Каррр! Каррр!.."
Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.
А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.
Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.
Може, тому, що надто вже дикий був випадок. Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі.
Задеренчав дзвінок на уроки. І наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло.
Збуджено перемовляючись, розходилися і розбігались учні по класах.
Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.
Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.
Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та пепсі-колою.
Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Лесиком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив "перське око" (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав.
Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим). Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захвату, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь.
Клас на "перське око" Агашкіна реагував по-різному. Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо.
Лесик поглядав на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд із нею, їх розділяв тільки прохід між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко. Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути…
Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!..
На п'ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.
І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув. І сказав:
— Не совайтесь, сидіть спокійно. Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.
Всі так і завмерли. Отаке… Що?.. Чому?..
— Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович.
Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком. Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кірою Андріївною…
Жора глянув на Лесика й часто-часто заморгав. Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.
— Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через альпійську гірку… Може, й правильно…
Леся мовчки зітхнула. Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз.
"А я завжди вважала його легковажним, — думала вона. — І байдужим до квітів, до рослин. А він, бач, як переживає…"
Правда, Леся не знала, що в Лесика є сьогодні й інші причини для збудження. Сьогодні день народження його мами. А цей день для Лесика незвичайний. Він дуже любить свою маму.
Розділ II,
у якому ви знайомитеся з батьками наших героїв. Незвичайні іменини
Лесикові батьки — люди мистецтва. Тато, Юрій Васильович, — художник. Мама, Галина Іванівна, — музикант. Концертмейстер у музичному училищі. Маму й тата Лесик любив не тому, що то мама й тато і їх треба любити, всі їх люблять. Він просто закоханий у своїх тата і маму. І є за що. Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі. Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці. Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва. У тата всього один новий костюм, в якому він ходить із мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва. А щодня він ходить у светрі і вельветових джинсах.
Коли мама готує обід, ні радіо, ні телевізора вмикати не можна. Бо сім'я може лишитися без обіду.
Якось у неділю Лесик необережно ввімкнув телевізор і…
Співали болгарський співак Гяуров і італійська співачка Френі.
Мама вибігла з кухні у фартушку з ножем у руках. Та як сіли вони удвох із татом на тахті, як обняв тато маму за плечі, як пригорнулася вона до його бороди щокою, то завмерли, про все на світі забувши. Для них існували в цю мить лише Віолета-Травіата, Мефістофель, Фауст, Маргарита — чарівні звуки їхніх арій і дуетів.
Лесик давно вже чув запах горілого, але не смів нічого сказати. Він сам був зачудований прегарним співом.
Довелося викинути на смітник дві каструлі — так вони прогоріли. А сусіди вже збиралися викликати пожежників — такий чорний дим клубочився з вікна їхньої кухні.
Але трагедії ніхто з цього не робив. Навпаки, тато й мама дуже сміялися, і всі втрьох пішли пити каву з пиріжками у найближче кафе "Хвилинка".
Цій події був присвячений спеціальний екстрений сатиричний випуск сімейної стінгазети.
До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження — у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась "Домовик". Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, Василя Денисовича. Цей домовичок завжди лукаво усміхався з довжелезної, на всю стіну газети, де були і дотепні дописи, і фотомонтажі, і карикатури.
Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.
На дні народження обов'язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна. Для Лесика то була особлива радість. Він дуже любив, коли збиралася уся родина докупи.
Коли Лесик і Жора підходили до будинку, з балкона сьомого поверху бабахнуло.
— О! Тато салютує! Значить, наші з села вже приїхали, — сказав Лесик.
У них на балконі стояла маленька гарматка, схожа на іграшкову, але справжня. Це був трофей, привезений дідом Василем Денисовичем після війни з Німеччини. Спершу з неї салютував дід, а коли тато виріс, дід подарував гарматку йому, і тепер салютує тато.
Через ту гарматку в діда, а потім і в тата з кожним новим дільничним міліціонером бували непорозуміння. Але оскільки дід, а згодом і тато були членами товариства мисливців і мали право на зброю, а салютувала гарматка холостими зарядами, то міліція врешті полишала це під цілковиту особисту відповідальність діда або тата.
Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.
— Рибочко моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!.. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім'єю гостювали в селі.
Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.
— Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.
Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.
Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.
— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно.
На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.
І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді мала досить кумедний вигляд.
Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером. Не стати музикантом, народившись утому селі, просто було неможливо.
Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губ — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться — мука буде!"
Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.
А сьогодні особливо…
Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне — той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги і хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її вітали співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це чудово!
На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
Угорі, як завжди, усміхався домовичок. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
Були в стінгазеті і дописи, і навіть вірші:
Ой радіє, ой танцює,
Ой співає вся земля —
Наша мама-концертмейстер
День народження справля!..
Словом, це була справжня стінгазета, якій міг би позаздрити будь-який великий професійний колектив.
До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по громадській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення.
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!..