Уже статечним командиром він приїздив поховати матір, набачив Дарину, пройшовся з нею раз до клубу, вдруге — до Ганни як до старшої сестри, що заступала Дарині маму, а потім поїхав, і всі думали, що на цьому й край. Аж вийшло — ні. Капітан Василь викликав Дарину до міста, де стояла його частина, пішов з нею до загсу, а вона потім приїхала додому за сяким-таким віном, яке настарала їй мати-небіжчиця. І всі дивувалися, що така молода зуміла причарувати освічену людину, командира — як не кажи, аж усі їй заздрили!
Але тільки чоловіки могли б зрозуміти, чим Дарина приворожила Василя, бо її краса очі вбирала, і не хотілося думати — дурна вона чи розумна, добра чи скажена. їй виповнилося тоді вісімнадцять років. Багато прикрих хвилин завдавав Василеві Даринин характер, але скільки разів починав з нею розмову, стільки ж разів і був переможений своєю наче м'якенькою, але по суті діла вольовою дружиною,— і такою красивою, що її можна було лише носити по квартирі й забувати все-все на світі в її обіймах.
Ганна не раз помічала, як Дарина розмовляла з дівчатами її ланки, як вона уривала мову перед сестрою. Та Дарина не врахувала, що й у Ганни тече та сама кров і характеру Ганниного ще ніхто не взнав до краю. Якось надворі йшов обложний дощ, Ганна до того ж трохи нездужала, Дарина коло крихітного столика без кінця ляпала картами, ворожачи на себе й на Василя. "Кинь карти,— сказала Ганна,— та глянь мені в вічі!" Дарина подивилась сестрі в вічі, мобілізувавши лагідність, принадність, безмежну свою наївність, але знову не врахувала того, що перед нею була жінка, на яку її чари не діяли. "Не витріщуй на мене баньки,— суворо мовила Ганна,— дивись по-людському, бо я тебе все одно бачу наскрізь". Дарина зрозуміла, що треба шукати іншої форми захисту, й раптом заплакала: "Так і знала, що ти мене ненавидиш, шматком хліба попрікатимеш, умерти спокійно не даси..." Та Ганна знала свою сестричку добре й знову сказала: "Не роби з себе ягничку, бо коли у тебе й є хвіст, то не овечий".— "А який же?" —"Відьмачий!" Дарина спалахнула, як од пороху, й заверещала на дурний голос, забувши всі плани захисту: "Як ти смієш ображати дружину фронтовика?!" Ганна, яка була, до речі, теж дружиною фронтовика, дала Дарині перекричатися, випила мовчки води й запитала впритул: "А що ти говорила дівчатам?" Дарина пхикнула і ні з сього ні з того почала тасувати карти, про які вона була й забула: "Ну, що я говорила? Казала, що жінці треба красиво одягатися, жити в красивому домі, уміти танцювати, а більш нічого..." Ганна оглянула сестру з голови до ніг, наче вперше побачивши: і маленькі ніжки в гарних черевичках, і шовкову сукенку на принадних плечах, і зачіску, як кущик сіна, й червоненькі губки, й довгі вії — "а більш нічого не говорила?" Дарина кокетливо зиркнула на сестру, намагаючись угадати, що та вже знає, а до чого ще не докопалася, і вкусила біленькими зубками червоного короля,— "Гаинусенько-серденько, у мене й так душа з тіла вилітає за Василиком, а ти на мене бозна-що думаєш, ось давай я тобі краще поміряю хустину!" Дарина вхопила з трямка свою найдорожчу хустку й миттю запнула нею Ганну, яка зовсім не пручалася, але й не посміхнулася ні разу. І, запнувши сестру, Дарина глянула на неї критичним оком. Чи ба, як багато важить одним однісінька хустка. Обличчя Ганни, попечене сонцем, вигладжене вітром, було кольору старовинної бронзи, суворі згорьовані очі немов заблищали, й вирізнився синій їхній колір на тлі квітчастої хустки.
