Ось воно що! І ми завтра відсвяткуємо день святої Віри, Надії й Любові в місті.
— Ото, мабуть, радий наш полковник! — сказали жовті вуса.
— Дивна річ,— відповів Микита,— полковник мовби злякався, що йому здають місто завтра; навіть почав віднікуватись, а сам геть увесь пополотнів. Бозна, чим би це скінчилося, та, спасибі, московський воєвода, отой, що скрізь їздить із нашим полковником, став говорити те, і друге, і третє; та все так розумно, наче дяк із київської граматки вичитує, а полковник махнув рукою й сказав: "я не ворог цареві, на те я хреста цілував; завтра увійдемо до міста — та й край".
— Дивно! Дивно! — гомоніли козаки.
— Тут і пуття не добереш,— відповів, знизуючи плечима, Микита.
— А я то знаю,— сказав старий козак, похитуючи сивою головою.— Ось послухайте, хлопці: ви люди молоді, переживете мене; може, вам і придасться така оказія, та тільки не перепиняти: це не казка, а бувальщина.
Козаки обіцяли слухати уважно, щільніше згуртувалися навколо старого, й він стиха почав:
"Давно вже я живу при Золотаренках, полковник і виріс у мене на руках; ну, слухайте ж! От років тому понад десять матуся нашого полковника дуже засумувала за чоловіком, коли старого, пам'ятаєте, вбили кримці. Кашляла та охкала, сохла та марніла, і от настав час їй помирати.
Запричастилася покійниця й покликала Івана (Василя тоді дома не було). Як прощалася вона з ним! Усі плакали! Цілувала його, благословила та все одне повторювала: "Не забувай, сину мій, меншої сестри, ви з братом добрі козаки, вам горя мало, а вона одна у вас сестра, та ще дитина дитиною; забудеш її — тебе бог забуде; завдаси їй прикрості — мої кістки в труні заворушаться". Ще раз перехрестила сина й дружину його та й богові душу віддала. Поховав полковник матінку, відправив по ній панахиду, робив обіди, як слід доброму християнинові, а сестру Любку взяв до себе; їй тоді було чи то 13, чи то 14 років.
Дуже любили полковник і дружина його свою сестру, тішилися нею, раділи; а вона така добра, така веселенька, гуляє собі ото, як вільна рибонька краснопір, щебече як пташка господня! На що вже я, старий чоловік, а, бувало, цілісінький день веселий, коли побачу нашу панночку Любку… всі любили її від малого до старого!
Неподалік від нас жив польський староста; забув, як його звали, такий гладкий, шия була товща за голову; а в цього старости був на побігеньках шляхтич Францішек, нема чого гріха таїти, добрий хлопчина, молодий, високий, чорнявий, справжній козак, якби не кателицької віри. Він часто до нас ходив, то з тим, то з тим від свого пана до нашого. Та отут уже не вмію вам сказати, як вони, яким побитом чи засобом покохалися з Любкою. І вона — господи прости їй! — покохала безрідного шляхтича та ще й кателика! От вони собі кохаються, та так хитро, що нікому й на думку не спадало, що вони кохаються.
Навесні, років через три після смерті полковникової матері, я, пам'ятаю мов сьогодні, йду собі двором, а над двором летить пара качок, узяли та й посідали за садом на річці. Полковник, стоячи на ганку, бачив це, взяв рушницю, пішов у сад, щоб з-за кущів убити качок, та й каже мені: "Даниле! В мене здох собака, ходи-но зі мною, витягнеш з води качок".
Він завжди любив мене… Ми йдемо садом, а сад геть увесь у цвіту; мов під снігом стоять дерева та так пахнуть; солов'ї, чуючи, що сонце сідає, перетьохкуються по кущах, так і розлягаються над річкою. Ми все йдемо; уже видно й річку. Полковник звів курок і поглядає на поличку…
Раптом він став, мов прикипів до землі, і руки опустилися, і дивиться на черешню; подивився і я та й ударив об поли руками… Чи повірите, хлопці, діло давнє, а їй— богу, сидить під черешнею поганий Францішек, а наша Любка в нього на колінах, обняла його та й цілує… І не чує, що ми тут!
