Поліція стріляла в повстанців. Вулицею мчали кінні козаки. Солдати, захищаючись, почали відстрілюватися. Люди кинулися врозтіч, ховаючись по дворах.
І тут ми знову побачили здоровенного солдата. До нього підскочив козак на вороному коні і полоснув по спині нагайкою. Солдат стрепенувся, миттю схопив козака за руку, стягнув з коня і кинув на землю. Потім, пригнувшись, щодуху побіг назад, в бік Галицького базару. Навздогін йому кинулися поліцаї.
Ми забилися у якийсь під’їзд і довго не могли віддихатися. Лише за годину прохідними дворами дісталися до свого дому.
Не пам’ятаю вже чому, але Яшка, Митька і я вирішили додому не йти, а заглянути спочатку до Аристарха Івановича. Здається, просто хотіли поділитися з ним своїми враженнями. Був він для нас все одно що друг.
Аристарх Іванович чомусь нам одразу не відімкнув. Ми навіть стурбувалися, чи не сталося з ним чого. Він уже кілька днів лежав хворий. На нозі в нього відкрилася рана. Аристарх Іванович рік тому повернувся з японської війни, і погано загоєні рани часто турбували його.
Нарешті він, мабуть, почув наші голоси і відімкнув.
Ми зайшли і від несподіванки завмерли біля порога. За столом, вже переодягнений у цивільне, сидів той самий вусатий солдат-велетень, якого ми щойно бачили на Брест-Литовському шосе. Він з недовір’ям, підозріло поглядав на нас.
– Не бійся, Кузьмо, говори! Це свої хлопці, –спокійно промовив Аристарх Іванович.
Виявилося, що Кузьма Олексійович, так звали солдата, був давнім, ще фронтовим товаришем Аристарха Івановича.
– Так от, – говорив він далі, – солдати й вирішили забастувати проти цього. Ми вимагали, щоб нас не посилали більше втихомирювати робітників та селян, щоб не примушували стріляти в своїх братів… Та, як бачиш, мирним шляхом цього не доб’єшся. Свинцем нас зустріли… Ну, нічого, – солдат потряс над головою своїм величезним кулаком, – ми цього так не залишимо. Ще поборемось, ще побачимо, чия візьме…
Ми слухали, затамувавши подих, і з захопленням дивилися на солдата. Ми не могли забути, як він кинув на землю козака – просто мов цуценя якесь… І ми ні на хвилину не сумнівалися в тім, що він переможе в боротьбі, про яку говорить.
А Ваня вперше після смерті матері лагідно, з любов’ю дивився на військового. І очі у Вані були великі, сяючі і радісні.
Солдат ще довго говорив про боротьбу, про справедливість, лаяв царя. Ми вперше почули тоді слова "пролетаріат", "партія", "соціалізм". І хоча не зовсім зрозуміли їх, але відчули, що це хороші, бойові слова.
А тоді Аристарх Іванович раптом задумливо подивився на Ваню і розповів солдатові про Ванине горе. Кузьма Олексійович якийсь час похмуро мовчав, потім пригорнув до себе Ваню, посадив на коліна, міцно обняв і дуже тихо і якось ніжно-ніжно сказав:
– Нічого, Ванюшо, ми помстимося, за все помстимося!..
Ваня не витримав і заплакав, притиснувшись до плеча солдата.
І я, Митька та Яшка чомусь теж заплакали…
Поліція всюди розшукувала учасників повстання, ходила по квартирах. Кузьмі Олексійовичу ледве вдалося втекти від поліцаїв, що переслідували його. І, звичайно, йому було небезпечно залишатися у Аристарха Івановича. Кожної хвилини могла наскочити поліція. Тому було вирішено сховати солдата до ночі на горищі. А вночі він мав таємно виїхати з Києва. Аристарх Іванович ходити не міг, і провів солдата на горище Ваня. Ми стояли внизу на варті.
Через десять хвилин Ваня повернувся. Здавалося, все було гаразд. Ми розійшлися.
