Сіре картате пальтечко з фіолетовим плетеним шаликом і такі ж фіолетові гетри надають їй на диво мультяшного вигляду. Лискучий каштановий чубчик визирає з-під фіолетової шапки і спадає аж до лівої скроні, крізь нього світяться величезні карі очиська. Вона красуня. От лише характер має...
— Привіт! Дякую, що дочекалася, бо я ледь не забула про співи! — це я.
— Привіт. Я оце подумала. Може, мені не варто йти? Ну, яка з мене співачка? — у цьому вся Ніна.
Таке шоу вона мені влаштовує через раз. Не те щоб вона була капризулею чи якоюсь дуже прошеною. Але я ще не зустрічала такої невпевненої в собі людини, чесно. При тому, що Марко (Мар— кіян Володимирович — наш викладач) постійно торочить про її чудові вокальні дані і безумовний талант. Але чомусь саме я маю щоразу переконувати й умовляти, що співи — це її доля, призначення, і що вона просто крутяцько співає. Якби Марко мене хоч раз так похвалив, як її, то я б уже собі зірку на лобі намалювала й корону начепила від щастя, а ця рева!.. Слів нема, щоб передати, як вона мене оцим дістає.
— Що таке знову, Нінко? Ти не вивчила арію?
— Вивчила, — вона нахиляє голову, і я ледь чую відповідь.
— Горло болить?
— Ні, — ще тихіше відказує Ніна. У мене зріст метр вісімдесят, у Ніни — півтора у стрибку. Та ну що це таке, мені що — присідати перед нею треба, щоб поговорити?
— Тоді що з тобою цього разу?
Невиразне "бу-бу-бу" з глибини шалика, а потім погляд, сповнений сліз, ну просто тобі ображений ельф, тільки щічки пухкенькі.
Я беру її за руку, бо й справді запізнимося. Злюся, що я не Юлька, котра шарить у психології.
— Так, розповіси дорогою, тільки голосніше, ясно? — і тягну її в бік Малої опери.
Нам можна під'їхати, звісно, але кілька зупинок пішки добре розігрівають дихання. Мене через оте дихання й відправили на вокал, бо як переїхали з Одеси до Києва, так я з кашлюків не вилазила, доки не почала ходити на заняття до Марка. А він такий! Сіроокий стрункий блондин! Вищий за мене! А голос! Та хай би він був хоч Нінчиного зросту, за цей голос я б його... Ох! Густий, оксамитовий баритон, від якого мені аж лоскотно на серці.
Ніна гальмує. Це такий натяк, що я маю почати розмову, розпитати, поспівчувати. От візьму одного разу і мовчатиму всю дорогу, хай перед Марком хнюпає!
— Що там у тебе? — питаю приречено.
— Ти ж знаєш, то все вона...
О, ці очка мімішного котеняти дивляться на мене! Чому я не вмію так робити? Жоден вчитель не може відмовити Нінці у високому балі через ці очі. А "вона" — це Нінчина мама.
— І що вона? Нінко, розповідай нормально, бо ти наче на допиті!
— Це її мрія про співи була, кумир і взірець — Ніна Матвієнко, вона навіть мене на честь тої Ніни назвала! — фіолетово-сірий ельф поруч зі мною важко зітхає і буцає черевиком лискучі каштани. — Але через хворобу мамі кололи якісь гормональні препарати, і з сопрано вона з'їхала майже в альти. От вона й страждає через це і хоче зробити співачкою мене замість себе.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