Наче вовк кинувся полковник, віджбурнув однією рукою сестру та й почав душити Францішека просто за горло. З криком схопила Любка за руки брата й просила зглянутись.
— Правда,— сказав полковник,— ця гадина не варта, щоб нею каляв руки добрий козак. Бий його, Даниле, нагаєм!
Дуже я був сердитий на Францішека і з радістю хряснув його по плечах нагаєм.
Любка скрикнула, а шляхтич, мов той заєць, кинувся в кущі, звідти в човен та й швидко поплив за течією; тільки ми від нього й чули: "Пам'ятай, Іване, цей день — ми з тобою побачимося". Полковник схопив рушницю й вистрілив навздогін, та де вже там, далеко; а рушницю було заряджено дробом, тільки горобців насмішив.
Глянув я на Любку: вона стоїть бліда, мов полотно, прихилилася спиною до черешні й не дихає; полковник смикнув її за руку, вона й упала на траву, мов той сніп.
Тільки ми й бачили Любку! З того дня ніхто її не впізнавав: вона й не плакала, і не побивалася, а тільки змарніла, та чудно стала поглядати й ходити похитуючись, мовби хоче падати; вхопиться за щось рукою, постоїть та й піде своєю дорогою. А пісень не питай — не те що пісень, а й слова не чути, тільки, бувало, як поз'їжджаються гості, та брат почне докоряти їй, що покохала кателика, та почне шпетити Францішека, як обов'язок велить, і голодранцем, і блюдолизом, і всякими різними словами, де й візьметься в Любки сміливість: почервоніє мов маків цвіт, підведе голову й каже: "Вбийте мене, братику, краще одразу, тільки не мучте"; та так скаже, що полковник очі опустить, пробубнить під ніс: "Ото важниця!" та й змовкне.
Багато сваталося до Любки великих панів — ні за кого не пішла. "Краще,— каже,— важке каміння носитиму, ніж називатиму нелюба любим; краще полин їстиму, ніж сяду вечеряти з нелюбом".
— За кого ж ти підеш? — бувало, спитає полковник.
— За Францішека — або в могилу!
— За Францішека? — скаже полковник.— За того паскуду шляхтича? — та й почне лаятися.
— Не лайтеся, братику, та накажіть копати могилу… Мені проспівають весільної пісні дяки… а не дружки,— скаже, бувало, Любка й тихо відійде од брата.
— Ти їй — стрижене, а вона тобі — голене! — крикне полковник, плюне та й піде собі.
Так минуло літо; почало опадати листя з дерев, а Любці дедалі гірше; мов свічка, танула моя ластівка! Шкода й згадувати. Настав день її патрона, і всі ми зраділи, мовби воскресла Любка, тільки й того що худа, а щоки горять вогнем, як колись, очі блищать, мов дві зіроньки.
Полковник зрадів, приніс їй у подарунок і перлів, і турецьких хусток, і різних гостинців; поглянула вона, всміхнулась, похитала голівкою та й каже: "Сховайте це, братику, вам воно колись придасться, а мені вже нічого не треба, я помру сьогодні: мені такий снився сон. Накажіть на моїй могилі посадити черешню; люблю я черешню, легше мені буде в землі лежати під цим деревом. Воно зацвіте навесні та й обсипле мою могилу білим, запашним цвітом… на ньому сяде зозуля та й прокує вісті про вас, братику, коли ви будете в далекому поході, і про нього… Не гнівайтесь, братику!.. Чим він скривдив вас? Що кохав мене?..
— Бабські вигадки,— сказав полковник, виходячи з кімнати.
Увечері того ж дня Любка лежала вже на столі; всі плакали й сам полковник плакав, як баба; і я плакав, їй-богу, плакав, хлопці…
Старий змовк і витер кулаком очі.
