Коли випадав великий дощ, я стрімголов бігла — біг — туди, чимдуж, поки над вогкими кручами ще не заклубочився туман, що краде стежки і роз'їдає очі; я купалася там, тобто купався, скинувши одіж, аж доки починало судомити суглоби. За день-другий став зникав, ніби теж утікав туди, в долину, куди текли звідси й заброди-каравани, які я проводжала — проводжав — поглядом, поки не перетворювались на розсипані разки дрібного намиста. Якось мені заманулося показати своє озеро товаришам, і саме того дня "я-він" перетворилося на "я-вона".
Мені ще не було десяти, щойно пройшов дощ, ми бігли до озера наввипередки, продираючись крізь зарості вітряної колючки — її зграї завжди точно відтворювали напрямок та спосіб руху вітру на схилах. Мені довелося на мить спинитися — якась гілляка роздерла холошу, обкрутила гомілку й сильно дряпала ногу, треба було її відчепити, — а хлопці вже були біля води, скидали сорочки, з розбігу із вереском стрибали в прохолоду ставка, здіймаючи бризки. Я дивилася й холола, але не від води — тільки тепер усвідомлювала, наскільки їхні тіла відрізняються від мого. Їхні вузькі стегна, вкриті темними волосками, ноги міцні, як пагони вітряної колючки, що дерлася на кручу до нашого народження і дертиметься після смерті, сідниці тверді, як зелені яблука-дички, та ще й з напруженими від холоду, стиснутими половинками, спини з рельєфними м'язами, підкресленими важкою працею, широкі плечі навіть у найхудіших хлопчаків. І на противагу їм я — грудка тіста, що мліла в теплі, випростувала ніжні білі кінцівки, шукала округлостей, щоб їх відтворити, згладжувала гострі кути, набрякала заборонено м'яко, важніла обіцянкою ніжності. І в кожного з моїх приятелів — знак їхньої статі, лише дітвацький полохливий бутон, ще й раптово скупаний у холоді, але в мене такої квітки ніколи не буде. Я наче раптом намацала невидиму скіпку, яка стільки років муляла, блукаючи в тілі. Я поле, яке витоптали кіньми, хоч воно й не було полем битви. Євнух, який навіть чоловіком не народжувався. Холод заповзав під одяг, лоскотав за коміром, у пазусі, і я розуміла — так, тепер вже розуміла, — що не роздягнуся перед ними ані зараз, ані будь-коли ще і що я ледве не виказала себе. "Лале, Лале, іди до нас! Чого ти там застряг!" — кричали мені товариші, але я тільки заперечно мотала головою,кричала у відповідь, що мені холодно, і переляканокуталася в одяг, що був моїм останнім захистом. Отупіло сиділа на камені, доки друзі накупалися досхочу, і ніколи більше в мене так не боліло ціле тіло, як тоді. З того дня я вже розуміла, хто я, але продовжувала бути тим, ким мене зробили, стала триматися ще далі від компанії ровесників, урешті ставши цілковитим відлюдьком, за спиною в якого підсміювалися. Але мені не боліло. Більше ніколи так не боліло, як тоді біля ставу, де я знайшла й остаточно загубила себе.
Після того я ще кілька разів купалася в тому післядо-щовому ставку, вже на самоті, і вода щоразу здавалася мені гіркою і наче здирала з мене шкіру зеленим язиком.
* * *
З віком батьки почали усвідомлювати свою помилку: у нас просто не було майбутнього. Спільного принаймні. До мого дванадцятиріччя батько викував для мене прекрасний ніж із лезом, тонким, міцним і невблаганним, навіть сам виточив із кістки і оздобив різьбленням руків'я. Япокрутила ніж у руці, погладила пальцями візерунки, потім закинула під лаву: він дратував мене, ніби дражнився. Батько промовчав, йому вже не вперше було гірко. У вправах зі зброєю я — його син! — був уперто посереднім. Ще гірше стало, коли почалася кров. Мати суворо пояснила мені, що цієї крові слід соромитися, і навчила мовчати й ховати її. Вона так владно намагалася прищепити мені відразу до власного тіла, що я тільки більше, гарячковіше починала цікавитись ним, всіма пульсаціями рідин, всіма його незнаними, але владними бажаннями.
Хлопці, мої ровесники та колишні товариші, один за одним знаходили собі наречених, кращих чи гірших, все одно. Я заздрісно роздивлялася їхніх дівчат: туго обтягнуті тканиною перса, талії, підкреслені поясами з мосяжними брязкальцями, довгі коси, прикрашені стрічками й квітками. Дивне було відчуття: як хлопець, я мав би знайти й собі наречену, але насправді мріяла стати нареченою сама, хоч і не вміла цього висловити. Для того ж, щоб у моїх батьків народилися онуки, я мала відкрити сімейну таємницю перед усіма, перекресливши наше спільне минуле. І навіть якби я змогла пережити всі насмішки й поговори після цього, через хлопчаче виховання просто не знала би, що робити зі своїм майбутнім чоловіком, як йому догоджати. Ніхто не схотів би мене взяти. Вночі я безгучно ридала в постелі, підтягнувши коліна до підборіддя і кусаючи кісточки пальців. Моє тіло не слухалося нікого, воно невблаганно дорослішало, розсувало пошитий матір'ю одяг, ніби листя бруньку, груди вперто хотіли, щоб їх помітили, стегна й сідниці округлювалися, змінювалася постава, хода робилася до смішного плавною, геть не хлопчачою. Я плакала, бо не знала, куди з цим іти, що робити, моє тіло прагло незнаного, жага прокидалася щоночі, вогонь вирував усередині, гудів, виривався на волю, лизав стегна, до ранку перетворюючи мене на вуглину. Батьки теж не знали, що нам тепер робити. Я питала матір, навіщо вони так зі мною вчинили, і в неї не було відповіді. Спочатку говорила, мовляв, хотіли захистити. Мене? Від кого? Та й чи справді захистили? А якщо себе, свою старість — то вибрали для цього геть уже ненадійний спосіб. Ще я питала, як мені жити далі. Мати на це тільки опускала голову і уникала мого погляду. Батько почав ночувати в кузні. Коли збиралися разом за вечерею — шкребли миски ложками у цілковитій тиші. Просто мовчали і вдавали, що нас усіх цілком влаштовує наше життя без майбутнього.
