Всі гори зазаріли в ненаглядних красотах, а кожна билинка, кожна цвітка підносила весело свої листочки, мов то крильці взлітаючі на зустріч цариці землі. А серце чоловіка розходилося в неописаних радощах і тосках, і желаннях і надіях. Величаво промовляли до нього ті наповидні красоти світлої синяви небес, що над ним леліяли.
Ті огромні велети з золотими головами, що в недоглядній простороні розлягалися перед його оком; те безденне море туманів, що під його ногами хвилювало, та безконечна ширінь, та вся величественна сила природи, що його обнімала докола і підносила душу, а то чимраз сильніше, чимраз разніше, чимраз вище і вище. Наші товариші зняли кресані і зачали голосно говорити молитву утренню. Заблукала пташина за щебетала і своє "слава Богу!". а гомін з подолів зашумів голосніше.
Нараз запанувала величава тишина, і ціла природа склонила голову перед тим, що возникало на світлім сході.
Із-за Магури на золотім престолі вийшла цдариця світа, боже сонечко, і глянула по широкій землиці і поцілувала своє підданство. Тисячі голосами заграла земля, зрадовалася природа і з кожної груди загриміло: слава! слава! Так радується мир свому цареві, сли му благо творить…
Довго мовчали наші товариші, придивляючися тій красоті всходячого сонця, прислухуючися тому ликуванню всего существа, що і до найтвердішої душі так сильно говорить, і віддавали чувством славу і честь тому, що світами владіє. Аж на послідок востхнув глибоко Продан, та й озвався до свого товариша:
– Брате! – каже, – як же красний день нині! Глянь, як палахкотить Магура, як горить Зелемінь, як ясніє Тросцян, як палають Клива, Добошівка, Пітроси в божім золоті! А там далеко видиш Брустури, Ясень, Попадю? а ген-ген, ніби в срібній хмарці, Чорногору? Гей, гей, милий Боже! хто знає, чи на рік побачу я ся з тобою, моя Верховино красна. Чи нога моя постане на тих полонинах! Чи заграю я ще раз в сопілку, чи задую в трумбету!…
– А що ж ти загадав може умирати, Продане? – заговорив Федір, – та коли не жартуєш, то відкажи ми Кожанову Молану.
– Ти ся глумиш, Федоре, – звернув Продан, – ніби ти не відаєш, що бранка надходит, а мені 20 літ вже ся перебисажило на плечі. Хто знає, чи не треба буде долі ріков…
– Ну та що? А мені ж яка путь? як іти, то іти. Гляба!
На високій полонині зацвіла могила,
Чи я умру чи повисну, раз мати родила.
– Федоре, не гріши! – перервав йому Продан. – Хоть нема нікого, але сонечко боже слухає тя. Добре тобі попишатись, бо яке тото: ти син ба гацький, та одинокий. Тебе заступить батько, грунт та мішна з грішми, а за мною хто стане, коль я сиротюк без кавальця землі?
– Та ти заспіваєм, як не одному верховинському легіневі, – відвернув Федір:
Пане брате товаришу, де ся гира діла?
А у Стриї в поручника на печі згоріла.
– О, я знаю, що ти би рад, Федоре, щоб мене обстригли, – відізвався Продан, – бо ти заєдно кажеш, що я ти в дорозі стою.
– Та може би Молана не знайшла собі газди, Продане? – зачав далі Федір.
– Лиши тото, Федоре, – озвався Продан трохи гнівно, – бо мя по душі дреш.
Та й улагодившися скоро, зачав приязно до свого товариша:
– Слухай, брате, дай ми на завтра пушки, бо моя ся сказила.
– А на-що ж тобі пушки, Продане? Я для нашого сіденького пан-отця чей сам варт тую птицю уділати.
– Ще лиш раз, Федоре, позич ми, я більше не буду ти ся напирати.
– Ого, ти щось дуже просиш; ачей же тобі направду бранка та м'ясниці в голові засіли; а гутуром чи не загадав ти устелити собі дорогу до Молани? Безділа, братику! покинь тоту гадку. Днесь уже голоситься заповідь Молани.
– Що ти кажеш, вороже! та з ким? говори!
– Та чейже не з тобою, – озвався глумно Федір.
– Може з Дронишинцьом? – запитав Продан сквапно.
– А так, ачей же з Дронишинцьом, – відповів му Федір, та й усміхнувся так, що би і сліпий брехню був намацяв.
– Та й ти о тім знав ще сночі, вороже, і не сказав-єсь мені ані слова?
– А чорт же знав, що тобі красна Кожана донька з ходаками в серце ся всадила. Але то не для заволоки печеня. То не медведя убити, панцю, бодай вікували…
– Га, вороже темний! хіба би ми лихо мій ум скрутило, щоби-м ти то не затямив! – скрикнув Продан і зірвався мов опарений.
– Пек! згорів би-сь! Де летиш, безуме! не лишай овець! – став кликати Федір.
Але неплатна бесіда. Продан затис кресаню і пошумів в темні мраки долі полонинов як олень, що гончі його гонять.
Примітки
мішання – коло Зелених свят зганяють верховинці докупи свої вівці, щоби разом пасти; сей згін зовеся мішання.мериндя, мерендя – приготовлена страва, пожива.
гутур, готур – глухий тетерець, дикий когут, знаходиться часто на полонинах у нас, його підійти дуже трудно. Прим. М. Устияновича.
Молана заручена за Федора
Сидить сова кінець стола, дується як пудло,
Через сову до сокола промовити трудно.
Коломийка.
Нема над Зелені свята. Годі описати, як красно, як любо тоді у нас. Вийдеш на поле, – рай! Земля, пристроєна в цвіти, красується мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіються якби в святочних ризах: поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок. Чисте і тепле небо палає, гріє, і любо усміхається до тебе. А весела птиця щебетами своїми аж носить дібровою.
