*2 Наказний гетман и полковник черниговский Павел Полуботок (приміт. авт.).
* * *
ЗІРОЧКА
Ой заблищала зірочка на небі
Та простяглася стрілкою по небу,
Та покотилась вона на долину,
Та упала вона на могилу!
А на могилі цвіт-соняшник стоїть,
А в могилі щось поховане лежить.
Там молода мати сина поховала,
Сирою землею його закидала.
Вона його дівуючи привела,
Вона його хрестити не понесла;
Вона його в сиру землю зарила,
А зверху цвіт-соняшник посадила!
— Ти, синочку, лежи, лежи глибоко,
Ти, соняшник, рости, рости, високо!
Рости уверх та на сонце дивися,
Кругом, кругом за сонечком вертися,
Мені на прикмету розцвітися!
А я піду із парнем пароваться,
Піду у божую церкву вінчаться.—
Та стоїть вона при святому налої,
Подала руку свому женихові,
Нічого не знають ні отець, ні мати,
І жениху не доведеться взнати.
Тільки той про сеє відає і зна,
Хто зірочку на могилу посила!
* * *
ВЕЛИКОДНЯ НІЧ
Гудуть дзвони, гудуть дзвони,
Ходять з корогвами;
Юрба люду на цмйнтарі,
Товпа коло брами.
Йдуть старії, молодії
Христос воскрес, Христос воскрес!
Всі раді й веселі.
Диво! ніччю на пустоті
Щось у травці сяє...
Під вербою молодою
Свічечка палає!..
То лупне, то разом зникне,
То вп'ять загориться,—
Ізлякались прохожалі
Та й стали хреститься.
Гули дзвони, гули дзвони
Та вже перестали,
Закінчилось обхождення,—
Свічечка пропала.
Стара дядина Оксана
До людей підходить
І, молитву прочитавши,
Такечки говорить:
"Як ще я, у старі годи,
Колись дівовала,
Тоді много ізо мною
Дівочок гуляло;
А всіх лучче, а всіх краще
Була дівка Ганна:
І хороша так, як рожа,
І добра, і гарна.
Була собі сиротинка:
Ні отця, ні мами,
Ані брата, ні сестриці,—
Всі лежали в ямі.
І дівочка самісінька
Жила в своїй хаті,
І товпились коло неї
Женихи багаті;
А вона із їх нікого
Собі не бажала:
Вона собі, як черничка,
Одну церкву знала;
На родительській могилі
Плакала, журилась
Та уранці і ввечері
Богові молилась.
Отак вона років з вісім
Одна проживала,—
На дев'яту весну, зрання,
Ганночки не стало!
Де, куди вона дівалась,
Не узнали люди,—
Тільки з тої ще години
Об неї не чути!"
* * *
ПОСЛАНЕЦЬ
У панського огорода дівка плоскінь тіпає;
Молоденький жайворонок дівоньку питає:
Подивилась би на мене — пісню б заспівала.
"Ох, і як мені співати, пташоньку маленький,
Що покинув мене, може, навіть мій миленький!
О, бодай тим тяжко-важко, що нас розлучають:
Повели милого в город, де військо збирають!
О, бодай тим тяжко-важко, що нам ворогують:
Повели милого в город, де шаблі готують!
О, коли б перце я мала — листик написала
Та тобі його, манюсю, знести б наказала!
Ані перця, ні паперу — нічим написати.
Повітай його, манюсю, стань над ним співати,
Як я світом білим нуджу та як я журюся,
Як уранці і ввечері нию і нурюся!"
Хита гілля вітер в лісі, а хвилі у морі,
А кровавії чуприни забитих у полі.
Який лежить, підобгався, інший розплатався,
Один тілько на самоті з смертю мордувався.
Під липою запашною молодець конає,
Тільки коники те чують: стиха він здихає.
Та вже більш своїй коханці йому не мовляти
І останнє опрощання ніким наказати.
Ой вилинув чорний ворон з-за пущі-чагара:
Християнин є смашніший — не хоче татара.
До біленького до тільця крилом пригорнувся,
Цмокнув в губи, черкнув в очі, крюкнув та й —
спужнувся!
Молодиця із дівкою пшеницю вбирала.