Навесні, якщо не було війни, під стінами Змієвої Шиї розгортався великий ярмарок. Тієї весни теж було торговище замість бойовища. Пішов четвертий рік від фатального купання в зникомому ставку, а я все ще не знала війни. Торговці знизу кілька днів поспіль тяжко підіймалися сюди зі своїми клунками, ночували в хижках на півдорозі — їм важливо було вичекати момент, діждатись кількох божевільно сонячних днів, коли на небі не було ні хмаринки, і розкласти на тутешніх травах принесений крам. Із тихим довірливим шелестом розгорталися сувої шовку, глухо падали на землю тюки парчі, являючи здивованим поглядам химерних птахів, вишитих срібними й золотими нитками. Тонко-горлий посуд з вишуканою чеканкою видзвонював протяжно, моргали кольоровими очима коштовних каменів прикраси, пахтіли незнаними краями прянощі, і все це разом шикувалося в лави, дзенькотіло, шурхотіло, ніби луска на спині скам'янілого змія, виблискувало проти сонця, до якого звідси було найближче, вабило наших людей і так хотіло їм сподобатися. Торговці знали, що їхній довгий важкий похід до вершини виправдає себе. У Змієвій Шиї завжди стане золота на все. Осінні ярмарки — теж коли не було війни — відбувалися інакше, я більше любила їх. Тоді проти сонця відблискували не срібло з рубінами, мідь і золота вишивка, а стиглі й лискучі сливи, айва, червоні яблука, липкий від соку виноград, смокви, гарбузи, схожі на обпечені й пошрамовані вагітні животи. То було просто свято називання, оскома від перекочування слів язиком за щокою. Ці плоди ми бачили раз на рік, раніше, казали, траплялося й раз на кілька, якщо торговицю заміняло бойовище. У тому часі хотілося тривати щільно, густо, блаженна пора була скороминуща, у наших вогких коморах все швидко псувалося, залишалися тільки спогади про кольорові лави плодів і тихі вибухи їхніх імен на піднебінні. Та до осені далеко, тепер весна, пора прикрашання, залицянь і півнячих боїв. Навіть не хотілося спускатися вниз разом з усіма. На самому вершечку муру, на зубці, була брила, схожа на пригорщу, яка обіймала за плечі й затуляла трохи від шалених вітрів, а трохи від поглядів. Так, найтеп-ліше обіймав мене камінь, у нього я сховалася і тоді. Якби зійшла — то хотіла б перебирати тканини і купувати барвисті стрічки, хоч і не мала довгих кіс, в які їх заплітати. Натомість усі чекали, щоб яспустився вниз, вибрав там браслета чи персня, якого згодом подарував би котрійсь дівчині. Адже для всіх я продовжував бути хлопцем, хай дивакуватим і відлюдькуватим, але вже доспілим для шлюбу. Внизу галасували купці, а посеред ріки тканин, задерши голову до мене на стіні, сміялася й пускала бісики Зафаран, красуня Зафаран, що жила з батьками-землеробами на протилежному боці вулиці, що вчора звечора мила коси в обійсті, скинувши сорочку, і дзвеніла моністом на шиї, і наспівувала. Зафаран чекала, щоб Лале пройшов під їхнім перелазом, подивився на її голі звабливі груди й гінкий стан, щоб у нього заболіло серце і не вгавало цілу ніч, а тоді щоби він спустився до неї у веремію ярмарку і купив їй сережки з монет до того дзвінкого моніста чи протканий сріблом пояс, прикрашений кільцями, адже він бачив, який тонкий у неї стан, чи каблучку на пальця, хоч під нігтями в неї завжди чорно. А тоді повів би її вклонитися до своїх батьків, тоді до її, тоді уклав би її спати у своєму домі, а тоді Змієву Шию стиснула би ще одна радісна новина: Лале, який ніколи не бачив війни, пошлюбив Зафаран, яка теж війни не бачила, у них підуть діточки, так, можливо, і їм не дістанеться війни... Ось про що співало моністо Зафаран, поки вона мила, чесала й заплітала у подвір'ї коси, змащуючи їх олією.
Я відвернулася з огидою. Зафаран, дурна Зафаран, груди в мене не гірші, тільки добре сховані.
Потім ярмарок сповз донизу, залишивши по собі тільки кольорові клаптики де-не-де на колючих гілках і різкі чужі запахи, але й вони осідали поволі, як туман. Кожен ранок Змієвої Шиї, навіть улітку, повен такого ж холоду, як та година, коли хлопці купалися, а я дивилася на них.