Я тобі іншу роботу пропоную, значно відповідальнішу. Ну от, ти молоденька, гарна, грамотна познайомишся з потрібними нам людьми, все у них обережненько порозпитуєш і нам передаси. Допоможемо, одягнешся гарно. Он які у тебе черевики старі, панчохи заштопані, пальто благеньке.
– У нас майже всі студенти так ходять, була ж війна, – відповіла я і сховала ноги подалі під стілець.
– А тобі дуже личитиме красивий одяг. Та й сім'ї допоможеш. Голодуєте?
– Але ж я не вмію цього робити, це не в моїй натурі, – відмовлялась я.
– Що ж там уміти, я ж не вбивати тебе посилаю. Порозмовляєш, про що треба, та й годі.
– Ні, я цього не можу! Це не чесно так робити, – випалила я.
– Он як! То значить, ми – нечесні люди?!
– Я цього не казала. Я вас зовсім не знаю.
– Ні, ти думаєш, що всі ми, весь наш апарат – погані, нечесні люди. А ти хочеш жити, служити радянській владі і рук не забруднити? Хочеш бути чистою, чесною? Ач, яка розумна! Ти ж насправді ненавидиш радянську владу. І доки на ділі не доведеш, що це не так, доти не вийдеш звідси!
Обличчя Чиркіна налилося люттю, зробившись схожим на голову справжнісінького бульдога. На мить здалося, що зараз кинеться на мене і розірве на шматки. Хотілося кудись сховатися, стати зовсім маленькою, зникнути з цієї кімнати. Жарко. Душно. Палали щоки, горіли ще недавно закляклі руки і ноги, пересохло в роті, і лиш щось холодило під серцем. Швидше б усе скінчилось.
– Ні, ні й ні!
Так тривало близько двох годин. Гнівні слова Чиркіна вже не досягали моєї свідомості. Намагалась думати про щось інше. Цікаво, яка зараз лекція? Мабуть, патологічна анатомія. Професора Чайку, який читав її, я дуже любила і поважала.
– Ти що, оглухла? Немає в мене більше часу тут з тобою панькатись. Іди і добре подумай! Скоро я тебе знову викличу.
Я вже було зірвалась зі стільця, коли почула злий оклик:
– Куди?! Стій! Запам'ятай, зарубай на носі, що жодна людина не повинна знати про те, де ти була, і про нашу розмову. Зрозуміла?!
І чому я була тоді такою наївною, чому нічого не розповіла батькові, мамі? Може ще був час кудись виїхати з Києва, сховатися від всевидющого ока влади, врятуватись? Але ж інститут, який любила до нестями… Паспорт, якого тим, хто був в окупації, ще не видали… Гроші, яких у нас не було…
-2-
Ні слова, нікому... З цього дня ніби весь світ погас у моїх очах. Вже не так яскраво світило весняне сонце, не так радісно цвірінькали горобці, не з такою охотою я бігла на заняття. Намагалася не думати, не згадувати. Та чим більше намагалася, тим важчі думки полонили мою бідолашну голову.
Проте минали дні, тижні. Я потроху стала забувати, думала, що й там забули. Та ба – не забули! В середині березня просто на лекцію зайшла секретар і передала мені конверт.
– Хто це з тобою листується з деканату? – запитав мій одногрупник Юрко.
Крадькома, закриваючись зошитом, я прочитала: "...сьогодні о третій..."
Саме сьогодні Юрко запросив мене до Опери.
– Знаєш, до театру підеш сам і чекатимеш мене біля входу, я прийду. А зараз мені треба... до деканату, – запнулась я і почервоніла.
І ось я знову у майора Чиркіна.
– Ну як, подумала? Сподіваюсь, вистачило часу й розуму?
– Ні!
– Що "ні"? Не думала?
– Не буду. Нізащо не буду. Я не можу цього робити. Я буду лікарем, буду дуже добре працювати, все-все робитиму, але це – ніколи.
– А, так ти проти радянської влади? Ти – контра! Подумаєш, г...но! Двадцять років тільки, а воно вже має якісь свої принципи! Я ось тобі покажу, ще пожалкуєш, та буде пізно!
З люттю вдарив кулаком об стіл, на підлогу впали якісь папери. Задзеленчав дзвінок, і за мить у дверях з'явився вартовий.
– Посадіть до камери це щеня! – пролунав наказ.
Я не злякалась, і коли зі скреготом повернувся ключ у дверях камери, стала з цікавістю оглядатися. Вузьку продовгувату кімнату освітлювала велика електрична лампа над входом. Із "меблів" – залізне ліжко, маленький столик і табурет. Мабуть, ця камера знаходилася глибоко під землею, у підвалі, бо мене досить довго опускали ліфтом і вікна тут не було. Жалкувала, що не побачу й клаптика неба, не знатиму, коли день змінить ніч. Згадались пушкінські рядки: "Сижу за решеткой в темнице сырой…"
Мене не обшукали, не забрали заборонених у камері речей, та я ще не мала тоді "тюремного" досвіду, щоб зрозуміти, що посадили мене не по-справжньому, а лише аби налякати. Гадала собі: мене не має за що заарештувати, я ж нічого поганого не вчинила – не вбила, не вкрала, не сказала неправди... Совість моя була чистою. Мабуть, тому й не боялася. А все, що зі мною сталося, хоч було і неприємне, але водночас цікаве, навіть трішки романтичне. Я думала про справжніх героїв, які мучились у в'язницях за правду. Вирішила, що теж буду чесною і ніколи не погоджусь стати донощицею. За це ж не заарештовують!
