У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.
У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.
Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що її завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи…
Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це "Про війну" Клаузевіца. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності людини, що в теперішній час через об'єктивні обставини ще є ніким.
За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.
Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.
За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.
За 1951–1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.
З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: "Або здохну, або закінчу університет!" Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.
У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама моя політична мета — причина можливого арешту та її вимушеної самотності — не повинна бути їй ворожа.
Я гадав, що таку жінку я зустрів у рідному селі під час канікул. Вона, Надія Никонівна Бугаєвська, навчалася в Київській сільськогосподарській академії і, як і я, приїхала в Хрипівку на канікули. Та їй не поталанило. Вона мріяла про сім'ю, а я — про Україну. Я не дав їй родинного щастя (а інколи думаю, що взагалі краще було б мені не одружуватися), оскільки приніс їй тільки безконечні страждання.
Улітку 1955 року вона подарувала мені 4-томну "Антологію української поезії" — як на той час чудове видання, що відкрило мені десятки цікавих імен і якось зміцнило думку, що за всяким українським друкованим словом є ще велика недрукована національна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів двоглавого орла і під стародавнім тризубом стати окремою європейською державою.
Паралельно з творами Леніна, Сталіна, Маркса, Енгельса, що їх примушували вивчати і конспектувати, читав Гельвеція, Монтеск'є, Спенсера.
1956 року змінив стратегічну концепцію своєї боротьби. По-перше, мені тяжко давалося носити машкару совітського активного комуніста. Що далі заглиблювався в ідею самостійної України, то гостріше відчував себе чужим щодо офіційного суспільства (а неофіційного суспільства тоді не існувало). Лицемірство позиції випливало з комуністичної активності. Цей моральний тягар виявився заважкий для мене. Вихід із нього я побачив у припиненні громадянської активності і прийнятті свого статусу, як статусу ідейного підпілля. Моральний конфлікт розв'язувався, і встановлювалася відносна гармонія в душі в той спосіб, що мені відтепер ніхто не міг закинути: "Ти активничав як комуніст, а сам прямував супроти партії". Лицемірство усувалося. Я прямував у думках до самостійної Украйни — найбільш антипартійної ідеї, а відкрито займав позицію крайнього опозиціонера, дозволяючи собі критикувати політику партії так гостро, як це вважали 1956–1957 років за припустиме. Отже, легальна позиція не суперечила нелегальній меті, а прокладала їй шлях і допомагала їй такою мірою, якою можна було, не ризикуючи, переступити межу дозволеного. (Переступити цю межу я не вважав за потрібне, бо в Москві опозиційність у позитивній частині прямувала до розширення демократії, а для мене головне полягало не в демократизації Росії, а у відокремленні України від Росії. І, окрім того, я хотів закінчити університет, а не вилетіти з нього достроково).
По-друге, шлях до високої посади пов'язаний з необхідністю вислужуватися, тобто особливо завзято робити і зміцнювати те зло, яке збирався руйнувати.
Обдумуючи Хмельницького та Шевченкове "Якби-то ти, Богдане п'яний…", я побачив, що не можна діяти за думкою: тепер роблю народові зло, але за допомогою цього зла підіймуся до високої посади і тоді зроблю велике добро народові.
Людина не знає, коли помре. А що, коли вона помре в стадії роблення зла? Що б вона не думала собі в голові, а є об'єктивний критерій поцінування її ролі в історії — її реальні дії, і коли ці дії зло, вона зрадник народу.
Хмельницький уклав договір з Олексієм Михайловичем, щоб втягнути Росію у війну з Польщею і тим полегшити будівництво незалежної української держави. Росію він втягнув у війну з Польщею, а коли почав готувати розрив з Москвою, його московський посол отруїв. Перше він зробив, друге не зробив. Для нього договір був методом, за допомогою якого хотів зміцнювати Україну, реально ж став метою. Що думав — пішло у небуття, що зробив — стало історичним фактом: замість великої вільної України маємо триста років безпросвітного рабства.
Шевченко поціновував Хмельницького не за його намірами (хоч документально і підтвердженими його листами до наказних гетьманів Золотаренка та Нечая), а за його діями. (І з огляду на національну недолю Шевченко має цілковиту рацію).
Чого про Мазепу є зовсім протилежні пісні: однї його славлять, а інші клянуть? Зрозуміло: доки прислужував Петрові, Мазепу кляли, коли ж повстав проти ката, заслужив на хвалу. Та коли б не 1709 рік, Мазепа так би й залишився чорною постаттю в нашій історії, а він же любив Україну і всі 25 років гетьманування думав про її волю!
Мислення арифметикою: стільки зроблю зла, стільки зроблю добра, від добра відніму зло і так добуду позитивне сальдо — абсолютно хибне мислення. Не можна об'єкту своєї любові робити зла ні багато, ні мало — ніскілечки загалом. Отже, чоловіче, memento mori (пам'ятаючи про смерть), роби так, щоб не треба було переробляти. Нехай кожен наступний день буде призначений добавити до зробленого, а не міняти та переробляти зроблене.
По-третє, шлях до високої посади тривалий і відбувається у мікросередовищі, вплив якого аж ніяк не можна скидати з розрахунку, отже, в кінці цього шляху я можу сам переродитися і вже не хотіти (або недостатньо хотіти) піти на рішучі дії задля самостійності свого народу.
Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.
За п'ять років мене сім разів у Москві образили "хохлом". Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:
— Та ти націоналіст! Я й не знав…
— Чого це націоналіст?
— Ну, а як же!
— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!
— Ну, та так же прийнято…
— Прийнято ображати національну гідність українців?
— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке…
Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.
Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.
Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.
Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо.