І сли не має діла, то візьмуть його тяжкі нуди, которих видержати годі, бо його натура не має того, чого доконечно требує.
Ту перестав троха старушок, взявся рукою за чоло і став думати, якби собі щось пригадував з давніших своїх літ, а потому каже:
– В Америці, але уже не тямлю в якім то місті, єсть казниця для всяких людей, що дещо провинили тяжко. В тій казниці не накладається на осудженого жодна кара на тілі; ні там б'ють, ні морять голодом, лиш замикають його до осібної хатини, там дають му всякую вигоду, але не дають жодного діла, не дозволяють навіть з ніким поговорити. Спочатку єсть такий стан для казненого, здається, приємним, він собі їсть і п'є довольно, не журиться нічим, в слабості має всякую поміч і дозір, має свою вигідну постіль, своє в час чисте шмаття і добру одежу; гадав би хто, що ленюх, нероба жичив би собі цілий свій вік в такій позістати в'язниці, де, як зважимо, нема жодної прикрості, не накладається жодної кари.
Але почекай, зобач за тиждень, за дві неділі, за місяць, який стан того чоловіка? Нуди, безкінечні нуди зачнуть гонити серцем його. брак діла, брак якогось труду так зненавидять тому чоловікові його стан, що кожная хвиля роком му ся стане, кожная гадка про його долю пеклом го запече в груди. І не довго видержить він те пекло; скоро зачне він сам просити своїх надзирателів о який труд, а сли му який приділять, то береться скорше до нього як голодний до хліба, бо так як хліб, так і труд єсть життя нашого кормом.
Так-то тягне уже сама натура чоловіка до якогось діла; а сли чоловік не слухає того голосу, того наказу божого, що єсть в його серцю, тоді карає го нудами, а потому і хоробою. Може тому мало хто увірить, а однако ж і те правда.
Гляньмо на тих людей, що то не привикали до роботи, яка їх сила? В містах великих понад моря, де кораблями множество всякого товару навозиться, суть люди, которі ті товари з кораблів до міста переносять. Носять вони їх баліями, або в скринях, і заробляють собі много гроша. Тягар, який вони двигають, єсть так великий, що тяжко і на коня більше тирхати, а однак бере такий зарібник його легко на своє плече і несе часто о чверть і о пів милі до міста. Два сотнарі нараз взяти на себе, то у нього дурничка. Де ж би такий тягар взяв чоловік, що не взвичаївся до того?
В горах великих єсть всягде звичай, що господарі з своїми волами виходять літом на широкі полонини на пашу. Там перебувають часто по дві, по три, а часом і по чотири неділі. Як знаємо, скотар в такім місті, де єсть просторонне пасовище, довольно має часу до лежанки, задля того і на тих полонинах нема труду для ових господарів або їх синів, але тому ж і не похвалить собі ніхто з них того життя: бо як прийде з полонини додому, то такий тяжкий, такий неохочий, так не рад сам з собою ся зробить, що до правдивої слабості не потреба би му більше, як аби ся лиш ще до постелі положив. А чому те так діється? Бо життя без затруднення до слабості веде.
– Кажуть бо люде, – тату, озвався я на те, – що чоловік через працю силу тратить, і не раз чув я, як то собі і розважніші кметі говорили: то зробок, він уже виробив свою силу.
– Правда, сину, що так говорять люди, але ж чи все те правда, що людям здається? Не праця то, сину, зрабляє силу, але вік, літа; бо сли-би так було, то би та сирота, що від свого шостого або восьмого року робить і працює, та нещаслива сирота, що то з першої весни свого життя по службах, як люди кажуть, свою зрабляє силу, не повинна би ніколи взрастати в кріпості свого тіла, а насупротив повинна би на силах цілком упадати. А однак того не видимо, іно маємо по цілім світі тот доказ, що людская сила так ся взмагає, як ся взмагає час зрілості чоловіка, а як тот час промине, бездільно будеш старатися, абись ю не утратив. Травицю з ярі не задержиш в земли, хоча-бись і молотом в землю бив, а в осені не витягнеш, хоча-бись кліщами тягнув.
