Прецінь ліпше бодай мріти про кращі часи, чим заедно гризтися сучасністю, тим більше, коли знаємо згори, що зарадити її хибам ми ніяк не в силі.
– Такого правила придержуються, мабуть, усі женщини, і оскільки мені відомо, то добре на тім виходять.
– Може.
– Зрештою… мрії ще й тепер не покидають мене, лиш я стараюся позбутися їх якнайскорше, бо мрії… мучать мене.
– Як ви се розумієте?
– Подам вам приклад. Ще донині була моєю далекою мрією можливість, щоб ми колись знов стрінулися і наблизилися до себе. Я думав про таку мрію і… боявся її. Уявіть собі мою мрію уперсоніфіковану… коли б вона так мала загостити до мене, я… не спроможний дати їй хоч би закутину в моїй уяві.
– То ви жалуєте, що ми пригадалися одно одному?
– Панно Віро, звідки у вас таке питане?
– А чому ж так говорите, що я не годна вас добре порозуміти? Як загадочні ваші слова, так само мрачна ваша думка. Звідки-то у вас якийсь песимізм і зневіра до себе і вередуваннє на світ і на людей…
– Умію бути також веселим і можу ще й других забавити. Учуся віддавна не виявляти на зовні моїх душевних почувань і можу сказати, що в маскованю дійшов я вже до якої-такої вправи.
– І на що придасться вам таке студійованнє?
– Житє вимагає від нас комедії і з кождим днем більшає число паяців, у котрих в душі смуток і біль, але на лиці й у словах радість, веселість і… щастє.
– Волю все ж таки те, що правдиве і природне.
– Я зовсім не мав наміру зачисляти вас до клубу тих "декадентів"… але, бачите, світ любить комедію й одобряє… дурниці…
– Ну, я вислухала спокійно вашого викладу, але скажіть ви мені, чи ви завсігди такі нудні, їдкі і терпкі, як нині?
– Я? Навпаки. Не годиться сумувати… на балі. Противно – хочу бути веселим і… "приємним".
– І нелегко се вам приходить?
– Бавлюся дуже добре.
– Таж ви не гуляєте.
– Може, якраз для того… Не мучуся, бо… я вже утомлений… морально. Зате ви були так добрі вислухати мою сповідь, і мені тепер полегшало… спасибі.
Заграла музика… Почався кадриль. На залі рух, веселість, життя.
Невеличка громада молодих знатоків дівочої вроди зійшлися на довірочну нараду: котрій красавиці признати вінець першої краси? Нелегка то річ. Кандидаток на балеву царівну було кілька; одною з них могла би бути і панна Мертинська.
– Ніс завеликий, – сказав критик.
– Як капець, – докинув другий.
– Ну, пересада… зрештою – річ смаку, – заключив оборонець. – Вона мені подобається… може, лиш для того.
– Для носа, – підхопив іронічно "прокуратор".
– Хіба очей не маєте! Вимазати геть з лісти кандидаток! – кричав завзятий критик.
– Так, так, замкнути дискусію! Нема часу. Хто там слідує далі?
І так передискутували цілу лісту панночок, але першої премії не признали жадній. Щоби нікому не ухибити – царівни балу не іменовано, але… було їх кілька…
Хитрий і проворний нарід – ті "фахові професіоністи", а деколи й на дипломатії знаються!..
Між тим забава, у кого щира, у декого лиш "офіціальна" й вимушена, пливе своїм ладом… Плаксива скрипка так і бадьорить оспалого духу втомлених танечників. Гробовим голосом зове несамовитий бас і розбурхує дрімучі хвилі балевої атмосфери, надаючи вечоркові неприродної веселої закраски.
У молодіжи "самі ноги зриваються до танцю". Старші мило згадують літа своєї молодості. Пережиті песимісти самохіть зрікаються завчасно постарілої думки-ідеї і з жалем нагадують часи, коли то, "дуріючи", не були ще песимістами. Годі бути байдужим на чар живої краси… Годі спинити розбурхане життя, що потекло вже живою струєю… Хто не затямив невгомонного шалу молодечих літ?…
Боже!.. Дрібку щастя, хвилину… заснути в солодкім нетямі! Коли ж немає правдивого щастя на світі, так бодай хоч би тіні з нього… хоч би тільки того трійла, що задурманює голову, усипляє людські нерви… щоб серце бідне стаяло у п'яних розкошах сонної уяви, завмерло в обіймах зрадливої нірвани…
…В кипучім вирі гулящого життя метушаться знадні грації о лебединих шийках, електризуючих, алебастрових раменах, з утомленими лицями, усміхненими очима… Розкішне арома розколисаних цвітів і шал солодкого забуття, омана щастя, чар живої весни і тихі шепти любовних слів.
Боже милий, а декому плакати хочеться на вид комедії… Чого ж такі йдуть на вечорок? Нащо затроюють красу хвилевого упоєння розбурханої душі? Сила то з тих жвавих танечників "в тісних черевиках" забувають прикрий біль і в несамовитім одурі уносять свої красавиці… легонько, що й землі не доступають. А прецінь "черевик давить шалено". Нічо не вадить. Усе даруємо за хвилину чарівної ілюзії, щоб тільки забути… буденне життя.
"…Музико грай! Щоб душа відчула розкішний шепт любовних слів… Заколиши мене, чарівна пісне, до солодкого сну, а я потопчу колючі цвіти, що зросли на ниві житєвої прози, і пригорну сонне марево мого щастя до палкої груді, унесу його в країну мрій, поезії, ідеалів. Там ми заживемо новим житєм, раю мій, мріє, осолодо страдань".
