Але плечі його здригалися, і всі зрозуміли, що Льолик плаче. Та жоден не промовив ні слова.
Іван Васильович підійшов до Льолика, поклав йому руку на плече:
— До речі, як тебе звати, хлопче? Льолик мовчав, крадькома витираючи сльози.
— Льолик, — відповіла за нього Милочка.
— Льолик? Мда. — Іван Васильович нахмурився. — А по батькові?
— Семенович, — тихо сказав Льолик.
— Льолик Семенович? — здивовано підняв брови Іван Васильович.
— Та ні, — розгубився Льолик. — Повністю Леонід Семенович. По метриці.
— Ах, Леонід? Льонька, значить? Отак би й говорив. Так от, брат Льонько, така, значить, справа… Почнім із того, що спецівка в тебе негодяща, — він критичним поглядом окинув нарядний костюмчик Льолика. — Наша справа така — і забруднити й ненароком навіть порвати можна. Це тобі не польку танцювати. Отже, іншим разом для праці прошу одягтися скромніше. Ну, а зараз нічого не вдієш, — доведеться мені уступити тобі частину свого спецодягу.
Іван Васильович зняв із себе куртку й простягнув Льолику:
— Закасай рукави, підпережися — і все буде гаразд.
Потім він підвів Льолика до верстата, поклав на верстат довгу тонку дошку, розмітив її синім олівцем на рівні відрізки й наказав Льолику розпиляти дошку по розмітці на бруски. Льолик узявся до справи. Пилка хиталася і стрибала в його руках — ніяк не могла врізатися в дошку. Льолик збентежено роззирнувся навколо. Але всі мовчали. Всі продовжували працювати, не помічаючи Льоликових невдач. Іван Васильович схилився над Льоликом, показав, як треба тримати пилку. І потихеньку діло пішло — пилка, правда, ще нервово звискувала, проте різала. От уже один брусок лежить на верстаті. От уже другий…
Як Льолик старався! Якби ви бачили, як Льолик старався! Він закусив губу, брови його здригалися від напруження, з-під рівного, акуратно підстриженого чубка стікали крапельки поту. Здавалося, він нічого в світі не чує і не бачить, крім дошки та пилки. А коли він скінчив, то обличчя його було таким радісним і він так торжествуюче сказав: "Все! В мене вже все!" — що учні мимохіть усміхнулися.
Ні! Це вже не був Льолик, пихатий білоручка, який зневажливо говорив, що "хай працює той, хто буде столяром"! Це був Льонька! Й Іван Васильович дав Льоньці інше завдання — витесати кілочки для кочетів. І Льонька з азартом взявся до справи.
Іван Васильович весь час ходив серед учнів, поправляв, підказував, допомагав. Потім раптом зупинився і задумливо, ні до кого не звертаючись, сказав:
— Була в мене в житті одна мрія. Заповітна невідступна мрія — навчитися грати на балалайці. З самого малечку мріяв, ще коли без штанців бігав і гусей на вигоні пас. А як сповнилось мені вже десять років, я сам змайстрував собі балалайку. Першу. Потім другу зробив. А всього за своє життя п'ятнадцять балалайок змайстрував. Останню — позаторік. Гарна, кажуть, була балалайка. От тільки грали на тих балалайках інші — не я. А я так і не навчився. І зараз не вмію. Бо виявилось, що нема в мене музикального таланту. От як!.. А балалайки, кажуть, були добрі, талановиті балалайки. Для тих, хто грати вмів. Отак.
Іван Васильович говорив тихо, журно. Всі слухали, затамувавши подих. Так справді кажуть тільки про далеку нездійснену мрію. І Льонька Яворський дивився на нього широко розплющеними жадібними очима. І було в тому погляді і співчуття, і розуміння, і… вдячність.
Дружний, згуртований цей четвертий "Б". Чи не найдружніший в усій школі.
Але є у четвертого "Б" одна таємниця. Є річ, яку знає весь клас, крім одного хлопця, крім Льоньки Яворського. Мабуть, так ніколи й не дізнається Льонька, що не сам Іван Васильович придумав будувати човен і все інше. Що це придумав клас. І співпало якраз так, що прийшов Іван Васильович. І перед уроком йому все-все розказали.
Не повірив би Льонька, що сорок два учні, цілий клас придумав таку штуку, щоб уплинути на одного Льолика.
А втім, хіба треба, щоб він знав про це?..
…Між іншим, Льонька тепер вміє здорово шпаклювати човен.
1960 р.