тут ще нема ніяких авансів — згодилась пані.— Хомутовников у нас буває, все-таки знакомий, річ зовсім натуральна! Але ось що: треба ж, коли так, подумати про обід...
— Та що ж там думати? Та ще й за три дні!
— Яких же три? Завтра якраз п'ятниця, я хотіла посилать в містечко, ну от, можна дещо купити, приготовити...
— Ну, се вже ваше діло! — мовив пан і простяг руку до газет.
— Хоч, по правді сказать,— міркувала все-таки пані вголос,— для таких гостей нема чого добирать: багацько вони тямлять! Я думаю, путнього обіду вони навіть і оцінить не можуть!
— Тим краще для вас! Менше клопоту,— мовив пан, розгортаючи газету.
— Ну, щодо клопоту, то все одно! Бо не можу ж я зготувать їм якусь там соломаху чи їхні мужицькі щі та гречану кашу; вже для самої честі дому треба подумати.
— Як собі хочете, се ваше діло! — одказав пан, рішуче заслоняючись газетою.
— Я думаю,— розважала все-таки вголос пані,— що до супу можна зробити пиріжки з мозками — наш Арсентій їх дуже добре робить; чи, може, зробити великий пиріг, у москвичів се в звичаю... Га? Як ти думаєш?
— Ах, та, їй-богу ж, я не знаю! Мені се однаковісінько! — вже досадливо одказав пан і нетерпляче зашелестів аркушем.
— Ні,— проказала сама собі пані,— пиріг не подобає: наче яка осібна урочиста пригода!.. З якої речі! Краще пиріжки. Ну, звичайно, бульйон добрий, міцний... Далі можна рибу зготувать... там уже як до риби... а риба, я думаю, повинна бути під шабаш в містечку. На печеню можна що-небудь з дробини... А ярина?.. Яка ж ярина?.. Ах, правда, у мене ж єсть артишоки! Чуєш ти? Дементій, по давній пам'яті, заїздив і привіз мені артишоків од Графовича!
Пан одірвався од газети, але дивився безтямним оком, поки пані знов не проказала:
— Значить, будуть артишоки?
— Ага... можна...— проказав пан усе-таки досить безуважно, беручися знов за газету.
— Чудесно!.. Тільки се вже іменно така потрава, що навряд чи вони й зрозуміють! Може, й не бачили зроду артишоків!.. Ну та дарма! Не можу ж я подати за ярину яку-небудь парену ріпу! — закінчила пані, осміхнувшись. Далі вона поміркувала ще мовчки, яку б солодку потраву загадати, і, промовивши: "Так! На солодке буде крем!" — встала й велично попливла з покою, чуть-чуть коливаючись огрядною постатею.
На веранді, закуривши папіросу, вона підійшла до Лімпочки; панночка стояла, прислонившись гнучким станом до стовпа та дивлячись кудись перед собою, але вже мовби не так суворо, як перше.
— Чого так загадалась? — спитала мама, випускаючи струмочок диму.
— Так собі! — одповіла панночка, злегка усміхаючись.
Пані теж чуть замітно усміхнулась, прикладаючи папіросу до уст та споглядаючи вбік на дочку прижмуреними очима. При тім зауважила одну окрему річ і одразу спитала:
— Що ж се з твоєю брошкою? Де ж голубець? Одломився, чи що?
— Одломився,— недбайно відказала панночка,— та дарма! Мені щось не до сподоби було з голубцем! Так краще — сама віточка.
— Нічого, нічого!.. Хутко матимеш другого, золотого голубця, тоді не таку брошку справиш! — мовила мама з коротким втішливим присміхом і смачно затяглась папіросою.
Настала неділя. Панна Олімпія одяглася в дуже гарненьке убрання, хоч нібито простеньке, світло-сіренька, чуть-чуть бузкова барва того убрання надзвичайно подобала до ніжно-блідого обличчя Лімпочки, так само як і припадистий крой — до її тонкого гнучкого стану. Легеньке нашиття спереду з білих кружальців трошечки-капелечку одкривало її ніжну шийку й спиналося під горлечком золотою запинкою, віточкою тою (без голубця). Світло-каштанове волосся було мило прибране: ззаду воно було просто закручено, а спереду тії чуть-чуть підвиті пасмочка, недбало спускаючись на делікатне чоло, були в надзвичайно милій гармонії з темними й тонкими брівками.
Пані Свойська признала Лімпочку дуже, дуже принадною. Дивлячись на неї, вона в думці навіть дивувалася, як могла Лімпочка, з такою вродою, сподобатись тому... сиволапому! Невже він розібрав?.. З утіхою дивилася пані на свою доню — і разом з гірким жалем! Боже мій, така хорошенька — і достанеться Хомутовникову!.. Ах, просто серце обливається кров'ю!.. Торік на іменинах у князя як всі ахали, дивлячись на Лімпочку! Сам князь (а вже ж він знається на речах!) скільки наговорив компліментів про Лімпочку: і артистичний розріз очей, і надзвичайно тонко очерчений ротик, і зграбність — і все!.. Так, компліментів говорилося досить, а одначе, от уже рік минув — цілий рік — і все ж таки нікогісінько нема! Опріч того... Кузьмича! Ах! Кузьмич, Кузьмич!.. Не бачили б тебе очі і ти не бачив би Лімпочки, як своїх вух, коли б не такі прокляті обставини!
— Одначе, що се вони не їдуть? Пора б уже! — перебив ті думи пан, цокаючи дзиґарем.
— Справді, пора б уже!..— згодилась пані, впадаючи теж в неспокій.— Може, роздумались?
— Ні, чого там роздумались!.. Ще приїдуть!.. От, може, поки з церкви, поки що.
— Ах, правда! Він же, мабуть, у великому благочесті вихований... своїм тятєнькою!..
— Та вжеж!..
— А до речі, як же то тятєнька? Чи не буде він противитися шлюбові синка? Може, скаже з грошима шукати?
— Ого!! Нехай лишень пошукають у нас молоду з грошима!
— Се то правда! Та хоть би й були, то хто ж би з грошима пішов за Хомутовникова?! Уже й так велика жертва і честь для його, коли хто йде з благородного, хорошого дому. І то трудно зважитись,— ох, як трудно!.. Просто ради собі не даси!.. Що то ще скажуть в товаристві!
— їдуть! — покликав пан і поступивсь до вікна. Пані теж підвелась, дивлячись.
— Ого! — постерігав господар.— Сьогодня вже іначе! Екіпажем і четвернею впростяж!
Панине обличчя мимоволі прояснилося усміхом.
— Ну що ж!..— мовила вона ласкаво, немов підбадьорювала.
— Що се таке?! — згукнув одразу пан.— Якась дама?..
— Як дама? — перепитала господиня турботно.
— Так, дама!.. Я не знаю... щось таке під вуалей...
— Ах, боже мій!
Дійсно, в нап'ятому повозі сиділа поруч із мужеською постатею друга постать, зап'ята синім вуалем.
— А! Се не вони!..— мовив пан, коли повоз в'їхав на подвір'я і наближався до ґанку.— Як се я не пізнав виїзду! Се Наські! Він і вона.
— Наські?! Ах, боже ти мій! От уже не в пору так не в пору!.. Просто як на злість! Нещастя!..
— Та що ж таке? Чим же вони так особенно перешкодять?
— Як чим?! Звичайно, се вже така перешкода, така страшенна перешкода! Просто нещастя, нещастя!..
Але не було коли умлівати, треба було йти вітати гостей.
Незабаром почулися голосні поклики. Далі гості й господарі увійшли в світлицю й розмістилися біля стола, розмовляючи всі разом. Гостя, пані Наська, сидячи на канапі, почала доводити господині, що вона так давно збиралася до неї і все ніяк не можна було зібратися, далі питала про здоров'я, як всі маються, панна Олімпія?.. Тут саме ввійшла панна Олімпія. Пані Наська, повітавшися й нишком оглянувши її уважним поглядом, почала їй говорити, що вона недобра, не хоче одвідати ЇЇ, пані Наської, дочок, що вони їй кланяються й дожидають. Пані Свойська і Олімпія вимовлялися, через що вони обидві довго не були у Наських.
Тим часом панове говорили своє. Господар розпитував Наського про його подоріж до земської управи з поводу розкладки платежу.
Але за яким часом розмова стала спільна і перейшла на спільно-гарячу тему — на тютюн. Іначе не могло бути! Тютюн хоч був зовсім без ціни і хоч тепер зовсім не стоїло ним займатись, але й сього року тютюн не переставав бути надто цікавою річчю для обивателів.