Доктор Олександр бавиться у своїх мріях-дратуваннях. Лишень задумане лице зраджує його печаль… Байдуже. Приголубив свою дівчину і рад би, щоб та хвиля омани була вічною.
– Чи гарно грає музика?
– Я не слухав її. Любі слова з уст ваших чарували дужче мій слух, чим найкраща гра вишколеної оркестри.
І дівчина вдивляється цілою душею в лице хлопця і слідить, чи правду говорять отсі втомлені очі… Ні, вони не лукавлять, хоч гірко їм доводиться… казати правду. "Очі дівочі… не мучте мене, не крайте хорої душі… не губіть весни молодого житя"…
У вікна зали зазирає сірий досвіток…
– Світає вже! – каже панна Віра.
– Жаль мені ночі… Я її дуже мило провів. Навіть… вигулявся…
– А на вечерку "Клубу" будете?
– Не знаю поки що.
– Прийдіть – я вас прошу.
– А я знов прошу вас не ставити до мене ніяких вимог. Може, я й не буду в силі того зробити, а так я мусив би, коли б що ви мене обов'язали. Прошу вас дуже – будьте ласкаві цофнути ваше слово просьби.
– Най буде – відкликую. Але як лиш можете – прийдіть.
– Спасибі – обіцяти не можу.
– Чому?… З якої причини?
Завагався. Його голос почав якось дивно фалювати.
– Я не хотів би мати перед вами… тайни… Річ проста… Конець місяця…
Змінився на виду в тій хвилі. Лице скривилося як до судорожного плачу.
– Не вмієте, як бачу маскуватися, пане докторе…
– Панно Віро, не звіть мене так, прошу вас, – сказав з жалем, зі сльозами в очах. – Те слово досі не заплачене…
– У вас, друже, добре серце. Поважаю вас за те. Чому ж ви здавали той докторат?
– Може… щоби декому заімпонувати моїм титулом, – відказав, силуючись на гіркий усміх.
– Не вірю тому… Ви не з таких, що їм пустяки в голові.
– Ну, то скажу правду… Наша часопись потребувала… фірми…
– І вам те не оплатилося?
– Найшовся хтось… з поважнішим іменем, а мене взяли… наразі на… помічника…
– А відтак?
– Стараюся о ліпше і постійне місце.
– Будете ласкаві… сповістити мене, коли направите своє становище.
– Позволите, що сам особисто завезу вам сю вістку і попрошу вас о…
Подала йому руку, він підніс її до уст…
– До побачення… небавом, – сказала на відхіднім.
– Не можу собі так само пожелати.
– Старайтеся… Віднині за дві неділі.
– Дуже радо… але… не обітцюю…
Розійшлися:…вона "на квартиру" відпочати по невиспаній ночі, він… на снідання, відтак – до редакції.
III
Минули два тижні. До редакційного бюро вбіг… Бешко.
– Добре, що я тебе застав. Маю щось важного сказати.
– Що таке?
– Ей, до лиха "вилетіло"… Що робиш?
– Пишу, як видиш.
Бешко прочитав: "Розоруженє європейських держав", ч. IV (далі).
– Ти сам то фабрикуєш?
– Так… розуміється… Як там випав вчорашній вечерок?
– Знаменито… Надзвичайно… Сто двайцять чотири пари… Забава… non plus ultra.[105]
– Була, може, панна Мертинська?
– Були зразу обі; але забралися зараз по першім кадрилю… Вже й від'їхали…
– Певно, "петрушкували"?
– Але де… Ага. Я мав тебе запитати, чому ти не був? Я іменно по те й прийшов.
– Як хочеш доконче знати, то скажу: я не мав за що купити… білету…
– Бійся Бога… така дрібниця.
– Для мене се головна перепона й одинока причина… Конець місяця… числюся…
– Шкода… останній баль сих м'ясниць.
– Тим ліпше для мене… не буде спокуси…
– Чи ти направду так нужденно "стоїш"? Сила маєш місячно?
– Сорок чотири і п'ятдесят шість нових.
– Всього-на-всього?
– Було би більше, але… обтягають мені в щомісячних ратах за… рестанції.
– За що?
– За всілякі "гріхи"; головно, за мою докторську таксу, що заложив за мене мій шеф.
– І довго ще маєш сплачувати?
– Вже лиш два місяці.
– А потім?
– Від першого мая покидаю публіцистику.
– Ну і…?
Олександр подав йому "рекомендуючий лист".
– Що се? Декрет? Гратулюю… То, певно, зараз женишся?
– Так, вліті.
– Ну, то славно! А не казав я, що ти надзвичайно спосібний хлопець?! Може, пійдеш зі мною на друге сніданє?
– Де?
– До Пікенса.
– Ні, не маю часу ані грошей.
– То вже моя голова в тім. Я тебе прошу.
– Спасибі, не заходжу ніколи до Пікенса.
– Дуже мені прикро… Мушу йти сам. Я лиш там маю кредит.
Розсталися.
Час минав поволі, але весело й не скучно. Лише панна Віра вижидала вісті з дня на день: приїде чи не приїде? Вуйна Людвіка стала їй у пригоді і виложила карти. "Кабала" виходила ніяково… четвер… недобрий день. Зате йшов пасьянс, що… приїде. Ну так, але… коли?
Примітки
103 Продавати "хрін" – цей фразеологізм стосується чоловіків, які стоять і не танцюють.
104 Продавати "петрушку" – цей фразеологізм стосується жінок, яких не запросили до танцю.