Увечері ми знову завітали до Аристарха Івановича. Ми взагалі часто приходили вечорами до нього – грали в доміно, слухали оповідання про японську війну, про Порт-Артур, про Цусіму…
Та цього разу ми не грали. Аристарх Іванович теж мовчав. Настрій був якийсь неспокійний, тривожний, пригнічений. Ми немовби передчували якусь біду.
І вона прийшла.
Я, Митька і Яшка вже збиралися йти, коли раптом у двері двірницької хтось сильно постукав.
– Аристарх! – почувся сиплий бас.
Ми відразу впізнали цей бас. Він належав мешканцеві нашого будинку, жандармському поручикові Бєльчикову, який жив на шостому поверсі в дев’ятій квартирі (там, де зараз Ігор живе). Це була єхидна, зла, противна людина.
– Аристарх! – повторив з-за дверей Бєльчиков. – Дай, голубе, ключ від горища. Там чогось мої курочки розкудахкалися. Мабуть, злодій заліз… Дай, швиденько! Піду подивлюся.
Ми всі так і завмерли. Ми зовсім забули, що три дні тому Бєльчиков їздив "на втихомирення" в одне з приміських сіл, привіз звідти десяток курей і помістив їх на горищі. Кузьма Олексійович, напевне, не помітив у темряві курей і випадково сполошив їх. Що робити? Що тепер буде? Невже викриють солдата?
– Зараз, пане Бєльчиков, зараз! – все ще не відмикаючи дверей, поспішно промовив Аристарх Іванович. – Зараз пошукаю! Ех, чорт, нема щось. Невже загубився? Це ти, Ванько, закинув його кудись, – з удаваною злістю крикнув він на Ваню. – Та ви, пане Бєльчиков, не хвилюйтесь, це вам, мабуть, здалося. Хто ж у таку негоду полізе на горище?
– Ну як же, голубе, як же – я на власні вуха чув! Пошукай гарненько, хай тебе чорт візьме!..
Аристарх Іванович відімкнув двері:
– Нема! Загубився ключ!..
Маленькі примружені оченята Бєльчикова спалахнули холодною злістю.
– Гм… Дивно-с! Дуже дивно-с! Доведеться в такому разі зламати двері на горищі… Щось тут не те…
Бєльчиков повернувся й вийшов. І не встигли ми опам’ятатися, як за кілька хвилин він повернувся з городовим, і вони почали швидко підніматися по сходах. Незабаром згори долинули гучні удари. А через якийсь час Бєльчиков, гупаючи чобітьми, спустився вниз. Пробігаючи повз відчинені двері двірницької, він крикнув:
– Я так і знав! Там хтось є! Ми зірвали замок – двері забарикадовані зсередини!..
І вибіг на вулицю.
Ясна річ, почувши удари і зрозумівши небезпеку, Кузьма Олексійович забарикадувався.
Лишивши городового охороняти горище, Бєльчиков побіг у поліцію за підмогою.
Аристарх Іванович був у відчаї.
– Ех! – крізь стиснуті зуби бурмотів він. – Спіймають! Пропав Кузьма! І як безглуздо пропав! От чорт!.. І не здогадається ж, що через дах втекти можна. Ех, не здогадається! З того боку, де комин, на сусідній будинок можна перейти. По ринві спуститися треба. Не знайде сам… Нізащо не знайде! Та ще в таку негоду. Ех, проклята нога! По пожежній драбині заліз би і вивів Кузьму… Ех!.. Через які-небудь чверть години пізно буде – приведе паразит Бєльчиков поліцію. Спіймають… Ванько!.. Ти куди?!
Але Ваня вже грюкнув дверима і вибіг у двір…
Ми на кілька секунд заціпеніли, потім схаменулись і кинулися слідом за ним.
Під пожежною драбиною стояла прихилена до стіни велика тачка, якою Аристарх Іванович возив сміття. Ваня вже спритно виліз на неї, вхопився руками за першу скобу драбини й швидко почав підійматися…
Не знаючи, що робити, ми розгублено зупинились.