Так то і з людсков силов. Допоки горі ростем, то і вона росте з нами, а як зачнем рости к землі, то і вона туда глядить. Но правда, що часто безмірна праця позбавить чоловіка здоров'я, але ж тото не праця, лише дурний розум або, що Бог най боронить, припадок. Хто розумом рядиться і не має широкого рота, і кого Бог від припадку устерігає, тому праця тим, чим для землі дощик – життям.
А у кого лінивство заплодилося в серці, кому труд тягаром стався, тому світ – живая труна, а його бит на світі – гнилоє озеро. Тому ж не дивуйся, сину, що і я би рад там до татка небесного, бо уже годі волочити ті ноги за собою, годі потрудитися до якого діла, годі жити на світі: нуди зачали вже і мене мучити, а про ті нуди стався і я для моїх прикрим! Ах, люди не знають, чому старість кожному надоїсть, і наймильшій дитині, бо не знають, що в старості чоловік нічого робити не може.
– Але ж скажіть же ми, чесний Єфреме, чому люди так мало до праці ємкими появляються, хоча їх натура до діла силує?
– Днесь, сину, вибач, що ти не відповім на те, бо видши сам, що-м ся уже і бесідою утрудив. Таке-то моє життя! Але ж прийди завтра, сли Бог дасть здоров'я, то ще побалакаєм трохи. Бувай ми здоровенький. Ганнусю! Ганнусю! моя дитинко, ходи до діда, ходи та запровадь до хати, уже знов треба іти до лежання. Господи, Господи, які то ночі довгі!
На той голос дідика вибігла чорнобривая білявка з хати, глянула на мене, відклонилася, та й взявши старушка м'ягонькою рукою під плече, повела до світлиці.
Розум чоловіка – то таблиця, на котрій мудрість свої правди пише, погадав-ям собі; аж та таблиця чиста, нескаляна, то написи стоят явно, розлучно, чертинка коло чертинки зоріє ясно як звіздочки на синім небі, кожну спізнаєш, кожну прочитаєш, як спізнаєш кожну барву на чистім дні білого полотна. Но як тую таблицю скаляє чорне болото пристрасностей серця і порисує злобная воля, тоді ж надармо точкує мудрість на ній свої образи. Записана стане вона вправді перед оком нашим, але хто прочитає затерте, зогиджене її письмо? Ні вона собі ні другому пожитком. Так то буває з людьми. Всіх нас Бог вислав з чистою на світ таблицею, але не кожний має на ній лице правди, і тому ж не кожний спізнає, не кожний вірить в те, що єсть істина.
З такими гадками пішов я до дому, і довго довго не міг-ям собі те натокмити в голові, чому-то чоловік сам собі буває ворогом? Глядить, шукає, а однако ж не хоче спізнати того, за чим глядить, не приймається до того, чого шукає. Всім нам те на гадці, аби прожити довго на світі, і прожити в здоров'ї і достатках, але мало хто в те вірить, що життя і здоров'я в труді, а достатки, которії також дни наші продовжають, в праці знаходяться. Ой добра то наука світ, єсть то школа велика і широка, всяких правд учить там і толкує наймудріший учитель, которому ім'я досвід. Але ж і домова школа не послідня, бо там учать з книжок світа і розгаяють таблицю нашу, розум, аби— сьмо понимали правду ясно і чисто і не закривали самі перед собою божого сонця.
На другий день рано, скоро тілько праведне освітило вселенную, а гори і долини засяяли в золотих ризах, по нивах і обшарах розлився світ божий, птичка одспівала хвалу свойому сотворителю і всяке созданіє розвеселилося, пішов я знов до Єфрема; но уже не застав-ям го в хатині, казали, що вийшов до садка щепи підливати.
