Та в ту саму хвилину вони зсунулися йому з пальця в пащу вогню. Ми кинулися вперед, але вже було запізно.
Я почав жалуватися, але братчик слухав байдуже. Утрата черевиків вимотувала в моїй голові пасма чорних думок, кувала їх у нескінченний ланцюг, він обвивав довкола мої груди і душив за горло.
Босий, без сорочки, зморений, старший патер тягнув мене до своєї келії і хотів обпоїти мене вином. А потім дорікав мені, що я втік від нього.
"І цей, — думав я, — також неабиякий грішник, коли так довго мучиться".
Нараз пройняло мене гостре хрипіння пріора. Я підбіг до нього і відскочив.
— Фратер Вінценціюс, пріор вмирає.
Той знову блиснув на мене очима і далі мастив свої чоботи. Я скипів:
— Скоти без іскри, і гріх треба пошанувати в такій годині, як тепер. І ви самі не ліпші, ви всі тут, ви!
Братчик скочив до мене, замахнувся чоботом на мою голову, але моя лють була налита вщерть. Я кинувся на нього зо всією силою, вхопив за горло і жбурнув до землі…
При дверях я оглянувся. На ліжку лежав мертвий пріор, на землі — простертий братчик. Я вийшов у коридор, відчинив вікно, зсунувся по трубі вниз і переліз через мур.
Я опинився на волі серед осінньої темної ночі.
1907
[1] О часи, о звичаї (лат.).
[2] Досить (лат.).
[3] До найвищої слави божої… (лат.).