I
Поживши довго на планеті цій,
Я надививсь на всі її народи,
І все скажу, що є в душі моїй,
Не боячись образи й недогоди.
Скажу найперше, що давніших мрій
Про те, що люде тут краса природи,
Не стало хутко; розійшлись як дим
Під подихом холодним життьовим
II
Дивлюсь на їх і вже не маю сили
Любить їх так, як перше був хотів,
Коли я бачу, що вони зробили
З своїх для щастя створених країв,
Де часто від колиски до могили
Не мають люде двох веселих днів,
Живуть не впоєні життя красою,
Навряд чи й сонце бачуть над собою.
III
Їх ватажки, як вірить їх словам,
Рятують люд, недолею прибитий,
Але з своїх теорій та програм
Уміють тільки пекло тут створити.
І творять щиро, всім своїм життям,
Воно вже скрізь, куди не позирни ти.
Слухняні ж маси темної юрби
Ідуть за тими, хто самі раби.
Дух визволу народів із неволі
Прийшов сюди з кайданами в руках,
Братерства дух на бойовому полі
Шикує всіх, і гинуть у боях,
І дух життя зробив уже доволі,
Бо трупом вимостив увесь свій шлях.
Тут хутко смерть людей останніх скосить
І всім загальну рівність проголосить.
V
А може, й ні? Я був би радий сам,
Щоб не справдилось це пророкування,
Щоб край прийшов самим отим катам,
Що сіють смерть, неволю та знущання.
І щоб народи справжнім ватажкам
Довірили всю силу правування,
Позбувшись тут великої брехні.
Було б це тільки радісно мені.
VI
Та ще, на жаль, нема чого радіти.
А так хотілось би, хоч би й тепер,
Бо й ми, й тутешні люде — всі ми діти
Того ж Творця, усіх один [етер?] [3]
Обняв, ми всі,—як любить говорити
Колега, — citoyens de l'Univers [4],
Тож не дивуйтесь, що й події Геї
Не є чужі задля душі моєї.
VII
Та про події я ще в інший час
Вам розповісти матиму нагоду,
Тепер же хочу познайомить вас
Із вірою тутешнього народу.
Тут віра не одна, тут їх запас
Великий, та не буде це на шкоду,
Коли я всі зведу їх у одно,
Бо всі зростило їх одно зерно.
VIII
Тутешні люде, про будову світу
Хоч добули вже деякі знаття,
Живуть ще так, що за тісну орбіту
Їх розум не сягає до пуття,
Науку ж, довгим досвідом нажиту,
Не вміють стосувати до життя:
Хоч шлях пройшли чималий історичний,
Світогляд їх цілком геоцентричний.
IX
Всесвіт для них— то тільки ліхтарі,
Чи каганці для їхньої планети,
Для вжитку їх повішені вгорі,
Щоб на шляхах видніш було прикмети.
Що гурт світів при кожній є зорі,
Про це тут думають хіба поети,
Для всіх же, як було й за давніх літ,
Їх світ дрібний і єсть єдиний світ.
X
І їх боги теж дуже специфічні,
Вони на кшталт своїх же землячків:
Їх не цікавлять зовсім справи вічні,
А інтереси тих дрібних людців.
То все царки, часами енергічні,
Часами мляві, й голови судів,
Не непідкупні, бо не раз кадило
Дешевим коштом вирок їх купило.
XI
А часом бог, охочий до жертов,
І тиміямом не задовольниться;
Йому вже мало простих молитов,
Але вівця потрібна чи телиця.
То до такого бога як прийшов,
То вже й неси, що треба й що годиться.
Бувало, що приносили й людей,
Та вже тепер минає звичай цей.
XII
Про світ безмежний бог їх повітовий
Не більше дбає" як вони сами;
Зате ж на цілу вічність він готовий
В'язатися з тутешніми людьми:
До вчинку кожного та до їх мови
Він, на зразок цікавої куми,
Схиляє божеську свою увагу,
Знаходячи видимо в тім розвагу.
XIII
Часом бува становище трудне
їх богові, як б'ються два народи,
Як брат на брата армію жене,
Щоб наробить йому найбільше шкоди.
І хоч ні один з їх не осягне
Ні щастя більшого, ані вигоди,
То кожний з їх благає перемог,
І кожний об'являє: "З нами бог".
XIV
А бідний бог не знає, що робити,
Котрому з їх у сварці помогти
І дати змогу ворога побити,
Бо ні в однім немає правоти;
Бо й той зажерливий, і той неситий.
Сказав би всім: "Ідіть під три чорти
І не взивайте всує ім'я боже!"
Але богам так мовити негоже.
XV
Христа наука чиста, як кришталь,
І тут знайшли її найвищу точку:
"Хто просить свиту, — май до його жаль
І дай йому свитину, ще й сорочку".
І люде тут високу цю мораль
Засвоїли, ще бувши в сповиточку,
І, вірні тій моралі, залюбки
З братів деруть останні сорочки.
XVI
І все, не маючи ідеї Бога
Правдивої, з людей творять богів.
їм хочеться, щоб бог їх якомога
Подібний був до їх, щоб пив і їв,
Як і вони, і їх думок дорога
Веде до вбоження учителів;
І їм самим запевно честь велика
В легенді їх про Богочоловіка.
XVII
А Богокосмос не відомий їм,
Вони не знають істини тієї,
Що Бога людям не вмістити всім
Усіх планет, тим менш дрібної Геї
Одній людині, і якая в тім
Дурниця, щоб з матерії всієї
Він вибрав тільки точку для житла,
Яка б вона прегарна не була.
XVIII
У нас на Марсі всі питання віри
Й світогляду стоять не так, як тут.
Ми знаєм — світ межі не має й міри,
А в йому Марс не більш як ліліпут.
І ми давно покинули заміри
Загнати бога в наш тісненький кут,
Або, як тут зробили без клопоту,
Його втілити у одну істоту.
XIX
Ми твердо віримо, що Бог один,
І тілвки він субстанція правдива,
Що без межі просторів та годин
Його втілили всі небесні дива
Космічних тіл, що всій природі він
Є дух, котрим вона жива й рухлива;
Той дух, що кожний атом зогріва,
Ми вірим, що матерія жива.
XX
Моральності високої закони
Тут людям залишили вчителі.
Їх школи та церковні всі амвони
Старанно ширять їх по всій землі.
Книжки й газети всякі б'ють у дзвони,
Щоб люди дух свій не топили в злі.
З тих довгих заходів ось звіт короткий:
"Людей більш-менш моральних два відсотки".
XXI
А може, й менше; я ж їх не лічив
І не робив широкої анкети,
Гадаю ж так, бо я тут довго жив
І рідко бачив вищі ті прикмети,
Що відзначили справді тих мужів,
Які були б окрасою планети.
Хоч, правда, й тих, що стягнуть з вас пальто,
Мабуть, не більш, як двадцять п'ять на сто.
ХХІІ
Тутешній світ дізнав би ще обнови
І кращий лад до його ще б прийшов,
Якби гучні, гуманні всі промови
Перетворити в мовчазну любов;
Щоб не штовхали серце постанови,
А серце кликало б до постанов,
Щоб не казали: "Добрим бути мушу",
А просто люде мали добру душу.
ХХІІІ
Вони б тоді, хоч, може, й без програм,
Життя людське приємнішим зробили,
Бо як братам, а не як ворогам,
Прийшлось би їм свої вживати сили;
Тоді б ніхто не був щасливий там,
Де навкруги руїни та могили;
Старався б кожний щастя в тім знайти,
Щоб менше страждали його брати.
XXIV
Але тут люд живе егоїстичний,
І любить кожний тільки сам себе.
Тут боротьба — закон єдине вічний,
І всяк до себе все добро гребе;
В повазі тут, хто дужий, енергічний,
І кинуто під ноги все слабе,
Не з чесності, але з грубої сили
Тутешні люде ідола створили.
ХХV
Якось я бачив тут представника
Народу, що душив усі народи,
А сам тепер у ролі жебрака
Без прав життя, без хліба й без свободи.