"Сестро,— сказала Ганна,— ти говорила моїм дівчатам, що вони скажені отак гірко працювати? Г навіщо день і ніч кожну бурячинку пальцями перебираємо, вкриваємо тілом од холоду, дихаємо на неї й мало не молимось?" Але в цей час прочинилися двері в їхню землянку, і на порозі з'явився не хто інший, як сам полковник Василь.
III
Він наче й пах війною, яка стільки років стояла поруч, заглядала в вічі, дмухала пилом і пороховим димом. Проте очі його, хоч стомлені й вимучені, випромінювали такі іскри, що Ганна мимоволі примружилась. У нього були русяві вуса, бліде обличчя, високе чоло, яке чимось нагадувало Чапаєва. Полковник важко ступив кілька кроків, спираючись на палицю, за ним зайшов хлопець років дванадцяти — у військовій одежі з сержантськими погонами. "Упасе,— звернувся гість,— забери чемодана й відпровадь підводу".
Хлопець сказав, "єсть", вийшов. Василь важко сів на лаву. Аж тоді його пізнала Дарина. .....
Вона кинулась до чоловіка мовчки, а потім залементувала, затужила, вдарилася об його залізні коліна й зрозуміла, що безногий, її обняла тільки ліва рука,— отже, він був ще й безрукий. "Боже мій,— заплакала Дарина,— казала ж тобі берегтися на тій проклятій війні!" Ганна мовчала, не наважуючись озватися до швагра, потім вийшла з землянки й стала під дощ, щоб не заздрити сестриному щастю й щоб поплакати за своїм чоловіком, який ніколи не вернеться до неї, хіба, може, вві сні. Як би вона раділа хазяїнові в хаті, на коліна б стала перед його ранами, а з землянки линула сестрина мова, і Ганна далі й далі відступала на дощ, щоб не чути, й повернулась до нитки мокра, тремтячи від холоду чи від чого іншого, її морозило. "Здіймайте вашого плаща, Василю Йвановичу, будемо обідати з дороги і... драстуйте".
Василь потиснув їй руку, вона несподівано для самої себе поцілувала його в голову, й гірка заздрість ще раз затрусила душу,— а як Василь дивився в вічі Дарині, яке щастя сяяло з його очей, як посміхався він до неї, єдиної в світі, до його Дарини!
Важкий серцем їхав сюди. З армією, на яку віддав більше двадцяти років життя, все скінчено, а там пройшла молодість, там зосталося найдорожче. Стати цивільною людиною,— і це. тоді, коли перед вікнами ходитимуть його однополчани, буятиме їхнє життя, наповнене енергією, рухом, змаганням. Друзі порадили їхати до рідного села, де менше спогадів, де може пригадатися дитинство, як цілющий бальзам на вимучену душу, де до всього — жила Дарина. Він приїхав і ось стоїть на межі мирного життя, ще ніколи не доводилося йому так страшно напружувати волю, щоб утримати рівновагу. І яка мила кохана Дарина! Радісно дивитися в її знайомі очі, а як сумно було на фронті од думки, що можна їх загубити. Який мир западає в душу од цієї маленької руки. Невже він справді заробив безмежне щастя?
Тим часом з'явився з чемоданом Улас, полковник зняв плаща, Ганна одягла в кутку суху одежу, на стіл поставила їжу, над землянкою шумів ще прикріший дощ. Зайшов Кар-по Цар, голова колгоспу, й раптом з'ясувалося, що його запросив прибути до полковника Улас. "Хіба я тобі доручав?" — запитав Василь Іванович хлопця. "Я думав, що ви захочете взнати оперативну обстановку!" — схопився з місця Улас і хвацько пристукнув підборами.