Чи ж треба йому того, прийшло мені зараз на гадку, чи дочекається він яблочка з тої щепинки, которую днесь підливає? Ой немного йому уже треба: чотири дошки, та й кілька п'ядей землі! Але він не зважає на те, що може завтра вержуть му піском на очі, він ся ще трудить, він ще працює, а для кого? Для других, для наслідників своїх на тій святій землиці, для ближніх. А хто ж за те нагородить? Бог і сумління, та й пам'ятка у людей. Тую щепку щепив старий Єфрем, скажуть люди, коли мав уже сто і кілька літ – легка би му земля! і не одна побожна душа востхне до Бога та й Отче наш змовить. Так то чесний чоловік не зважає на те, що його завтра може уже до гробу понесуть, не рахує того, що йому пожитку за свої труди ніт уже надіятись, він трудиться, працює, аби сли не для себе, то для других приніс пожиток, бо так наказує йому праве його серце, в которім пробуває Бог: так му велить ділати милість братня, котору Христос голосив.
Хотів-ям підійти з-тихонька і придивитися тій праці столітнього старця, налюбуватися тим видом, що так солодко промовляє до кожного правого серця, і уцілувати ті руки, що ще над гробом не устають ділати для добра братнього на землі, і пішов я полегоньку до садочка, що зараз до хатини притикав; та й що ж я там зобачив?
Господи! серце ся розпливає, душа взлітає горі, там до небесного отця, до творця того сонця, що так величаво на світ восходить, до того милосердного татка, де щастя, де бит, де вічность наша! О кілька кроків від мене серед садочка, під широким деревом, стояв Єфрем на колінях і молився Богу. Лице його було лицем поранньої зірочки, що Бога о росу для світа просить, а в очах сяяла ціла краса християнської побожності, як сяє на тихенькім зеркалі моря ясненьке небо. Мов святий, которого душа половицею уже до небес належить, так явився і він очам моїм.
Біля нього клячала дівиця, та сама, що го учора до хатини завела; одежа її була біла як молоко, з голови спливало чорне волосся і стелилось шовком по плечу. Око її було ясне як погода полудня, але на блідавій тварі малювалася якась тоска молодого серця.
Звісивши круглую головку к землі і зложивши м'ягенькі руки на білі груди як дві свіжі цвітки на серце, шептала вона молитовцю.
Довго, довго молилися з-тихонька словами обоє, і найменший шелест вітра не переривав святої хвилі. Часами тільки спадала крапля роси з широкого дерева, як пташина потрутила брем'яним листочком, що розстелились над їх головами, як би хотіли підслухати бесіди з Богом, і часами тільки вивинувся легонький стогін з грудей дівчати, як би желав сказати світу: як мені тісно в тім серцю!
Довго глядів і я з мого устороння на ті два образи людського життя: на ту сумну, безрадісну, глухую осінь, з которої час і буря і решту краси зірвала і остатним листочком гонить світами, і на овую розвивающуюся яр, що так мило а враз так сльозавенько промовляє до м'якого серця, і душа моя розливалась разом з ними в молитві до того, в котрого руках і яр і осінь, і літо і зима.
Аж ту Єфрем підніс злегка сідую голову к горі, розпростер руки до восходящого сонця і зачав чимраз голосніше, чимраз сильніше:
– Господи Боже! сотворителю неба і землі! татку добротливий і всемилостивий! Коли ж твоє царство прийде до нас на землю? Коли ж розіллється воля твоя по всіх серцях, що б'ють на тім світі? І коли устане мир шукати більше за насущним хлібом, як за твоїми святими правдами? О, насити, Господи, тот мір світа, розлий благодать твоєї волі на можних і нужденних, на багатих і бідних: дай нам ум правий, дай нам милість братню, любити християн і нехристиян, і своїх і чужинців, і сусід і далеких, і тих що нам добре діют, і тих що нас покривдили; всіх пов'яжи любвою в єдину родину твою! О, дай нам, Боже, твоє царство святе! і пом'яни, Господи, на плачущих на тім світі і скорбящих, і розвесели їх кроваве серце, і пом'яни на нещасливих і опущених, і дай їм поміч твою святую.