Молодиця сама жала, а дівка в'язала.
Понад балкою густою в вітрі щось маячить.
Ой то ворон, чорний ворон летить та і крячеть.
Покинь, покинь перевесло, смутна дівчинонько:
Він несе тобі од серця гарненьку вістоньку.
Ой подякуй йому, дівко, за сюю пригоду,
Він летить од твого сонця із чужого роду.
Ой послухай, дівчинонько, що той ворон скаже:
Твій миленький здоровенький — тобі чолом каже!
* * *
ПАН ШУЛЬПІКА *1
Зажурився сизий голуб, сидя на дубочку,
Що одняв у його злющий рябець голубочку.
Перелинув голубочок з дуба на кленину,
Одняв в мене пан Шульпіка рідную дитину.
Перелинув голубочок із кленка на івку,
Ой як мені без дівчини на сім світі гірко!
Сизесенький голубочок жалібно воркоче,
А край його на осиці сорока скрегоче.
Голуб стогне, а матінка по дитині б'ється,
Молоденький козаченько у тугу вдається.
— Не плач, не плач, козаченько, по моїй дитині,
Пошукай собі на світі іншої дівчини.
Не журися, вона тобі не своя, чужая!
— Ох, як мені не журиться — я її кохаю.
— Ой іди ж, мій молоденький, дівку визволяти,
Вона буде тобі жінка, а я рідна мати.
Ой там річка невеличка; на річці місточок,
А на березі край його лозовий кущочок.
Щось почало у тих лозах стиха шелестіти:
Засіда козак Шульпіку, хоче устрелити.
Та вже сонце на западі, а місяць зіходить,
Із Шульпікиного двора челядка виходить.
От і пишний пан Шульпіка в поле виїжджає,
А під паном вороненький коник шкандибає.
Виїжджає пан Шульпіка на лови з хортами,
Ізо всею челядкою та ще й з гайдуками.
Вже передня челядонька місток проскакала,
А матінка перед паном навколішки стала:
— Здійми, пане милостивий, із мене кручину,
Оддай мені, паноченьку, рідную дитину.—
Як сказився пан Шульпіка, як почав гукати,
Казав стару матусеньку зараз хлостовати!
Сам поїхав на конику через той місточок,
Закачався, захитався лозовий кущочок.
Гульк! Рушниця загуділа, куля полетіла
Та у саме панське серце прямо улучила.
Ой вискочив козаченько з куща лозового,
Покотився пан Шульпіка з коня вороного.
Ой шатнула челядонька козака єднати,
Де взялися товариші його рятовати.
А Шульпікина челядка лиха повидала:
Які лягли на місточку, інші повтікали.
Вибігала дівчинонька із панського замка,
Обіймала, цілувала матір і коханка.
Понесли пана Шульпіку до теплого лежка,—
А за паном простяглася кровавая стежка!
Понесли пана Шульпіку у яму ховати,—
За ним народ поволікся пана поминати:
— Оце тобі, пан Шульпіка, хай буде за тоє,
Що дитину запоганив у неньки старої!
Оце тобі, пан Шульпіка, хай за шкоду тую,
Що ти украв у козака дівку молодую!
Оце тобі, вражий сину, од нас дяковання,
Що терпіли ми од тебе всякі глузовання!
Оце тобі, сучий сину, за твої уразки,
Що ти їздив поміж миром без всякой опаски.
*1 Єсть то старосвітська вість — на Вкраїні, кажуть, був за стару годину якийсь пан Шульпіка, багато шкоди сусідям чинив,— народ злютовавсь і забив його. Певне, то єсть який польський пан, а діялося се в ті роки, коли Україна під ляцькою кормигою страждала (приміт. авт.).
* * *
СПІВЕЦЬ
Амвросію Могилі
Ой чого, молодий співець, зажурився,
Головою жалко на гуслі схилився?
Ой чого молодий співець не співає,
А чи гласу більше до пісень немає?
Нащо собі марно жалю завдавати,
Нащо собі красні літа загубляти!
Сидить, як ізмерзлий, із ранку до ночі,
Облив слізоньками понурії очі.
— Чи тобі із літом розлучаться жалко?
Та ще тільки в полі забриніла травка!
Чи тебе не приймає своя родина,
Чи зрадила тебе твоя женишина?
— Нема в мене роду, ані женишини:
Один сиротина, як в полі билина!
Ох, тим молодий співець не співає,
Що рідная мова, як свічка, сконає!
Ох, тим той співець та у гуслі не б'є,
Що його слухати ніхто не іде!
Ох, матінко моя, нене старая,
Задавила тебе вже земля сирая.
Будяк на могилі почав червоніти;
А нікому було рожі посадити.
Ох, піду я, піду на тую могилу,
А де мою матір давно схоронили!
Ох, піду до Дніпра, на гору високу,
Піду подивлюся на степ широкий:
У старому Дніпрові вода леліє,
А по степу-долині ковила сивіє,
А скрізь по ковилі свистун-вітер віє! —
Та припав співець до землі головою;
Покотились слізки із очей рікою!
— Ох, нене моя, ти, рідная мати,
Чи нам тебе, рідна, уже не видати?
Уставай із землі дітки приглядіти;
Вони плачуть, б'ються: вони твої діти!
— Нехай плачуть, б'ються: вони увоймуться:
Тим, що увоймуться, не хочу прочнуться!
* * *
ПОЛТАВСЬКА МОГИЛА
Над городом Полтавою туман вихожає;
У тумані вечірнєє сонечко сідає.
Туман зимній та холодний оддався снігами;
Позаносило ізгарбом стежки між кущами.
Запрягайте, братці, в сані коні воронії:
Поїдемо гулятися в степа сніговії.
Гей, гей, гей, уже на землю нічка ніспустилась!
Ей, глядіть лиш: оця шкапа так настоборщилась!
Ой, і що то край лісочка у степу меріє?
Ой, і що то за могила з хрестом бовваніє?
Ізлякалась вразька шкапа із хрестом могили,
Вертайтеся, вертайтеся: з нами божа сила!
Не дивітесь, що на хресті написано красно,—
Повз могили, кажуть, ніччю їздити опасно.
Хто при місяцю, зимою, на її узгляне...
Такі думки нападуться, що погано стане!
* * *
ОТРУЇ
Ой живеть удова, та ще й не сама,
А живеть вона з своєю дочкою;
Ізлюбився козак з молодою дівкою,
Ізлюбився, заручився та й ізвінчався,
Продав свою хату — у жінчину вбрався.
Та живуть вони вже чотири роки,
Та вже стали приглядати сусіди збоку,
Що козак дбає та заробляє,
А теща збирає, казна-де діває;
Що козак вистачує та діткам готує,
А жінка помандрує та й прогайнує.
Жалковалась донька своєї матусі:
— А що мені, мати, веліти мусиш?
Чи мені з моїм лихим мужем жити,
Чи мені йому, мати, що ізробити?
Та не можна ж, мати, мені з мужем жити,
Бо не хоче він мене як треба любити!
Що він мене,, молодую, нікуди не пускає,
А як піду нишком, так він іще й лає;
А як піду у корчму з горя погуляти,
Так він бурчить: "Треба дітей годувати".
А як піду до вдовиці на вечорниці,
Так він бурчить: "Так робить не годиться".
А як коли з хлопцями посміюся,
Так він товче, що я гріха наберуся.
Йому, бач, все можна, а мені нічого:
Колись по зимі я прогнала його
Із теплої хати та на двір спати,
Так він розприндавсь, хотів двері ламати!..
Така паскуда! Коли б я преж знала,—
Нізащо б такого мужа не взяла!
Не можна ж мені, мати, із мужем жити;
Треба його, мати, к чорту загубити!
— Ой ходім, доню, отруї копати,
Годі йому, бісові, нас зобижати! —
Ним на вісході зірка устала,
Мати з дочкою отруї копала.
Ним на вісході зоря забриніла,
Мати у горщику зілля варила;
А ввечері пізно їде козак з міста,
Везе жінці, й тещі, і діткам гостинці:
Жінці кораблик, тещі серпанок,
Маленькому хлопцеві голубий жупанок,
А маленькій дочці юпочку парчову,
Юпочку парчову, стрічечку шовкову.