Всі засміялися, а голові колгоспу піднесли чарочку закордонної водички. Він випив, скривився й, не гаючи часу, витяг з бічної кишені пляшку горілки власного заводу, яка чортом пахла й на бісі була настояна. Прийшов ще бригадир Бойко, забігли дівчата з Ганниної ланки — Параска й Люба, завітав учитель Феофіл Гаврилович, який колись і самого Василя вчив,— у землянці не було чим дихати, довелося вийняти скло з глухого вікна.
Василь Іванович сидів, придивляючись до світу, в якому випадало жити, йому раптом здалося, що це він сидить у землянці на передовій, і подібність ще посилилася, коли запалено було каганець із снарядної гільзи. Так, це були люди передової, в їхній очах горіла пристрасть, а серця стукотіли в одному ритмі. Дарина чомусь не посміхалася, вона розглядала чоловіка стороннім поглядом, нічого не пила. "Ну, будьмо,— сказав Карпо Цар,— раз ми земляки, значить — пиймо!"
Несподівано й Дарина схопила склянку преміцного самогону, випила одним духом, не закусуючи нічим.
Вчитель спитав, чи гадає товариш полковник довго в них пробути, чи тільки до осені, коли обкосимось да обмолотимось, обсіємось? А Ганна подивлялася на присутніх? відчувають вони свою людину чи він їм чужа-чужаниця? Дарина — їй у голову вдарила горілка — взяла слово й почала лаяти Гітлера, що він покалічив людей, поруйнував гарне життя, і тепер всі такі нещасні, як вона. "Що ж,— сказав бригадир Бойко,— поїдете в область або й у центр столичний, життя налагодиться ще краще, ніж було..." — "А я раяв би Василя Йвановича до нашого райцентру,'— сказав підпилий Карпо,— це ж вам такий голова райвику знаходиться, що сусідні райони позаздрять!" — "Хотіли б ви,— закричала чомусь Дарина,— знову в гною бабратись!!! Не на те він полковник!" — "Ти п'яна, Дарино,— тихо мовив Василь Іванович,— а ляж, будь ласка, полеж..."
Але Дарину вкусив ґедзь. З нею сталася істерика. Ганна вивела її надвір і довго водила по садку, заспокоюючи. "Як вони сміють,— хлипала Дарина,— а він ще сидить з ними, обіймається!" Тим часом Василь Іванович статечно бесідував з людьми, зі здивуванням чув у своєму голосі інтонації дитинства, і серце розтавало од щастя, що можливе таке в житті. Ось уже нові порції горілки викотилися на стіл, ось уже співали й переспівали, ось малий Улас і заснув, прихилившися до полковникового плеча, коли це у когось зірвалося з язика: "Оце б нам такого голову в колгосп!"
І сам Карпо Цар, дарма що був,амбітний і гонористий, раптом став благати Василя Івановича, прилюдно каючись, що мозок має нікчемний, і сівозміни в голові не держить, і віднині не хоче головувати, бо це гріх великий, щоб Василь Іванович одмовились...
Полковник важко підвівся на протезах, зараз же прокинувся Улас і став збоку,— "ну, спасибі, люди добрі, за довір'я,— а що ж ви думаєте, хіба святі горшки ліплять, коли б усі слухали команду, чи не вивів би колгосп на достойне місце!" Вся землянка вибухла такою овацією, що Ганна прибігда знадвору перелякана, а Дарина, почувши, до чого тут договорилися, вийшла надвір знову й подалася невідомо куди, не боячись темряви.
IV
І тут наче хто торкнув за плече Василя Йвановича, він замислився, зіпершися на руку, перечікуючи навальний стукіт серця. Гості промовляли, цокалися й пили до нього, а він якусь хвилину сидів відсутній серед веселого бенкету. Хіба ж не казав йому оце саме й Павлов? Він стрів Павлова на станції, де обидва злізли з поїзда, і з'ясувалося, що Павлов їхав у сусідньому вагоні, вже демобілізувався за викликом ЦК й знову перебуває на старому місці — секретарем райкому партії.