Час тягся поволі. Мертве електричне світло заливало камеру, годинника у мене не було. Прислухалася до кроків у коридорі. Цікаво, чи вже сьома година? Чи пішов Юрко до театру сам, чи може досі чекає на мене? Згодом захотілось їсти. Зазирнула до портфеля – конспекти, медичний халат із шапочкою, ручка, олівці, коробок сірників і нічого їстівного. Звідки йому взятися? Обідала я зазвичай у студентській їдальні пшоняною юшкою та 150 грамами хліба. Вдома ж з харчами було ще скрутніше. Продуктові картки ми не отримували, бо ніхто з нас не працював. Батькові довгий час не дозволяли викладати через те, що він був в окупації: "Чому ви можете навчити радянських дітей?! Ми вам не довіряємо, ми вас перевіряємо". Мама потроху виносила деякі речі на Євбаз – цей базар на той час був головним годувальником киян. Там все можна було купити, продати або виміняти. Але ні мама, ні батько робити цього не вміли, чим і користалися шахраї, яких на Євбазі було повно. Доволі часто мама поверталася і без речей, і без грошей – вкрали, обманули, вирвали з рук. Проте іноді їй вдавалося принести гороху, пшона або висівок. За прожиті роки ми вже звикли дуже мало їсти.
Нарешті у грудні 1945 року батькові дозволили вчителювати, та не у Києві, а в селі у передмісті. На зимових канікулах була у батьків. До цього часу ніколи не бачила села взимку – дуже гарно, але жити вкрай важко. А мама вже не молода, вона так змарніла!
За цими невеселими думками не вчулась, як відчинилися двері камери. І знову я опинилась у кабінеті Чиркіна. Горіло світло, отже був вечір або ніч.
– Ну як?
– Ні, не буду цього робити. Не буду – не так вихована...
– Не так вихована? То ми займемось і тими, хто тебе так виховав.
І знову погрози, лайка... Не знаю, які сили мене тримали. Майнула думка: треба було ще там, у камері, з'їсти всі сірчані голівки – може тоді все скінчилося б.
Розвиднилось. Погасили світло. Чиркін випив кави з пахучим бутербродом і затягнувся цигаркою. Я ковтала слину, боячись втратити свідомість від голоду.
Нарешті мене випустили, а на столі у Чиркіна залишився мій підпис під папірцем – мені загрожував строк, якщо я розповім про що зі мною говорили і до чого примушували.
З важким серцем йшла навмання вулицею, все думала, все шукала вихід. Знала, відчувала, що добром це не скінчиться. З ким порадитись, кому розповісти? Ні, ні, нікому! Батьків лише розтривожу. Треба впоратися самотужки.
Вийшла на набережну біля Річкового вокзалу, задивилася на Дніпро. Лід потемнів, узявся тріщинами, місцями було видко чорні прогалини. Майнула думка кинутись у воду – і всьому кінець. Очі вже шукали місця, з якого краще скочити, щоб відразу було глибоко, щоб під кригу, щоб ніхто не врятував, не знайшов.
А Чиркін? Він, мабуть, зрадіє. Навіщо ж тоді я буду топитись?! Він же не переміг мене, не здолав! Наближається весна, я ще така молода. Я хочу жити. Я буду жити! Як моя улюблена письменниця Леся Українка: "Буду жити! Геть думи сумні"!
-3-
Київ... Дуже любила своє місто, кращого в світі не було, хоч і великі рани нанесла йому війна. Весь Хрещатик лежав у руїнах, усі будинки стояли похнюплені, обшарпані, обгорілі, сірі. Та сьогодні я цього не помічала. До Києва прийшла весна. Тут всі пори року чудові, та понад усе я любила київську весну, квітучі каштани, розлив Дніпра. Весна паморочила голову, п'янила. Хотілося чогось такого нездійсненного, небувалого, неможливого. От злетіти б пташкою в небо! Вітер роздував поли розщібнутого пальта, наче крила, волосся стелилося по спині. Махнула портфелем, підстрибнула на одній нозі, відірвалась від землі – полетіла!..
Та раптом відчула на своєму плечі чиюсь важку руку.
– Дозвольте з вами познайомитись? – насмішкуватий чоловічий голос різонув по серцю, розвіяв чари весни.
– Я на вулиці не знайомлюсь! — сердито струсила з плеча чужу руку і "опустилась на землю".
– А зі мною познайомишся! Ти Оксана? – підсунув мені під ніс якусь червону книжечку.
Від злості й образи я нічого не бачила, не читала, однак все зрозуміла. Біля нас м'яко зупинилося авто, з нього вийшов, розмахуючи ключами, ще один молодик, відчинив дверцята машини, лагідно запросив:
– Сідай, тобі нічого не загрожує. Ми лише заїдемо у відділення, перевіримо твої документи.
Це сталося близько третьої дня 16 квітня 1946 року на вулиці Леніна. Хвилин десять тому я розпрощалася зі своєю подругою Валею. Вона звернула на вулицю Гоголівську, а я попрямувала на Володарського. За годину ми мали зустрітися, щоб разом конспектувати історію КПРС. Та зустріч наша "трохи" затрималась – на десять років! Ці десять років я вивчала історію КПРС не з книжки, а з власного життя.
Машина котила вулицями міста, а я сиділа позаду, затиснута двома молодиками, і розглядала своє рідне, таке чудове місто. Про те, що бачу його востаннє, я зовсім не здогадувалась, тому була напрочуд спокійна. Мені ж щойно хотілося чогось особливого, небувалого – от і почалася пригода...
Згодом машина заїхала через величезну залізну браму у двір сумнозвісного будинку НКВС на вул. Короленка, 33. Мене завели на другий поверх до полковника Пряхіна. В його кабінеті було затишно: диван оббитий чорним дерматином, таке ж крісло, великий письмовий стіл, за яким сидів сам полковник. Зовнішність його здалася приємною, посивілі скроні та вуса над верхньою губою нагадали батька.