А прийдеш до села, який там новий вид, яка там нова радість! Хати всі побілені, вичищені; а на кожнім подвір'ї гай. То клинові, то липові, то ясенові галузки стоять і на воротах і на підсінні, стирчать в віконцях, виглядають зо стріхи і всюди, всюди, що аж чоловікові здається, що в якім лісочку. А люди поубирані в святочнім строю то фалюють по улицях, то сидять попід хати або гомонять по садочках. Там купка господарів, поспиравшися коло нових плотів, розповідають собі за ярмарки, за худібку та за пригоди; тут знов кілька бабочок, посідавши на воротах, пригадують собі молоді літа, сватанки, обзорини, а там хлопці водяться з музикою, грають, танцюють; а тут знов купка дівчат шепче собі любовні тайни. Ах, як любо у нас на Зелені свята!
В Рожанці був празник. Рожанчане понеслися роєм до церкви. Дяки загриміли "Непроходимая врата", а пан-отець Андрій став на службу божу. Людей була тьма, що аж стіни тріщали. А межи ними який же то молодець стоїть в куточку з чолом в землю похиленим? Ні йому боже слово ні святі пісні не ідуть до серця. Хіба в нім нема християньскої душі? Та що він думає, що гадкує? Прийшли антифони, він того не чує, не знає; заспівали "Слава", він стоїть як пень: співають Трисвяте, він ся не хрестить; далі прочитав слуга божий і євангеліє, а він такой так як заклятий. Зачалася і наука, а він як стоїть так стоїть, вбивши око в святую землю.
Аж тут скінчилася і наука, а отець Андрій бере заповідну книгу. Тихо, тихесенько зробилося в церкві, молодиці і дівчата попідносили одна верх другої голови, і – "Федір Медуляк та Молана Кожанова" розляглося по святині божій. На ті слова встрясся нараз, мов перуном прошитий, наш молодець, зиркнув на запаленіле дівча чудної уроди, що близ за ним в жіночім хоромі стояло, та розтиснувши сильнов руков тижбу людей, пошумів світами.
Закінчилася служба божа. Минув і другий день Зелених свят. Сонце покотилося в западне море і зачалося смеркати. В селі радісно, весело: який такий гоститься і приймає гості. Але в хаті Кожана нема радості, і гостей нема. Сумно ходить старий по подвір'ю, заломлює руки, і якусь сумну думку думає.
– Що сталося дівчаті? – зачав сам до себе, – чи ся їй перевернуло в головці, чи яке дане, чи лихо знає що? Сночі ішло все по-людськи: і прийняла дарунки, і гостила старости, і все пішло аж мило. А днесь якби яка мара шибнула ми по хижі. Прийшла з церковці, і плаче, і сумує, і не знати, чому та й про що. І Продана дасть Біг: прибіг з полонини, лишаючи вівці, та не знати на кого; стояв в церкві мов чунява вівця, і щез як камінь в воді з-посеред служби божої. Кажуть, що го хтось стрітив при Добошовій керниці; чи його напало, чи яке диво! ой щось ту не добрим віє.
Гм! дівча ся змітує, а Продан в безвістех… Ачей же у нашім танці два кінці?… Уважав я ще передше, що моя Молана бодай чи не прилипла до чемного вівчаря.
Ну та що? байдуже що він сирота, але хлопець хоть куди. Газдик був би добрий з нього, права рука.
Але що ж люди скажуть? Ей сором, крий Боже! та мені не показатись перед панотця. Зламати слово? ні, того я не учиню. Я, Дмитро Кожан, не вержу соромом на мою родину.
Але ж утопити дівча, єдно як око в голові, зав'язати світ мому молодому соколятку, і дивитися щодень, як буде усихати і западати в сиру землю – о, того я не здержу!
Що ж тут почати, головонько бідная, журице темная! Га, най вона тому шукає кінця, моя стара.
Вона-то без устанка все одно як сорока скреготала: а коби-то багача, а коби-то Медуляка! – якби убогий не варт уже чесним бути, як би тісний а почтивий не годен шанувати мою доньку та й мене старого. От, що ж ми по багацтві? Бузьок на хаті, а жура в кімнаті! от, плаче небога та розщибається – бо і не диво. Хто ся раз зв'яже, того розв'яже хіба рискаль та лопата. Так, стара, розмотай, що-сь намотала; пий пиво, яке-сь наварила!
Такую думку думав чесний Кожан, ходячи по подвір'ю, а в світлиці заливалося сльозами його миле дитя, та лебеділо як ластівонька в стрісі.
– Ой мамко, мамко, – просила вона, – ще лиш до м'ясниць позволь ми часа; ще лише півроку не кидай мя нелюбові в руки, не в'яжи ми миленького світку! О, не копай мені молоденькій так скоро чорний гріб! Я ти за дві служниці робити буду, я до півночі працювати буду, а з зорею встану; за тебе корови подою, за тебе обідець зварю, я все уділаю, що лиш буде треба, аби лиш ти собі могла відпочати, іно мя не давай за Медуляка.
– Мовчи, суко, мені вівчаря треба, не служниці! – загуділа мати, і ударила черепом о ватру, що кусні по цілій розлетілися хаті, – ти ми овець не будеш пасти, ти на полонину меринді не понесеш, бо ти Кожанова донька, чи знаєш ти тото?
– Та ж ми маєм вівчарика, що аж люди нам завидують, мамочко дорога, – шепнула шлохаючи Молана.
– Але нічим його платити, паннице вельможна, – крикнула стара. – Уже-м ся досить наробила на чужі слуги. І який то ми вівчар? заволока! Бог знає, звідки прийшов його отець, п'яниця.