Я загубив дорогу.
* * *
КРИМСЬКІ ЦИКАДИ
(З Махара)
Із виноградних лоз, що понад шляхом в'ються,
У сяйві ранку я почув отут уперше,
Немов сопілки звук тремтячо-металевий,
Цикади пісню.
Здавалося, вона декламувать хотіла
Чиїсь гекзаметри, таки дзвінкі й прозорі:
З запалом, без цезур почне… і на четвертім
Замовкне нагло.
Колись… давно… оцим напівантичним краєм
У сяйві ранку йшов ще юний грецький віршник.
На море дивлячись, він скандував напам'ять
Свого Гомера.
Уривок той малий, гекзаметра півчверті,
Перейняла в лозі тямка її прамати,
А нині ви його повторюєте дзвінко,
Мої цикади!
* * *
На прю стає холодний ранок:
Ще схід дрімає в сизій млі,
А голубий, як льон, серпанок
Затлівсь над скибами ріллі.
Десь півні – скрізь такий простір –
І чуть, як верховіттям має
Широколистий осокір.
Підбилась високо зірниця
І гасне, міниться ген-ген –
І раптом: огняна зіниця
Новітній озирає день.
* * *
Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак,
А гони вбік – біжить ланами,
Переливається байрак.
Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
Стрибають коники й щебече
Десь жайворонок угорі.
І в сяйві все палає й мліє,
А в далині, де небосхил
З землею злився, бовваніють
Горби смарагдових могил.
* * *
Мені сниться: я знов на Поділах,
На гарячій землі лежу.
Голубіє юга сизокрила,
І дзвенить над ухом жук.
А кругом молоко гречки,
Наче мори яке запашне…
Сонце спустило вервечки
І колисає мене.
Я з землею зрісся – не вирну,
Тільки чую під спів бджоли,
Як ремигають сумирно
Десь на стерні воли.
* * *
Ласкавий серпень. П'яне сонце
Диктує ще яркі слова.
Не першина мені огонь цей,
А так хмеліє голова,
І хтось у серці радість множить
Легку, як срібне волоконце.
Ще зацвітуть удруге рожі:
Для всього буде вороття.
Серпневий день такий погожий,
Мов перший день життя.
* * *
ЗАВІРЮХА
Летить над містом завірюха,
Неначе відьма зла,
А місто тільки щулить вуха:
Ух, як хурчить мітла!
Загруз трамвай. На вікнах більма,
І сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!
Та ні ж! чорти зняли гармидер
І крутять, валять з ніг,
А хтось із міліонів відер
Шпурля на землю сніг.
Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхати? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
Шаліє сніговій.
* * *
В СЕЛО
Блискучий сніг, колючий вітер,
Гудуть натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер,
І важко проти вітру йти.
Навколо снігова пустеля,
Холодна осяйна краса,
А зверху віковічна стеля –
Чужі й порожні небеса.
А де ж ті стріхи кострубаті? –
Скрізь кучергани намело,
І ні однісінької хати –
Неначе згинуло село.
За революцію вмирало,
Терпіло війни, голод, мор,
І от для нас – рятунок рало,
Для нього – страта і розор.
За кучерганом за високим
Он Ленін із ясним чолом:
— Ось тут, ось тут воно, під боком
Курою замело кругом…
І знову грузько я ступаю,
А в очі пилом сніговій…
О серце, серце, бийсь до краю,
Поки хоч крапля є надій!
Замети розтопи сльозами,
Огнем палючим розпали,
Або вже розірвись з нестями,
Розвійсь, як пригорща золи!
Блискучий сніг, колючий вітер,
Думки – натягнуті дроти.
Шляхів нема, немов хто витер, —
А треба йти!
* * *