З двірницької, сильно кульгаючи і кривлячись від болю, вийшов Аристарх Іванович. Він поклав руки на плечі мені й Митьці, злегка сперся і, зціпивши зуби, мовчки дивився вгору. Мрячив дрібний осінній дощ. Холодний вітер шалено свистів під дахом. Було темно, і скоро ми вже ледве розрізняли маленьку постать Вані, що повзла по чорній стіні. Ми стояли, підвівши голови і дивлячись угору. По наших обличчях струменіли холодні краплини дощу і стікали за комір. Ми тремтіли й цокотіли зубами. Та не від холоду, ні. Ми не відчували холоду. Ми тремтіли від напруження, від страху за Ваню. Ми – ніби разом з ним, чіпляючись за мокрі крижані залізні скоби, дерлись по драбині…
Що відчував у цей час Ваня, я не знаю. Він ніколи так і не розповів. Але можна собі уявити. І ти, Мишко, звичайно, краще за всіх можеш собі зараз це уявити! Вані, напевне, було дуже страшно!..
Добравшись до четвертого поверху, він затримався на якусь хвилину (втомився, мабуть), потім знову поліз.
І ось над дахом, на тлі прояснілого раптом неба, з’явився маленький темний силует. Ваня вибрався на дах.
В цей час на подвір’я вбіг Бєльчиков у супроводі кількох поліцаїв. Ми поспішно сховалися за ріг будинку.
Бєльчиков глянув угору і, очевидно, помітив силует над дахом. Вирішивши, що це хоче спуститися пожежною драбиною той, хто забарикадувався на горищі, поручик вихопив пістолет і кілька разів вистрілив. Силует зник…
Наказавши одному з поліцаїв охороняти пожежну драбину, Бєльчиков з іншими поспішив на горище. І за кілька хвилин звідти знову залунали удари. Вони не вщухали півгодини, стаючи все гучнішими й сильнішими. Нелегко було поліцаям виламати ковані залізом двері.
Нарешті стало тихо.
Вибравши момент, коли поліцай, що вартував біля пожежної драбини, відвернувся, ми, крадучись, повернули до двірницької. Знесилений Аристарх Іванович опустився на ліжко і мокрими тремтячими пальцями почав скручувати цигарку. Пальці не слухались, папір рвався, тютюн сипався двірникові на коліна. Ми, затамувавши подих, чекали…
Почулися гучні голоси, лайка, і по сходах вниз загупали ковані чоботи.
Двері двірницької широко розчинилися – увійшов Бєльчиков, тримаючи за комір… Ваню. З-за спини Бєльчикова виглядали сердиті пики поліцаїв.
– Бандити! – люто заволав поручик, підступаючи до Аристарха Івановича. – Це ти, негіднику, підіслав це щеня, щоб воно вкрало моїх курей. Ти навмисне сховав ключа. Уб’ю!
І Бєльчиков з розмаху вдарив Аристарха Івановича. Аристарх Іванович відсахнувся, оторопів, але потім обличчя його враз проясніло. Він зрозумів, що Ваня зробив свою справу. Солдат утік. І поліцаї, вдершися на горище, знайшли там лише Ваню… Аристарх Іванович радісно посміхнувся і підморгнув Вані. Ваня ледь помітно всміхнувся йому у відповідь і кивнув головою… І тільки тут ми помітили, що обличчя у Вані закривавлене: на щоці, біля лівого ока, чорніла вузька довга ранка – куля Бєльчикова зачепила його.
Поручик здивовано і підозріло подивився на усміхненого Аристарха Івановича і, повернувшись до поліцаїв, промовив:
– Одне лише дивно, як міг такий малюк підперти двері важкою колодою?.. І щось мені здається, я його бачив тут, у двірницькій, коли прийшов за ключем… Га? Підозріло!.. Ну, нічого, в участку розберемося… Збирайся, швидко! – кинув він Аристарху Івановичу. – А ви, голодранці, марш звідси!
І Бєльчиков виштовхнув нас за двері. Але ми не втекли, а сховалися в підворітті.