"мозжечок", проколоти його цією пір'їною — це чи не найкращий засіб бистро покінчити з муками жертви. На великий жаль, я цим засобом погано володію, і тому мені залишалось одне і найгірше: взяти шилихвоста за ноги і, розмахнувшись ним, розбити його голівку об борт свого каюка. Іншими словами, я мусив негайно взяти на себе роль своєрідного ката. Саме роль ката, а не якоїсь домашньої хазяйки, бо одна справа різати, скажімо, курку і зовсім інша добивати ту птицю, що ще так недавно вільно мчалась під небом, що ще так недавно пурхала в ранкових соняшних комишах.
Ах, боже мій, як це неприємно! Як неприємно виступати в такій ролі! Схопивши все-таки за ніжки прекрасного шилихвоста, я зі всієї сили вдарив його голівкою об борт. Вдарив і кинув птицю в човен. Шилихвіст стрепенувся, кілька разів здригнув ніжками і — стих. Я з полегшенням відкинув своє волосся назад і запалив нову папіросу.
Рожеві смуги від далекого сонця вже догоріли. Синя тінь ночі насунулась з Лиману і розтягнулась на водах Ямки. Хутір зовсім зник з очей, і лиманські озера ледве-ледве маячили мені своїм сріблом. Багаття, що в степу, зацвіло буйним вогнем, і на південному небі зупинилась заграва від якогось далекого пожару. По всіх кінцях села заметушилися співи гуртових пісень. Звичайні осоки причаїлись по своїх закутках і суворо випроводжали мій човен. Прокинулись таємничі шелести і звуки, що про них уже багато писалося і що все-таки завжди тривожать душу якимись неясними, напівзабутими спогадами. То тут, то там булькала в воді риба і примушувала раз у раз здригатися й озиратися.
До берега не так було далеко. Але я, рушивши до нього, якось непомітно для себе 'відбився в бік і раптом наскочив на обміль. Зробивши кілька спроб од-штовхнутися від єрчика, я побачив, що заліз ще в більше багно. Залишалось встати з човна і взяти його "на буксир". Так було й зроблено: піднявши повище халяви своїх ботфортів, я шугнув ними в болото і взявся за борти.
Раптом у моєму човні щось заворушилось. Я зиркнув і побачив: шилихвіст, що я йому, як мені здалось тоді, зовсім розтрощив голову, шилихвіст, що на моїх очах уже конав в останніх конвульсіях, — цей шилихвіст сидів на моєму ягдташі і, наче нічого не трапилось, крутив своєю голівкою.
— От тобі й раз, — скривившись, подумав я. — Невже ж я тебе так невдало добив?
Нервово підсмикнувши плече, я в другий раз із силою вдарив його голівкою об борт. І, вдаривши, я подивився: голівку було розтрощено і одне око вилізло качці з орбіти. Я кинув шилихвоста до човна і, вже не дивлячись на нього (стільки в мені накопилось вередливості і до себе, і до цієї процедури), посунувся далі. Деякий час качка тріпотіла, здригалася, потім враз стихла і на цей раз, безперечно, навіки. Пам'ятаю, як мене раптом ні з того, ні з сього потягнуло подивитись на неї, та пам'ятаю, як якась друга внутрішня сила стримала мої очі, і я знову-таки і не зиркнув на шилихвоста.
Човен враз вискочив до єрчика, і я мусив лізти в нього. Але дивно: я відчув несподівано, що лізти в нього я зовсім не маю охоти. Більше того — я відчув раптом, що я в нього не полізу, що, нарешті, ніяка сила не примусить мене витягти свої ноги із багна і положити їх на чистеньку каюкову солому.
"В чому справа? — запитав я самого себе. — Що це таке? Совість? — Нерозумно! Тоді послідовно треба назавжди відмовитись від полювання, чого я, звичайно, ніколи не зроблю. Страх перед мертвим шилихвос-том? — Ще нерозумніш! Як же тоді розуміти цей мій внутрішній стан?"
Очевидно, тільки так, що це було не те й не друге — і ні совість, і ні страх. І це в той же час було і те, і друге: і совість, і страх. Нерозумно, що совість? — Це безперечно! Яка ж то совість, коли я, можливо, завтра вранці точнісінько також буду катувати другого шилихвоста... І все-таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне до категорії тих душевних зворушень, що ми їх називаємо "совістю". Ще не розумніш, що страх? І це безперечно! Який же то страх, коли я напевне знаю, що навіть мертва людина нездібна щось комусь заподіяти, не те що якийсь там мертвий шилихвіст... І все-таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне і до тієї категорії душевних зворушень, що їх ми називаємо "страхом".
На сором мені, я в човен все-таки не сів і продовжував тягти його за борти повз того ж таки єрчика.
На Ямці зовсім стемніло. Десь кричали чирята, десь далеко брехали собаки, а тут під зоряним небом стояла напівтаємнича тиша. Ніде поблизу жодної людини, наче вимерло все озеро і вимерли всі його береги. Ніде ні рибалки, ні мисливця, наче хтось нарочито взявся зіпсувати мені вечір, наче хтось спеціально робив ці напів-загадкові шелести. Я відчув раптом таку самотність ніби нікого на світі, крім мене, вже давно не існує ні — Он в цьому океані напівтемного повітря саме тепер мені й судилося якось трагічно загинути. Навіть ріжок молодика, що по моїх підрахунках мусив уже стояти десь у небі, тепер ніде не блискав, наче й його якась невідома сила зірвала з безсмертного круга й затягла в темну, загадкову безвість.
