А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав.
Тільки його й бачили пастухи.
А Побратим поїхав собі один. Коли доганяє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в Лицаря.
— А що, — питає, — виміняв все, що треба?
— Виміняв, — каже, — тільки кінь дуже поганий попався.
— Е, — каже Лицар, — то ти його ще не знаєш — ось сідай на нього.
Сів Побратим на тую шкапу, а Лицар її пліткою лясь-лясь! І під Побратимом забасував кінь. як диво, що й не знайти кращого.
Ідуть вони та їдуть. Захотіли їсти.
— Добре б було, — каже Побратим, — розжитись на що та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей катма.
— Не треба грошей, — одказує Лицар, — розживемося й так. їдуть далі — коли чабани баранів стережуть. Тоді Лицар і каже:
— Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана.
Іде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща.
— Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани. — Продай нам оту кращу.
— Добре, — каже, — дайте мені за неї барана.
— Хоч п'ять бери, — кажуть.
— Ні, мені одного треба.
Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються.
Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана й подався скільки видно.
Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти.
Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся, й барана випустив.
А сама рушниця розлетілася в дрізки.
Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицар та й каже:
— М'ясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та солі.
— А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим.
— Добудемо і без грошей, — каже Лицар. — Я перекинусь в золотий гребінчик, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та солі.
Іде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці та так на той гребінчик задивляються.
— От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик! Далі одна й питає:
— Може, продали б, дядьку, отого гребінчика?
— Купуй, то, може, й продам.
— А що візьмете?
— Багато не візьму: винеси хліба та солі попоїсти, то й буде твій. Дівчина зраділа.
— Скільки схочете, — каже, — стільки я и дам.
— Ні, мені багато, — каже, — не треба!
Винесла дівчина хліба та солі. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.
А дівчина заходить у хату та до дзеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: "Тепер же будуть мене хлопці любити". Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.
Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся.
Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати. А як вечеря вистигла, надійшов і Лицар. Попоїли вони, лягли
спати, а чуть світ поїхали далі.
їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих
хмарах сяють палаци та будинки.
— Отут живе Сонце, — каже Лицар. — Підійдімо під палац та побачимо, що там саме діється.
Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.
Тоді Лицар і питає одного, про що це люди так бідкаються.
А той і каже:
— Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов.
Тоді Лицар і каже:
— До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати.
Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже:
— Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш.
Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха:
— Товаришу, вставаймо, бо світає.
Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже:
— Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо.
Лягли та й знову сплять.
Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося.
— Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! — стиха промовля він до Лицаря.
Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже:
— Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять.
Прокидається Побратим, кли надворі видно, як удень.
— Товаришу, вже день надворі. Вставаймо! Той прокинувся, глянув та й знову каже:
— Ні, і це ще не день надворі — це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути.
Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицар не розбудив його. Розбудив Лицар та й каже:
— Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде,-* побачимо.
Перекинувся Лицар в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже:
— А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода.
Прибула Акулян ті черевики — прийшлися, як вилиті.
— Оці черевички по моїй нозі, — промовляє Акулян, — хто ж це їх добув мені?
— Та чоловік приніс, стоїть надворі, — одказує наймичка. Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й незчулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали та й зникли. А там стоїть Лицар та до Побратима осміхається.
Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи. Лицар і питається у Побратима:
— А, чи гарна Акулян?
— Ой гарна ж, — каже, — та… — та й замовк. Ідуть далі.
— А чи не шкода її Велетневі давати?
— Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув. Перегодом Лицар знову питає:
— А може б, ти сам оженився з нею?
— Оженився б, так Велетень з'їсть.
— Не журись, — каже, — і Велетень не з'їсть, і Акулян твоя буде. — Потім і каже: — Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.
Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому:
— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.
— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.
— Це моя молода.
Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.
— Давай поміняємось! — каже.
— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.
— Не втече! — каже.
— Далебі, втече.
— Ну, то вже побачимо. Міняймось.
Помінялись.
Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.
Друга красуня каже Велетневі:
— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.
Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.
Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню.
— Ходи, — каже, — поцілуй мене. Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже.
— Я ж тебе навчу, як слухати! — крикнув. Та як схопиться! Зачепив казан, перекинув на себе, так його і обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побра— тима.
А та красуня вже не красуня, а знову став Лицар, їдуть троє, розмовляють.
Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:
— Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.
— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицар та зразу перевернувся:
став києм.
Прибігає Велетень та до Побратима:
— Нащо ти мене одурив?
— А хіба ж я тобі не казав, що втече? — одказує той.
— То ти вмисне зробив так? — Велетень до нього.
— А ти нащо людей їси?
— То що, як їм? От і тебе зараз із'їм.
— А ну ж, ну! — каже Побратим. Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати. Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились. Озирнувся кругом — немає нікого.
— Що за диво? — Потім знов до Побратима: — Таки з'їм тебе! Зашумів знову кий та раз, другий його по голові, аж поточився. Став Велетень та й дивиться.
— Та що це воно за мара така, що б'ється так дуже? А Побратим до нього.
— Ото, — каже, — як не одв'яжешся, то й буде бити, доки й дух з з тебе виб'є.
— Та ну? — каже.
— А ти ж думав як! Ото йди собі геть за доброї честі.
— Е! — каже Велетень. — Коли так, то краще й поїду собі. Свиснув на коня та й повернув назад.
Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицар. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицар і промовля до Побратима:
— Мабуть, отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною.
Тоді вийняв шаблю та й розрубав її надвоє. Дивляться, а всередині в неї гадюка.
Взяв Лицар ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила.
— Ну, тепер, — каже, — будеш з нею щасливий, їдь здоровий! Тоді Побратим і каже:
— Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я хоч, кого згадувати. А Лицар і каже:
— Хіба ти мене досі не впізнав? Та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим…