Мала-мала, сама не вища за ту траву. Й у думках лише широке, безкрає щастя. Я дивлюся. Відчуваю. Я й сама — як та трава. Гнучка. Здіймаю малі рученята догори, хитаюсь од дотику вітру. Ліворуч, праворуч. Ліворуч, праворуч. Як трава.
І все так, як і має бути.
Я задираю голову й бачу: там, удалині, смарагдовою стіною постає ліс. Кучеряві сосни. Такі високі й пишні, такі густі. Шкрябають головами глибину неба. Я піднімаю обличчя догори. Вище й вище. Тепер я — ліс. Мене багато, та я єдина. Соснове віття — мої руки, голчаті кучері — моє волосся.
І все так, як і має бути.
Я дивлюсь усе вище й вище, провалююся очима в ту синь. Стаю навшпиньки. Тепер я — небо. Дзвінке і ясне.
Усе так, як і має бути.
Знов опускаю погляд у лісові коси. Вони рухаються, живуть. І вітер розчісує їх, як морські хвилі.
Я дивлюся все нижче й нижче.
І вбік.
О, татко!
Татко мій.
Я так радію, а він дивиться на мене моїми ж чорними очима. Всі кажуть, що в мене його очі. Він дивиться, і я знову осягаю себе. Знову я мала-мала. Завбільшки з траву. Сиджу, заплутавшись у її пацьорках. Але татко і так бачить мене за нею. Бачить. Він дивиться прямісінько на мене. Спокійно так і впевнено дивиться. Любов і добро лине від нього. Огортає, вкутує. І мені від того так спокійно. І все так, як і має бути.
Шовкова, гнучка трава колихається й шепотом шурхоче мені у вуха. Я — частинка цього всього.
Безмежна глибина миру навкруги.
І я — мир. І ліс, і трава, і небо.
Якщо татко мій поруч...
Вимогливий лемент будильника без загравань і лестощів вихоплює зі сну.
Лалі розмикає скуті дрімотою вії. На мить спантеличена, із задурманеною головою, проте серце сповнене по вінця тою любов'ю й добром, які ув'язалися слідом зі сновидіння...
Дівчина повертається до реальності, опускає очі на дисплей телефона і зривається з місця. Будильник уже втретє дзвонить. Так спала, що й не чула. А планувала ж устати раніше. Щоб ні через кого не спотикатися. Щоб не бачити. Ні батька, ні. тої.
Та пізно. Десь на кухні вже подзенькують тихенько посудом. Із сусідньої кімнати долинає сонний дитячий лепет.
Лалі зітхнула. Тонкою стрічкою зімкнула вуста, спустила ноги з ліжка й заметушилася по кімнаті, намагаючись не дивитися на фотокартки, якими були прикрашені стіни її кімнати у стриманих тонах.
Лалі любить стриманість і строгість. Вона й сама стримана і строга. Як і батько. І в одязі стримана, і в думках, і навіть коли всміхається. Проте Лалі вже давно не всміхається. Хіба на тих фотографіях, де вони всі троє радісні. Мама, батько й Лалі. Де вони все ще сім'я.
Дівчина осмикнула себе. Годі! Не розкисати. Тепер це вже не має жодного значення. Рік як не має.
Час у ванну. Лалі навшпиньки підступила до дверей. Зупинилася, прислухаючись до тихого гомону. Це вже наче щоденна традиція. Вимушена. Лалі гірко хитнула головою.
"Наче вільно".
Ванна кімната прямісінько навпроти її. Головне — швидко прошмигнути, щоб зайвий раз ні на кого з них не наткнутися.
Глибокий вдих.
Лалі стрімко відчиняє двері, робить рішучий крок — і мало не збиває з ніг струнку білявку.
"Сьогодні не вдалося".
— Матінко! — від несподіванки злякано вигукує та, притиснувшись спиною до стіни, проте швидко опановує себе.
Пшеничні коси розсипані по оголених плечах. Білявка хапається за серце і ніяково всміхається. Лалі, схиливши голову, не без задоволення спостерігає за тим, яка вона спантеличена.
— Д-доброго ранку, — запинаючись, промовляє жінка. — Ти до ванної? Проходь.
— Та ти проходь. Ти ж туди йшла, — чітко й твердо, ледь ковтаючи ненависть, яка мимоволі зривається з уст, відповідає Лалі.
Яким же зусиллям їй удається стримати ту ненависть. Не впитися пальцями в ті пшеничні пасма, не повидирати безсоромні сині очі, не закричати прямісінько в обличчя: "Це ти винна! Це все ти!"
— Ні-ні. Йди. Я зачекаю. Нічого, нічого... — лепече та.
"Догоджаєш? Ну-ну. Правильно робиш".
Лалі знизує плечима й, гордо задерши гостре підборіддя, прошмигує до ванни. Швидко вмиватися — й тікати звідси світ за очі. На цілий день. Аж до заходу сонця, доки не зазоріє на небі. Щоб пізно, в потемках прошмигнути у свою кімнату. У свій милий сховок.
Білявка туди й носа не потикає. Бо то Лалині, тільки Лалині володіння. Її фортеця. Малий клаптик, який залишився від колишнього життя, куди немає вороття. Це тільки ЇЇ світ. Світ, де можна зупинитися й уявити, що два останні роки — лише жахливий сон. Що не було гіркої батькової зради. Що не було ніякого розлучення. Що не було їхньої з мамою втечі до столиці. Й не було цієї бурлескної дівки, яка північним вітром увірвалася до їхнього теплого, затишного світу й розвіяла, розпорошила все, що було таким дорогим, таким особистим і таким... лише їхнім.
Однак білявка тут. Звичайнісінько, буденно, наче так і треба, подзенькує посудом, пораючись на кухні. На їхній кухні. Готує сніданок для батька і свого малого, такого ж білявого, як і сама, Давида.
Сніданок, ясна річ, розрахований і на Лалі. І обід, і вечеря. Та цього ще бракувало. Із позавчора, коли повернулася сюди, дівчина демонстративно не торкається тої їжі. Сама для себе готує. Чи перехоплює щось у кав'ярні. Або в подруги. Або ще десь.
Та вона краще голодуватиме, ніж у тої з руки їстиме.
За десять хвилин, трішки заспана, трішки скуйовджена після сну, проте вже вдягнена й зібрана рушати, Лалі ще раз окинула поглядом кімнату. Так, наче нічого не забула... Пальці зупинилися на прохолодній дверній ручці. Залишилася дрібничка: стрімко прошмигнути повз їхнє затишне родинне кубельце, що цвірінчить на кухні радісним триголоссям.
Дівчина стисла вуста й рушила. Крок, іще крок. Безпечні світлі стіни дитячої залишилися за спиною.
Крок. Іще крок.
Сонце рясним промінням упало під ноги, і вона бічним зором побачила й огорнутий ранковим світлом круглий стіл, і тонку постать білявки, що тягнулася рукою, прочиняючи вікно і впускаючи літнє, споєне тихим спокоєм повітря. Побачила й батька з горнятком традиційної ранкової терпкої кави, і малого Давида, що нудьгував перед тарілкою вівсянки і бовтав ногами на зависокому для нього стільці. Запашний, манливий аромат домашньої здоби плутався в ясному повітрі, за— пеленував, вабив.
—Лалі! — батько окликом збив її швидкий крок. — Добрий ранок, Лалі.
— Добрий, — опанувавши себе, відповіла дівчина, поспіхом натягаючи на ноги неслухняні сандалі.
—Поснідай, — батько з горнятком кави рушив до неї.
"Швидше, швидше..." — билася в голові думка.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