Човна свого я тягнув дуже енергійно, але, поспішаючи, я знову заліз у таке багно, що скоро примушений був ще раз зупинитися й ще раз стати на відпочинок. Діставши з кишені нову цигарку, я чиркнув сірника. Фаркнув огник, і... я не втерпів: я таки подивився на те місце, де мусив був лежати мій з розтрощеною головою мертвий шилихвіст.
— Що за чортовщина! — мало не скрикнув я і озирнувся навкруги: качка і тепер спокійно сиділа на ягдташеві й спокійно дивилася на мене своїм одним чорним оком. (Друге око і справді вискочило їй і висіло біля її закривавленої орбіти).
Я викинув з рота папіросу і, охоплений нервовою зимницею, враз відчув, що ті почуття, які досі панували в мені, залишають мене і в мені прокидається люта тваринна злість. Прокидається саме та злість, що виникає тільки з безвихідної розпуки. В цьому безсилому, побитому мною шилихвості я раптом пізнав якогось свого давнього ворога, і я відчув, що з ним я мушу зараз остаточно розправитись, що інакше, відчув, нагряне велике нещастя, і я вже ніколи не вилізу з цього повного таємничих шелестів болота.
Як смертельно поранений звір, я кинувся до ягдташа. Схопивши качку за ті ж таки ніжки, я безумно замотав її голівку ударами об борт. Я її добивав так, що аж пір'я летіло навкруги, я її добивав так, що від неї могло тільки нічого залишитись. І все-таки коли я кидав шилихвоста до човна, то і тепер мені ввижалося, що він живий, що і тепер він тріпотить крилами, і мені здавалося, що я його ніколи не доб'ю.
Я бив, бив і бив. Я збожеволів. Я бив, бив і бив.
Нарешті лють моя дійшла до останньої межі, і я відчув, що побороти шилихвоста не можу. Я переконався, що шилихвіст безсмертний і ніколи не злізе з мого ягдташа. Я переконався, що він завжди буде дивитись на мене своїм холодним чорним оком. Страх пройняв усю мою істоту. Це вже був той тваринний страх, що від нього тільки один крок до божевілля. Тоді я схопив рушницю й, покинувши човна, як безумний, кинувсь навпростець.
Там, де мені дозволяло болото, я біг до берега звичайним людським бігом, а там, де я загрузав мало не по пояс, я біг на четвереньках. На березі я був за якісь п'ять хвилин. Але коли я вискочив на дорогу й кинувся до села, на сході раптом метнулась вогняна блискавиця і, роздерши небо, потрясла озеро різким улюлюкаючим ударом грому. Тоді ще більший жах охопив мене, і я вже не пам'ятаю, як добіг до села.
На другий день, коли вже сонце стояло височенько, я пішов до Ямки. В осоках, на східному боці, я побачив свій човен, а біля нього рибалку.
— Це не ваші тут причандали? — крикнув він мені, показуючи рукою на ягдташ.
— Мої, — відповів я. — Будь ласка, заберіть їх, а то йти з берега дуже грузько.
— Та тут ще лежить і качка... Боже мій, як її побито, — сказав селянин і похилився на борт.
"Ще б пак!" — подумав я і мовчки пішов до тієї затоки, що в неї мусив в'їхати рибалчин човен. — Ще б пак! — промовив я й замислився.
— На цьому я й кінчаю своє перше оповідання, — помовчавши, сказав д-ій Степчук. — Друге оповідання теж про втечу, і я назвав би його "Бекаси". Отже, слухайте далі...
2. БЕКАСИ
"Гарячого соняшного дня бекас любить сидіти на степових болотах. Сидить він там дуже міцно і виявляє неабияку хоробрість. Ані пастушки, ані корови, що тут же топчуться біля нього, не лякають його. Більше того: у великій кількості саме в таких людних місцях він і буває".
Вищеподані спостереження про названу дичину можна зробити, звичайно, в тому випадкові, коли не взяти до уваги, що справа ходить не стільки про бекасину любов, скільки про бекасине нещастя. Як і всяка інша дичина, бекас любить саме "порожні" болота. Але, на жаль, таких боліт у наших краях так мало залишилося, що, шукаючи бекасиного полювання і найшовши його на якомусь напівсухому озері,, засіяному чередою меланхолійних корів, принаймні молодий мисливець думає, що саме в людних місцях бекас і тримається.
Так багато років тому думав і я. І, думаючи так, я не тільки не шукав "порожніх" боліт, а навпаки: я ліз полювати саме туди, де мало не біля кожного "баранця", як сторож, стояла корова. Саме тому й того пам'ятного дня я вийшов зі своєю безкурківкою не кудись там на безлюддя, а до Сухого Лиману.
Де було приблизно о 1-й годині дня. Сонце, скажу я вам, палило голову немилосердно. Всюди, хоч куди гляне око, тремтіли димки тендітного леготу. Золотий степ виблискував буйними хлібами. Там, де селяни зрізали жито косами й косарками та складали їх у копи, — там стояли одинокі вози і маячили самотні коні. Гарячі соняшники то тут, то там вишикувались в окремі ділянки й задумливо посхиляли свої жовті голови. Над степом, в прозорому повітрі, ширяли хижаки. Зрідка то один, то другий із них блискавично кидався на землю й зникав у хлібах.
Я йшов по курній дорозі, не поспішаючи, бо духота і без моїх зусиль давала про себе знати: раз у раз я виймав хустку і витирав нею своє спітніле чоло. Я вже давно обминув останні вітряки, що досить далеченько відлетіли від села, але мені залишилося пройти ще добрих півтори версти. Щоб не перевтомитися, я вирішив сісти на зеленому обніжкові й тр9хи відпочити.
На бекасів добрі мисливці ходять з не менш добрими собаками.