І от той пан не стільки наріка
На всі страшні в його краю пригоди,
Як журиться, що земляків ярма
На шиї в інших більш уже нема.
XXVI
А той народ безправний, напівдикий,
Під батогом шалених ватажків,
Гадає все, що він народ великий,
І преться на народи всіх країв;
Під гук гарматний, під звірячі крики,
Він робить з їх таких, як сам, рабів,
І там, де він проходить сараною,
Лишає всюди пустку за собою.
XXVII
Це той народ, що пишно обіцяв
Вести народи інші в царство Боже,
Що більш, ніж інші, правду покохав,
Що ніби всім спізнать її поможе,
Що всі чужі народи плямував,
Як кривди вічної кубло негоже,
Оце ж він слово вже прорік нове,
Бо нищить і руйнує все живе.
XXVIII
Нещасний звір, у пітьмі безпросвітній
Блукав він довго, цілії віки,
І кожний огник думки непомітний
Гасили в йому власні ватажки.
Замість просвіти — учень малолітній —
Він на поживу мав самі байки;
Йому тим часом брак картоплі й жита
Сто кінських сил додав до апетита.
XXIX
І от тепер пророк од сатани
Йому новую віру провіщає:
Ти цар землі, то все собі тягни,
Що бачить око й де рука сягає.
І всіх чужих країв гаї й лани
Твої, бо власності ніде немає.
І пам'ятай, що тільки в світі й є
Одна святиня — черево твоє.
XXX
І він тепер, на жертву тій святині,
Вбиває все, що дав їм людський дух,
І непокірних звірові-людині
Кладе під ніж і ставить під обух.
А хто ж нещасних крик почує нині?
Чужі народи? Кожний з їх оглух:
Не вчує й не пошле злочинним кари,
Бо в кожного свої рахунки й свари.
XXXI
Сліпі народи, чи не видно вам,
Що ви й самі вже стали край безодні,
Що, може, завтра пустка буде там,
Де ви пишаєтесь іще сьогодні?
Глядіть, щоб не стоптав ногою Хам
І вашу волю й святощі народні,
Поки ви гризетеся, як хорти,
Та брата брат бажає знемогти.
XXXII
Чи то ж усім не вистачить свободи,
Щоб так її ділити на пайки?
Чи вічно мусять буть раби-народи
Та ще, крім їх, народи-хижаки?
Вам треба поділити землі й води?
Діліть, але не будьте як вовки,
Що, пай бажаючи дістати грубий,
Найвищим аргументом мають зуби.
XXXIII
Чому, народи, ви не школярі
Малі, а я не вчитель ваш старенький?
Я залюбки складав би дітворі
Такій, як ви, моральні побрехеньки.
Одну з таких, хоч ви вже й застарі,
Подам я тут, бо зміст її куценький.
Вона сюжетом давня, як цей світ,
Та пожиточна для дитячих літ.
XXXIV
"Гуляючи над ручкою під гаєм,
Побачила шкодлива дітвора
Хорошу пташку — Ми її піймаєм!—
Кричать. Та кожний до свого двора
Її забрати хоче, і звичаєм
Хлоп'ячим б'ються; з ліса ж визира
Страшна Мара, а вийшла — всіх поїла,
Вони й незчулись, пташка ж полетіла".
XXXV
Народи Геї! Нащо вам дала
Природа все найкраще, все найвище?
І нащо геній вам? Щоб воля зла
Ваш світ перетворила в кладовище?
Віків багато людськість тут жила,
І все ж од звіра ви не одійшли ще,
Бо всяк гадає, що його сусід —
Найкраща страва на смачний обід.
XXXVI
"Най я живу, а інше все погине"—
Боюся я, що тут це гасло всіх.
Завдання поступу? — Мабуть, єдине
Підбити всіх, як ворогів своїх.
І всі кують кайдани всім, і плине
Річками кров, але те все не гріх,
То способи почесної роботи
Для краю, — кажуть їхні патріоти
XXXVII
"Все йде на краще в кращому з світів",—
Сказав тут хтось.