Хіба тільки деколи підняли черешню, яку птах скинув на землю.
"Як ти від'їздив у школу, то мати плакала, а сестри цілували тебе в руку. Чим ти їм відплатиш за їх добре серце? Ой, брате, те серце єдине щире, другого такого ти в світі не знайдеш ніколи…"
Ненависні постаті вчителів вилазили з темних придорожніх кущів, як потвори без серця, як злі духи. Він ніби виправдувався перед власним сумлінням:
"Як же я міг витримати в такім пеклі? Виконуй напам'ять цілі партії уроків, коли шлунок цілими роками на дієті, коли здоров'я і сил нема".
"Ти сам собі винен, — шептав упертий голос. — Життя треба ловити цілою п'ятірнею так, щоб ніхто не міг його видерти в тебе, всяку нагоду ловити в одну мить, як птаха з льоту, а то поки оглянешься — світ обікрав тебе, і ти стоїш голий…"
Опівночі театр зупинився на місці. Театральна трупа розбивалася на гуртки. Кожний шукав нічлігу. Одні йшли до знайомих, дехто мав свояків, інші попленталися до єврейських заїздів, а наймолодші бідолахи — до читальні, яка спала непробудним сном від самого її заснування. Сусід-мішанин вніс туди два околоти, дві верети, а шо підлоги не було, то спати було м'яко.
Чижик зайшов до заїзду, де ще світилося. Випив горілки і закусив булкою. Та поки заснув, качався довго з боку на бік. Перед ранком снилося йому, що всунув руку в кишеню, наткнувся на кусні скла, і вони повпивалися йому під нігті. Встав пізно, ще більше прибитий. Не був забобонний, знав, що сни часто походять від фізичних причин, шо неясні передчуття, напівсвідомі життєві прояви збираються в соннім образі, наче промені в призмі.
На репетиції Чижик мав нагоду пізнати акторів і артисток. Були це бідолахи з хворими нервами. "Дух часу, — подумав, — вбирає людей, мов кравець блазнів, у капкан з різних строкатих куснів".
Чижик потішає себе, що колись, за сто років, все буде краще. Коли віримо в прогрес, то природним порядком усе дійде до того, що земля стане раєм. А що нас тоді не буде, то це дрібниця, панські витребеньки для тих, що бояться смерті і їздять в чужі краї, щоб по теплих водах причинити собі віку.
Юні думки перервав голос директора:
— Загубився нам десь афішер, отже, підете, пане Чижик, вечером з паном Залудою і порозклеюєте афіші на завтрашню виставу.
З полудня вийшов Чижик на місто, оглянув стару ратушу, потім пішов за місто, до руїн старого замку на горі. Приємно було розмовляти з німими свідками минулих часів. Лежав на мураві серед звалищ, перед ним синіли далекі ліси й долини. На жаль, треба було вертатися до роботи.
Недільна вистава складалася з десяти музично-вокальних номерів. Такий собі художній салат з опереткових сцен, драматичних діалогів, дуетів, куплетів і соло. Під час вистави трапилося кілька кумедних епізодів, які нагадали добрі шекспірівські часи, коли то сцена з публікою становила одне ціле.
Під час трагічної паузи серед монологу Андрієнни Лекуврер з бантин над сценою долетіли такі слова:
— Посунься, бо як талапну, то око мазницею вилетить.
Після цього один з хлопчаків упав на середину кону. Актор, який грав мужика в народній п'єсі, замість сказати: "Замети хату та йди за двері", помилився і сказав: "Замети сцену та йди за куліси". Реквізитор забув приготовити чоботи, обмазані червоною фарбою, що мали бути доказом убивства. Коли війт наказав подати йому чоботи, актор у ролі присяжного почав крутитися з ними по хаті, заглянув під лавку, під ліжко і, нарешті, сказав: "Нема, затрималися, мабуть, десь на печі".
Якийсь провінціальний журналіст мав номер соло. Він співав "Прощання Лоенгріна" Вагнера, але його голос губився в горлянці і нагадував квиління інститутки. Слухачі ховали голови за плечі жінок, душили в собі сміх. Чижикові було ніяково. Після вистави він узяв афіші під пахву, а його товариш Залуда — бляшанку з рідким клеєм і квача і пішли на місто. Вони розклеювали афіші по мурах і парканах. Де треба було вилізти вгору, Залуда підіймав Чижика на плечах. Так розклеїли вони кілька десятків афіш по всьому місті.
На другий день Чижик вирішив тікати геть з цього театру. Він написав до директора Щогли такого листа:
"Шановний пане директоре!
Мій драматичний стаж у вас закінчився. Афіші я порозліплював наче професійний афішер з докторатом, хоч до такого мистецтва не дали мені безсмертні боги вашого зросту. Зате я користувався живою драбиною — товаришем Залудою. Раджу вам від щирого серця — подайте на драматичній анкеті такий мій план: нехай майбутня святиня мистецтва стане на такій підвалині, як могутні плечі і шия неоціненного товариша Залуди. Цим придбаєте собі і славу і гроші, за якими ви так пропадаєте, а я пошукаю собі іншої праці".
Чижик ішов одною з вулиць передмістя. Дощ покропив пилюку, ранок був свіжий, майже літній, вулиця виходила на розлогі поля, що нагадували степ. Була тут гарна велика загорода за садами і господарськими будинками, кладеними на старий лад. На вулицю виходила простора кузня, а на подвір'ї коваль прибивав коневі підкову. На перший погляд той коваль нагадував атлета, витесаного з граніту. З-під сивих брів сяли лагідність і спокій. Чижик став і дивився на нього з захопленням.
"Такі були люди, — думав, — коли на світі не було ще ні панів, ні хлопів, ні австро-угорської конституції, ні цісарсько-королівської шкільної крайової ради. Тоді, як бородатий чоловік водив по землі правду за руку. Так було доти, доки людина сказала людині: "Ти не маєш нічого, отже, тобі й не треба нічого, а моє все".
Увійшовши на подвір'я, Чижик поздоровкався з ковалем і почав придивлятися до його праці. Два ковалеві сини розжарили залізний дрюк, один взяв його кліщами і притримував на великому ковадлі, а старий і другий його син схопили величезні молодки. Жменями посипались іскри. Голі руки гатили молотами, аж земля стогнала. Чижикові ввижалася Прометеєва боротьба з чорними ідолами, і він мимохіть прошептав у такт ударам:
— До праці! До праці!
Але, повертаючись, дорогою почав думати: "Ні, вернуся в село і покладу всю силу в таку працю, до якої я здатний".
Простий коваль дав йому простіший розв'язок загадки, ніж увесь штаб його вчителів.
Джерело: Михайло Яцків. Оповідання.— К., Радянський письменник, 1950.