— Не смійтесь, хлопці! Коли під Варшавою мені виймали з плеча щипцями дві кулі, я й не скривився — увесь Ніжинський полк знає, я тільки попросив покурити люльки — а тут жаль узяв.
Поховали її, мою пташечку, і в кожного мовби чогось не стало… Полковник засумував, пороздавав багато добра на бідних і спорудив над її могилою церкву в ім'я Віри, Надії й Любові.
От уже кілька років минуло, а як настане храмове свято нової церкви полковникової, він ходить ні живий ні мертвий, смутний, зажурений, усе богу молиться. А тут завтра, цього самого дня, треба в'їжджати до міста… ось що… де ж тут бути веселому?
— Правда,— гомоніли козаки.— Ну, а куди ж подівся Францішек?
— Гм! Францішек? Лихий його знає? Бачте: тут незабаром ми не помирили з ляхами, і товстий староста дременув звідти, до своїх ближче, а Францішек, казали люди, подався в ченці, не в наші, а в свої, відома річ, у лядські ченці, в кателицькі.
— Розумію! Себто: не в християнські! — підхопили жовті вуса.
— Спасибі, Даниле,— сказав Микита,— тепер усю дорогу в мене не йтиме з голови твоя бувальщина. Прощавайте, хлопці.
— Куди ж ти? — спитав Дайило.
— До полковникової жінки; послали повідомити, що ми завтра беремо останнє місто й полковник незабаром повернеться додому.
IV
Увечері, напередодні святих Віри, Надії й Любові, сидів Томаш за столом перед мискою не дуже ситного картопляного супу. Поряд з Томашем сидів син його Юзеф, хлоп'я років восьми, а навпроти — жінка.
— Ну, й суп! — бубонів Томаш, занурюючи ложку в миску.— Просто, якби посварилися в ньому шматки картоплини та й заманулося їм побитися, то цілісіньку добу один шматок не знайшов би другого… Я, слава тобі боже, чоловік, та й то нічого не зловлю… Марисько! Чи нема в нас чогось кращого? Га?
— Усе вийшло,— відповіла жінка,— завтра й такого не буде; в місті нічого нема; ти давно не був на полюванні.
— Кепсько! За місто носа не можна поткнути, навкруги москалі та козаки, пропало полювання… а цього супу все-таки їсти не можна, просто вода! Цю-цю! Хайно! Чи не хочеш супу? Дивись, жінко, і собака не їсть, понюхала та й відвернулась… Гадаю, з доброї палиці можна було б зварити смачніший суп. Ця картопля гірша за дерево.
— Та й ту насилу я випрохала в ксьондзової куховарки; обіцяла зайця взимку.
— Тату, тату! Я хочу зайця! — сказав Томашеві Юзеф,— дай мені зайця, тату.
— Нема зайця, Юзю, нема, їж суп.
— Ти сам казав, тату, що собака не їсть цього супу, і я не хочу.
— То лягай спати.
— А де ж заєць?
— Заєць у лісі, гуляє собі, чекає, поки ти підростеш і застрелиш його.
— О! Я його зараз застрелю; дай мені рушницю, я принесу зайця; ходімо, Хайно!..— і Юзеф, скочивши на підлогу, заходився термосити собаку за вуха, примовляючи: — Ходімо, Хайно, ходімо на полювання, нам дадуть хліба на дорогу, а я потім заспіваю пісні… В мене є нова пісня, тату! Ти знаєш мою нову пісню?..
— Яку?.. Не знаю.
— Сьогодні мене навчив чернець, такий добрий. Побачив мене в ксьондза й навчив співати нової пісні; послухай! — Юзеф дзвінким голоском заспівав:
Milo?? moja, mi?o?? serdeczna,
Milo?? moja, milo?? serdeczna
Jezus, Jezus, Marya, Jozef,
Jezus, Jezus, Marya, Jozef…[1]
За дверима почулася молитва.